2.1.Коцубей. Східна Європа ІІ-XV столітть

Попередній розділ (натисніть на посилання, щоби повернутись):

←1.1.Античні міста на місці сучасної Одеси♦

Від Готів до Половців

У ІІ–ІІІ ст. н.е. на територію сучасної України, включно з Кримом, прибувають численні германські племена готів, які в Подніпров’ї розбивають місцевих слов’ян (антів) і створюють свою державу з центром Данпарстад — на правому березі Дніпра. Після вигнання готів гунами в союзі зі слов’янами (375 р.), частина готів залишається в Криму та деяких місцях Волині та Поділля. Залишки їх матеріальної культури знаходять досі. У кінці IV — V ст. н.е. в Подніпров’ї було створено перше державне об’єднання в історії всіх слов’ян — держава антів, тоді ж Київ переростає з торгового поселення в перше слов’янське місто
У VI–VII ст. Подніпров’я та Крим потрапляють під владу нових тюркських племен — аварів, потім булгар, які прибули зі сходу, а в VIII ст. — Хазарського каганату.
1088 року половецькі орди вийшли до Дунаю — їх вів хан Татуш. Щоб форсувати великі ріки, половці не мали потрібних плавзасобів, однак це не спиняло їх. Єврейський мандрівник раббі Петах’я Регенсбурзький, що побував у Дешт-і-Кипчак, писав: «Жителі цієї землі (половці) не мають суден, але вони зшивають по десятеро кінських розтягнутих шкур, обшивають їх кругом по краях одним ременем, сідають на ці шкури з хурами та кладдю; потім прив’язують кінці шкур ременями до хвостів коней, і пускають їх уплав — і таким чином переправляються через ріку».
Половці прийшли на Дунай на поклик печенігів, що вели тяжку війну з Візантійською імперією. До моменту прибуття союзників печенігам удалося самостійно розбити візантійців і захопити багату здобич. Дізнавшись про це, половці закликали печенігів розділити здобич порівну. Ось як описує промову половецького хана Татуша в бесіді зі старшиною печенігів візантійський історик Аанна Комніна: «Ми покинули батьківщину, виконали такий довгий шлях і прийшли до вас на допомогу, щоб ділити з вами як небезпеки, так і перемоги. Ми виконали свій обов’язок, і ви не можете відпустити нас назад із порожніми руками. Бо ми ненавмисно з’явилися після закінчення бою, і винні в цьому не ми, а імператор, що поквапився почати бій. Тож, як ви не розділите з нами здобич, ми станемо вашими ворогами, а не союзниками».
Згодом половці добре укріпилися в Північному Причорномор’ї, взявши під контроль весь південь сучасної України та більшу частину Криму. Кумани (половці) відіграли велику роль в історії Угорщини, Руси, Візантії та, звичайно, Криму, ставши родоначальниками кримськотатарського народу.

Анти

Найраніші відомості про антів містяться в творах Йордана та Прокопія Кесарійського, що належать до першої половини VI сторіччя. У творах цих, а також пізніших візантійських авторів (Агафія, Менандра, Маврикія Стратега, Феофілакта Симокатти) анти згадуються поруч із іншим слов’янським об’єднанням — склавинами. За словами Йордана, анти були найсильнішими з поміж слов’янських племен. Йордан та Прокопій Кесарійський говорять про спільне походження антів та склавинів та підкреслюють їхню близькість за мовою, способом життя та звичаями. Про це ж ідеться у «Стратегіконі» Маврикія — візантійського автора другої половини VI – початку VII столітть: «Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі». За повідомленням Йордана, анти обіймали територію «від Данастра (Дністра) до Данапра (Дніпра), там де Понтійське (Чорне) море утворює вигин». Прокопій Кесарійський згадує антів також на лівому березі пониззя Дунаю і на схід від Дніпра. Перераховуючи племена, що мешкали на Північному Кавказі, він говорить, що на північ від утигурів (болгарського племінного об’єднання, яке займало території Східного Приазов’я) «займають землі незліченні племена антів». Згадки про північну межу розселення антів у писемних джерелах відсутні. На півдні ж анти межували з кочовими племенами азово-чорноморських степів. Таким чином, можна зробити висновок, що антські племена у першій половині VI сторіччя були розселені на території від межиріччя Дону і Дніпра на сході до Нижнього Дунаю на південному заході. У творі Йордана, крім повідомлень про антів, що стосуються сучасного для автора періоду, наводиться також розповідь про війну між антами та готами (остроготами) у часи гунської експансії до Надчорномор’я (кінець V століття). Слід зазначити, що інші автори згадують антів лише контексті подій VI – початку VII столітть.
518 роеом датовано початок військових походів антських загонів у межі Візантійської імперії, які з невеликими перервами тривали до 545 року. Анти також нерідко здійснювали спільні походи проти Візантії разом із болгарами-кутригурами, що кочували у надчорноморських степах. У другій половині VI століття анти переважно виступали союзниками Візантії. Окремі загони антів воювали у складі візантійської армії ще раніше, зокрема, антські вершники брали участь у війні Візантії з острогонами в Італії у 536–540 роках. Деякі анти, перебуваючи на службі у Візантії, посідали значні посади у візантійському війську. У 531 році начальником візантійських військ у Фракії було призначено анта за походженням Хильбудія. Прокопій Кесарійський також згадує Дабрагеза — анта, який був таксіархом (одним з полководців) підчас персько-візантійської війни 555–556 років. Військові походи антів та склавинів поклали початок широкій колонізації слов’янськими племенами Балканського півострова (масштабному колонізаційному рухові слов’янських племен на Балканський піострів), що тривала впродовж середини VI–VII столітть.
Остання згадка про антів у письмових джерелах датується 602 роком. Слід зауважити, що після цієї дати у візантійських джерелах на тривалий час загалом зникають повідомлення про південь Східної Європи.
Згідно з повідомленнями писемних джерел, анти провадили осілий спосіб життя, займаючись землеробством і скотарством. Безперечно, суттєву роль в господарстві антських племен займали також промисли, зокрема, рибальство та мисливство, що підтверджується археологічними джерелами, а також місцями поселень уздовж великих річок.
Суспільний устрій антів Прокопій Кесарійський характеризує таким чином: «Склавинами і антами не править один муж, але здавна вони живуть у народовладді, і так усі справи, добрі чи погані, вирішують спільно». У той самий час, Йордан, в епізоді про війну між остроготами та антами наприкінці IV століття, згадує короля (rex) антів Божа та сімдесят старійшин. У повідомленні Менандра Протектора, візантійського автора другої половини VI століття, розповідається про посольство Мезамира, який від імені антів вів переговори з аварами. У той же час, у «Стратегіконі», написаному Маврикієм наприкінці VI – на початку. VII столітть, згадано, що у «них [слов’ян] багато князів і вони між собою незгодні». Такі повідомлення відбивають динамічні зміни, які переживало антське суспільство. Князі, яких згадує Маврикій, були очільниками військових загонів, тоді як влада на поселеннях, вочевидь, належала громадам. Політичний розвиток антів мав достатньо суперечливий характер. Не був сталим і ступінь політичної консолідації антських племен. У певні періоди з’являлися сильні лідери, які ставали на чолі всього антського об’єднання або виступали від його імені як посли, тоді як у інші на перший план виходили князі, що були «між собою не згодні». У процесі військових походів у антів сформувався дружинницький прошарок, для представників якого, військова справа ставала головним заняттям. Уже 530-х роках Прокопій Кесарійський згадував слов’янських, зокрема, антських вершників, які на боці Візантії брали участь у війні проти острогонів в Італії. Важливу роль у військово-політичному розвитку антів відігравали їхні контакти з кочовими об’єднаннями.
Цікаве повідомлення про вірування антів та склавинів залишив Прокопій Кесарійський: «Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють священні обряди. Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона щодо людей має якусь силу… Вони вклоняються рікам та німфам, іншим божествам, приносячи їм жертву та з допомогою цих жертв здійснюють і ворожіння».
На думку М.С. Грушевського, з антами пов’язано початок етногенезу українців.
Питання приналежності антам археологічних знахідок є певною мірою дискусійним. Разом із тим, не викликає сумнівів приналежність їм пам’яток пеньківської культури. На думку І.С. Винокура та О.М. Приходнюка антам належать також пам’ятки колочинської та східної частини празької (між Дніпром і Західним Бугом) культур. Якщо ця думка правильна, до території розселення антських племен слід також зарахувати Прип’ятське Полісся, басейн Десни та південну частину Верхнього Дніпра. В ареалі пеньківської та колочинської культур (на території Середнього Придніпров’я та Дніпровського Лвобережжя) у другій-третій третинах VII сторіччя відомі багаті скарби срібних і бронзових прикрас і деталей жіночого й чоловічого вбрання, серед яких поясні гарнітури геральдичного стилю, що були яскравим елементом дружинницької культури. Ці знахідки засвідчують широкі культурні зв’язки з Візантією, германськими племенами та кочовим світом.

Візантійська імперія (Східно-римська імперія)

Візантійська імперія – умовна назва середньовічної держави, що була наступницею східної частини колишньої Римської імперії, введена істориками у XVIII сторіччі. Утворена від назви колишньої мегарської колонії Візантій на узбережжі Босфору Фракійського (нині протока Босфор), на місці якої імператор Константин I Великий у 326 році заснував місто Константинополь, куди у 330 році було перенесено з Рима столицю Римської імперії. У 395році, імперія була розділена на Західну Римську імперію зі столицею в Римі й Східну Римську (Візантійську) імперію зі столицею в Константинополі. У 476 році Західна імперія офіційно припинила своє існування, а Східна – збереглась, її продовженням стала середньовічна держава, імператори й верхівка якої наполягали на державній і культурній спадкоємності від Римської імперії, називали країну Романією, а себе – ромеями (римлянами), до VIII століття державною мовою тут залишалася латина. На Русі її іменували Грецькою країною, її жителів – греками, бо вже у ІХ столітті всі вони розмовляли грецькою (середньовічною) мовою.
Перший розквіт Візантії пов’язаний з ім’ям імператора Юстініана I (527–565), який завоював у 533– 534 роках Північну Африку, у 535–555 роках – Італію, у 554 році – частину Іспанії. Він поставив у залежність від себе країни Закавказзя і Передньої Азії. Однак, уже наприкінці VI сторіччя імперія почала втрачати набуте, значною мірою внаслідок наступу слов’ян на її північних та західних рубежах. Цей наступ почався ще в роки царювання Юстініана I, який воював з одними слов’янськими вождями, а інших – запрошував на службу. Дехто з істориків ( Б.Рибаков, П.Толочко) вважають, що на початку правління Юстініана I до нього на службу приходив один із засновників Києва – Кий. Спроба Юстініана I і його наступників спертися на кочовиків-аварів у боротьбі проти слов’ян створила загрозу для самої Візантії, яку ледве вдалося подолати. Після періоду занепаду (VII – середина VIII столітть) почалося відродження Візантії. Велику роль у державному будівницивіві й зовнішній політиці Візантії відігравала християнська церква (від 1054 року її стали називати православною). Константинопільські патріархи змагалися з римськими єпископами за панування у християнському світі. Однак, в ХІ сторіччі в країні настав період феодальних усобиць, що її ослабили: Візантія втратила майже всю Малу Азію й володіння в Італії. Новим піднесенням імперія зобов’язана імператорові Алексієві I Комніну (1081–1118), який приборкав заколотників-феодалів, у 1091 році зумів відбити натиск печенігів і відібрати у турків-сельджуків Малу Азію. Наприкінці ХІІ століття, імперія знову опинилася на межі загибелі. Посилення феодальної роздробленості й зменшення військового потенціалу в часи царювання династії Ангелів (1185–1204) дали змогу учасникам четвертого хрестового походу у 1204 році штурмом взяти й розграбувати Константинополь. На захопленій хрестоносцями території Візантії, було створено Латинську імперію (1204–1261). На решті території Візантії виникли Нікейська імперія (1204–1261), Трапезундська імперія (1204–1461) і Епірський деспотат (1204–1337). У 1261 році, нікейському імператорові Михаїлові VIII Палеологу (остання імператорська династія у Візантії, що правила у період 1261–1453 років), який спирався на сильний національно-визвольний рух у Малій Азії проти латинників, поталанило відновити Візантійську імперію. Почався останній етап її існування. Ані в ХІІІ, ані в наступних століттях, імперія не змогла відновити колишню могутність і політичний вплив. На початку XIV століття почався глобальний наступ турків-османів на Візантію. Вони спершу захопили майже всю Малу Азію, у 1354 році – Галліполі (нині Геліболу, Туреччина), у 1361 році – Адріанополь (нині Едірне, Туреччина), у 1430 році заволоділи Фессалоніками (нині Салоніки, Греція), а 29 травня 1453 року султан Мегмед II штурмом здобув Константинополь. Імперія перестала існувати.
Візантія вела широку міжнародну торгівлю, експортуючи (і продаючи на місці заїжджим купцям) дорогоцінні шовкові й парчові тканини, ювелірні вироби, парфуми, вина, фрукти та інші предмети розкоші, а також вовняні тканини, ремісничі вироби, коней та інше. Уряд провадив політику приваблювання іноземного купецтва на торги в імперії, даруючи йому різні пільги (угода Київської Русі з Візантією 907 року надавала надзвичайні пільги руським купцям). Торгуючи з усім тогочасним світом, імперія приділяла значну увагу зносинам з Північним Причорномор’ям та Кримом, з міст яких, насамперед Херсонеса Таврійського, одержувала необхідні для неї продукти сільського господарства, передусім зерно для потреб Константинополя. Головним торговим контрагентом Візантії на Русі був Київ, тут існували заїжджі двори і християнська церква для візантійських купців. З Русі до Візантії довозили також хутра, віск, мед, продукцію лісових промислів, а також рабів.
Візантія протягом майже тисячоліття була найсильнішою державою в світі. Її політичного впливу зазнали всі країни і народи Європи та багато – на Ближньому та Середньому Сході. Цей вплив ґрунтувався не тільки на військовій силі імперії. Візантія провадила також умілу й гнучку зовнішню політику, користувалася для досягнення політичної мети засобами економічного, ідеологічного (церква) і культурного тиску. Завдяки цьому панівні й освічені прошарки народів Східної й Південної Європи, з перебігом часу, перетворилися у носііїв загально-культурних традицій. Свого часу, на початку 1970-х років, Д.Оболенський запропонував термін “візантійське співтовариство націй”, зауваживши, що візантійська культура та її спадщина справляли на чимало країн настільки сильний вплив, що цілком виправданим буде вважати їх єдиним міжнародним співтовариством. У 865 році, від Візантії прийняла хрещення Болгарія, у 870-х роках – сербські князівства, У 988–990 роках – Київська Русь.
Візантія була головним дипломатичним й економічним партнером Київської Русі аж до часів Ярослава Мудрого. Виникнення першого державного об’єднання на східно-слов’янських землях – Київського князівства Аскольда ознаменувало вихід Русі на міжнародну арену. 18 червня 860 року, руський флот, на чолі з Аскольдом, вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Імператору Михаїлу III довелося сплатити контрибуцію й надати привілеї руським купцям на землях Візантії.
Створення Київської Русі й утвердження князя Олега в Києві ознаменувало появу сильної країни, з якою довелося рахуватись урядові Візантії. У 907 році Олег, на чолі величезного флоту та суходольного війська, напав на Візантію і змусив імператорів-співправителів Лева VI й Александра просити миру. Поряд з чималою контрибуцією, візантійський уряд відновив привілеї для руських купців, які вони одержали завдяки Аскольду, але згодом втратили. Попередня угода 907 року і мирна угода 911 року між Візантією та князем Олегом були першими (що збереглися) текстами дипломатичних актів Давньоруської держави.Походи Русі на Візантію, як можна судити зі змісту тих угод між ними, що були вписані до “Повісті временних літ”, диктувалися насамперед економічними інтересами давньоукраїнської держави: Візантія була головним, а до середини ХІ сторіччя – по суті, єдиним ринком збуту надлишкового продукту, що здобували князі з дружинниками у вигляді данини (насамперед полюддя) із залежного населення країни. Продаючи на візантійських торгах хутра, мед, віск, зерно, продукти харчування й лісових промислів, руські князі й бояри купували предмети розкоші (коштовні тканини, дорогоцінну зброю, прикраси, вино, фрукти та інше). Менш вдалими виявилися походи на Візантію наступника Олега – Ігоря Старого у 941 і 944 роках, після яких руське купецтво втратило частину привілеїв на візантійських ринках. Наступниця й дружина Ігоря – княгиня Ольга зав’язала мирні стосунки з імперією й відвідала Константинополь на чолі посольства, вела переговори з імператором Константином VII Багрянородним. Зате, спроби Святослава Ігоревича закріпитись у Нижньому Подунав’ї, внаслідок кампаній 968 і 969–971 років, закінчилися невдачею. Київька Русь була змушена зректися володінь у Криму (за винятком сходу, де в середині Х століття утворилося Тмутороканське князівство), її витіснили з Подунав’я і відтіснили від Чорного моря. Новий етап міждержавних стосунків Київської Русі з Візантією настав за князювання Володимира Святославича. Він одружився з сестрою імператора Василія II Болгаробійця – Анною, потіснив Візантію у Криму. Його наступник – Ярослав Мудрий продовжував провадити мирну політику щодо Візантії, незважаючи на війну з імперією у 1043 році, що була спровокована імператором Константином IX Мономахом.
Помітне місце у “візантійському співтоваристві націй” посідала Київська Русь. Створена у середині ІХ століття видатними церковними і культурними діячами – святими Кирилом і Мефодієм, слов’янська писемність стала проникати на Русь ще до запровадження там християнства, але поширилася лише після хрещення Київської Русі, оскільки християнське богослужіння неможливе без церковно-літургійних книг. Першими церковнослужителями на Русі були греки й, мабуть, болгари. Церква Київської Русі (в ранзі митрополії) перебувала в канонічній юрисдикції Константинопольського патріархату. За невеликими винятками (Іларіон, Климент Смолятич) митрополитами в Києві були греки, котрих надсилали з Константинополя. На Русі, наприкінці Х – у ХІ столітть, швидко й масштабно засвоювалася багата спадщина візантійської культури. Вона відіграла величезну роль у становленні книжкової справи, утворенні й розвитку на Русі шкіл архітекторів, живописців, мозаїчників, ювелірів та іншіх.
Вступ Київської Русі в добу удільної роздробленості в середені ХІІ століття порушує її цілісну зовнішню політику. Відтоді князівства, що складали федеративну Давньоруську державу, проводять самостійні зносини з іноземними державами. Стосунки з Візантією перебирають, головним чином, Галицьке князівство і Волинське князівство. Їхні князі спираються на Візантію у зовнішньо-політичних справах, втручаються у справи візантійські (у 1164 році галицький князь Ярослав Володимирович надав притулок майбутньому імператору Андроніку I Комніну), допомагають імперії захищатися від кочовиків (у 1197 чи 1198 роках галицько-волинський князь Роман Мстиславич розгромив половців, що підступали до Константинополя). Однак, розпад Київської Русі, підкорення її монголо-татарами унеможливили дальші стосунки Русі з Візантією.

Коротка історія Візантіії (дивись відео нижче↓)

Київська Русь

Перша достеменна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали», де написано, що русами себе називали представники посольства, яке прибуло з півночі до Візантійської імперії. Вдруге гучно руси заявили про себе у 860 році, коли здійснили морський похід на Царгород, розграбували передмістя столиці і безперешкодно відпливли — так описали події очевидці-греки.
Процеси державотворення на Середньому Подніпров’ї дослідники пов’язують з появою відомого торгового шляху зі Скандинавії до Константинополя, що отримав назву «шлях із варягів у греки». Значна частина цього шляху проходила Дніпром, а Київ був важливим перевалочним пунктом, що дозволяв контролювати торгівлю річками Дніпром, Прип’яттю та Десною, а також місцем, де подорожні нормани зупинялися на деякий час для поповнення запасів. На чолі з норманами навколо Києва у кінці ІХ сторіччя починає формуватися новий союз племен, ядром якого стали поляни. Зокрема, у грецьких джерелах згадується Русько-візантійський договір 911 року, який підтверджує існування держави вікінгів на схилах Дніпра.
З першої половини Х століття відомий перший, підтверджений з іноземних джерел, правитель Київської держави — Ігор Старий, якого “Повість временних літ” називає князем. Літописні відомості про устрій держави тих часів вже вважаються більш достовірними. Значне місце в управлінні тоді займала князівська дружина, з якою правителі ходили в походи та займалися збиранням данини з підкорених місцевих слов’янських племен. Отримана данина (хутро, мед, шкіри, віск, раби) йшла на експорт переважно у Візантію, а виручені кошти витрачалися на купівлю зброї, предметів розкоші, вина, що складали основу імпорту. Коли умови торгівлі вже не влаштовували князя, він здійснив невдалий похід на Царгород у 941 році, в наслідок якого було укладено новий Русько-візантійський торговий договір у 944 році. “Повість временних літ” розповідає про намагання Ігорем отримати більше данини з підкорених слов’ян, в наслідок чого повстали деревляни і вбили його у 944 або 945 році. Ольга, вдова Ігоря, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини й запровадила погости (місця її збору); заснувала дипломатичні відносини з німецьким імператором, Папою Римським, Візантією та прийняла християнство. Київське князівство Ольга передала 964 року Святославу (сину Ігоря), який був войовничим язичником, провів майже все життя в походах — останній «справжній варяг» на княжому престолі. Він підкорив в’ятичів, ясів і касогів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хозарів на сході; вів успішні війни з болгарами та Візантією, навіть хотів перенести столицю власної держави до Переяславця. Але у 971 році потрапив в облогу у фортеці Доростол, через що йому довелося повернути завойовані землі та повернутися до Києва. Дорогою, біля дніпровських порогів, його вбили печеніги, що були у змові з імператором. Розділ Святославом Русі між трьома своїми синами (Ярополком, Олегом та Володимиром) призвів до першої міжусобиці по його смерті, з якої переможцем вийшов Володимир. За роки правління Володимира Святославича (978—1015) Русь значно збільшується за рахунок завоювання та приєднання Червоної Русі, Закарпаття й Корсуня. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням понад 5 млн людей та територією 800 тис. км². Соціально-економічний устрій держави не відрізнявся від устрою інших тогочасних європейських держав. Основу його складало натуральне господарство, громадське володіння землею, підсічно-вогневе землеробство, скотарство. Володимир провів реформу місцевого самоврядування, ліквідувавши племінні автономії та ставлячи своїх намісників. У 988 році Володимир оголосив про прийняття християнства Візантії, хрестив киян в Почайні, збудував перший кам’яний храм — Десятинну церкву, впровадив і «Статут про церковні суди і десятини». На відміну від спроб Ольги та Аскольда, це торкнулося широких верств населення, стало вирішальним кроком подальшої історії українських земель. Провів адміністративну, монетарну та військову реформи: посадив у великих містах намісників і синів, карбував власні златники та срібники, роздавав прикордонні землі вірним васалам в обмін на організацію оборони. Саме за вказівкою Володимира створено систему захисних споруд, відомих у народі як «Змієві вали», що простягалися на 1000 км.
Попри ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави, після смерті Володимира Русь вступає у період міжусобної боротьби 1015—1019 років. Перемогу у протистоянні з братами здобув Ярослав Мудрий (1019—1054), який до 1036 року правив Руссю спільно з братом Мстиславом. Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. й на тому місці збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть донині. Впродовж 1037—1039 років було створено перший літописний звід, побудовано перші книжкові майстерні. Було засновано Києво-Печерську лавру, обрано київського митрополита Іларіона. Проведено судову реформу — запроваджено першу на Русі збірку законів — «Руська правда». На півдні він приєднав землі Поросся, на заході — ряд земель Польського королівства. Ярослав Мудрий широко застосовував шлюбну дипломатію, активно одружував дочок з європейськими правителями.
Смерть Ярослава Мудрого у 1054 році принесла новий період міжусобиці між його синами (Ізяслав, Святослав і Всеволод). Набула постійного характеру практика з’їздів через необхідність розробки законодавства, результатом яких став у1072 році документ — «Правда Ярославичів». У 1097 році Володимир Мономах скликав з’їзд князів у Любечі, на якому було запроваджено новий вотчинний принцип спадкування княжого престолу — закріплено феодальну роздрібненість. На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом, який після повстання 1113 року був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Він розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава, активно боронив місто від навал половців.
Після смерті Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха, у 1132 році Русь остаточно втратила свою єдність. До середини XII століття на території єдиної держави сформувалося близько 15 великих удільних князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. На території сучасної України це були: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське і Галицьке. У пізніших літописах саме цим періодом (1187 рік) уперше датується топонім «Україна». Починається активний процес боротьби за владу. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 роками правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне. Головними силами протистояння на українських землях стали руські сім’ї- сіверських Ольговичів, волинських Мстиславичів, галицькі Ростиславичі та половецькі роди- донецькі Ольберлюєвих, приазовські Тертровичі та придніпровські Каєвичі.

Коротка історія Київької Русі (дивись відео нижче↓)

Галицько-Волинське князівство

Галицьке князівство відокремилося від Києва у 1097 році, найбільшої могутності сягнуло за часів Ярослава Осмомисла (1153—1187), галицького князя, що створив могутню державу, розбудовував міста, воював із половцями. За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке й Волинське князівства існували окремо, але у 1199 році волинський князь Роман Мстиславич захопив Галич і створив єдине Галицько-Волинське князівство. У 1203 рокуці він захопив і Київ, який після спустошення 1169 року Андрієм Боголюбським не мав вже того значення. На той час князь Роман створив могутню державу, папа Іннокентій III пропонував йому стати королем Русі за перехід до католицтва, але той відмовився. По його смерті під час польського походу, впродовж 1205—1238 років у державі заправляла олігархічна боярська верхівка. У 1238 році син Романа – Данило Галицький, повернувшись із угорського вигнання, захоплює Галич та стає повновладним правителем князівства. Після походів монголів до центральної Європи, він у битві під Ярославом 1245 року остаточно перемагає боярську опозицію. Отримавши ярлик від монголів на правління, відновлює фортеці, зводить мури Кременця і Холма, переносить свою столицю до останнього. Укріпившись, у 1252 році він розпочинає війну з монголами. Шукаючи допомоги, у 1253 році в Дорогичині приймає королівську корону від папи Інокентія IV, який декларував хрестовий похід проти монголів, який так і не відбувся. Через що Данило не пустив до себе католицьких місіонерів й розірвав стосунки із папською курією. Данило Галицький брав участь у війні за австрійський престол, робив військові походи на Чехію і Польщу, Литву і землю ятвягів, але у 1258 році скорився монгольській владі, поновив ярлик на князювання й зруйнував укріплення своїх міст.
Після смерті Данила у 1264 році престол зайняв його син – Лев Данилович (1264—1301). Він переніс столицю до новозбудованого Львова, воював з угорцями (приєднав Мукачево) і поляками (захопив Люблінську землю). По смерті Лева, престол зайняв його син – Юрій I (1301—1308), який втратив Люблінську землю, переніс столицю до Володимира-Волинського, титулував себе «королем Русі, князем Володимирії», увійшов до союзу із Тевтонським орденом проти інших слов’янських князівств та заснував у 1303 році православну Галицьку митрополію. У 1325 році на престол було запрошено польського князя Болеслава Тройденовича, який відомий під іменем Юрій ІІ Болеслав, за його часів розпочалось активна полонізація українських земель. У 1340 році, з отруєнням невдоволеними боярами Юрія ІІ, єдина Галицького-Волинська держава припинила своє існування.

Коротка історія Галицько-Волинського князівства (Королівства Руського) (дивись відео нижче↓)

Гнезненська держава. Королівство Польське

Civitas Schinesghe (латинською – Polonia, польською – Ziemia Polska) — перше записане ім’я, пов’язане з Польщею як політична сутність (назва — латинізація hrady knezske або grody książęce, «герцогські форти / oppidia»), що вперше засвідчено в 991 (992) році. Оригінальний акт відсутній, але згадується в папській регестах XI століття під назвою «Dagome iudex». У ньому йдеться, що князь з династії П’ястів – Мешко I керував “unam civitatem in integro, que vocatur Schinesghe” («цілісна держава, яка називається Schinesghe»). Хоча держава Польща явно не згадується, назва “Schinesghe”, швидше за все, відноситься до Гнезно, одного з головних поселень західнослов’янського племені полян. Їхній князь, Мешко, прийняв хрещення після вступу у шлюб з княгинею Дубравою Чеською в 966 році. У 1000 році на гнезненському з’їзді було створено першу польську архієпархію, а син Мешко – князь Болеслав І Хоробрий був визнаний імператором та співправителем Оттона III, імператора Священної Римської імперії.
Мешко I і його наступник Болеслав I Хоробрий (967—1025) у боротьбі з німецькими володарями досполучали польські землі. На заході вони провадили боротьбу з Німецькою імперією за Помор’я, на півдні в конфлікті з Чехією долучили Силезію й Малопольщу із Краковом, на сході зіткнулися з об’єднавчими силкуваннями Київської Русі, що консолідувала східнослов’янські племена (Червенські гради та Перемишль переходили з рук у руки). У 1025 році Болеслава I Хороброго короновано, а державу названо Королівство Польське. Уживаючи княжого права, володар обкладав населення натуральними данинами та повинностями, сприяв розвитку ремесла, зміцнював укріплені центри — гроди. Потроху з князівської дружини склався стан земельних власників (можновладців) і лицарів–шляхти (владики). Селянство — кмети — підлягало тільки королю. Потреби державного управління спонукали створити провінції та їхній адміністративний апарат. Столицею було Гнезно, потім — Познань, а із серед. XI століття — Краків.
Після Болеслава I Хороброго розпочалась боротьба за трон між спадкоємцями, що збіглась із зміцненням можновладців і феодального лицарства. Через міжусобиці виникли численні дрібні князівства, а німецькі держави та балтійські племена прусси та ятвяги ще дужче захоплювали польські землі. Щоб здержати ятвягів, князь Конрад I Мазовецький у 1226 році запросив на свої землі лицарів Тевтонського ордену, що незабаром, спільно з Орденом мечоносців, утворили свою державу й почали захоплювати землі із слов’янською та балтською людністю за допомогою імперії й папства. У середині XIII століття монголо-татари спустошили землі, але їм не вдалось там закріпитись. Куявському князю Владиславу I Локетеку (1260—1333) вдалося всякими способами сполучити під своїм проводом більшість князівств і в 1320 році здобути корону. Його політику об’єднання й консолідації продовжив Казимир III Великий (1310—1370), який багато зробив для зміцнення влади: поділив країну на воєводства і каштелянії, справив грошову реформу, проводив активну зовнішню політику. Він був останнім з династії П’ястів. Йому вспадкував угорський король Людовік I Великий з Анжуйської династії (1326—1382), одружений із сестрою Казимира. Він щедро роздавав привілеї містам і шляхті, жадаючи зміцнити своє становище.
Після його смерті Польща й Литва вклали Кревську унію (1385), а князь Ягайло, одружившись із донькою Людовіка I Великого – Ядвігою, прийняв католицтво й під іменем короля Владислава II Ягайла (1362—1434) правив Польщею й Великим князівством Литовським, поклавши початок династії Ягеллонів. Під його проводом, у липні 1410 року, польсько-литовська армія за допомогою загонів із Русі й Чехії завдала нищівної поразки військам Тевтонського ордену, що виступали в спілці з володарями 12 країн Європи під Грюнвальдом. Ця поразка й наступна Тринадцятирічна війна геть зламали позиції ордену й дали можливість долучити до Польщі Східне Помор’я, частину Пруссії та вийти до Балтійського моря. Владислав II Ягайло та його наступники далі боролись із німцями на заході, але водночас дедалі більшу увагу звертали на схід. У XV сторіччі поляки спілкували у відсічі турецьким завойовникам, Ягеллони сиділи на престолах Чехії та Угорщини. Усередині країни королі давали все нові й нові привілеї шляхті — поміж інших, Нешавський привілей 1454 року короля Казимира IV Ягеллончика, фактично підпорядковував королів шляхті. У XV сторіччі постала станово-представницька монархія. У 1505 році король Олександр запровадив збірку законів — Радомську конституцію (Nihil Novi), що обмежувала королівську міць на користь магнатів і шляхти й забороняла королям запроваджувати будь-які зміни в державі без згоди вального сейму.

Коротка історія Польші (дивись відео нижче↓)

Золота Орда

На початку XIII ст. виникла та стрімко розвинулася могутня монгольська держава на чолі з Чингісханом, після смерті якого вона розпалася на кілька великих володінь, або улусів, що з часом стали самостійними державами. Найбільший Західний улус, заснований ханом Батиєм, онуком Чингісхана, пізніше дістав назву Золота Орда. Вона була однією з наймогутніших держав Європи та Азії понад двісті років. Характер культури Золотої Орди, зумовлений особливостями політичного, економічного і соціального життя держави, визначався взаємодією культури степовиків-кочовиків з синкретичною культурою міст. Крім монголо-татар, золотоординські міста населяли половці, болгари, руські, вихідці із Західної Європи, Середньої Азії, Криму, Кавказу тощо. Центром Золотої Орди було нижнє Поволжя, де за Батия засновано столицю – Сарай-Бату, поблизу сучасної Астрахані (тоді Хаджи-Тархан). За правління хана Узбека столиця була перенесена в Сарай-Берке (місто засноване братом Батия ханом Берке, 1255-1266) поблизу сучасного Волгограду. В 50-х роках ХІІ ст. Золота Орда стала повністю незалежною від Монгольської імперії. На чолі Золотої Орди стояв хан з роду Чингісхана. Для вирішення найважливіших питань хан скликав з’їзд з членів династії – курултай. Політичний лад Золотої Орди мав напіввійськовий характер, що позначилося на адміністративному устрої. Золота Орда поділялася на улуси, області, округи-тумани, тисячі, сотні, десятки. На чолі адміністративно-територіальних одиниць стояли беки, темники, тисячники, сотники, десятники, які були одночасно правителями і воєначальниками.
Видатний золотоординський полководець і державний діяч, беклярбек Ногай (1235/1240 — 1300 роки) наприкінці ХІІІ століття заснував напівавтономне державне утворення на землях між Добруджею (нині провінція Румунії) і нижнім Дніпром – Західний улус. На рубежі століть Ногай став настільки впевненим у своїх силах, що навіть, наважився кинути виклик Золотій Орді. На північний схід від нинішнього житлового масиву ім. Котовського, на березі Куяльницького лиману, сталася велика битва хана Золотої Орди Токти з Ногаєм. Лиман Куяльник (по-татарськи – Куганлик) перебував у самому центрі володінь Ногая. У 1300 році його війська зустрічаються тут з воїнами хана Токти. Відбулася значна битва, результат якої вирішила зрада декількох воєначальників Ногая. Токта переміг. Битва при Куяльнику справила великий вплив на історичні долі всієї Золотої Орди та інших держав Східної Європи. Токта об’єднав Орду і надовго припинив усобиці в ханстві. Після перемоги над Ногаєм хан Токта передав придунайські землі в управління своєму синові Ільбасару.

Заснування та історія Улусу Джучі (Золотої Орди) (відео дивись нижче↓)

Створення Молдавського князівства

На початку VI сторіччя на лівому березі Дунаю розселилися слов’янські племена (анти, склавіни), які проживали тут спільно з місцевим романізованим гето-фракійським населенням і пізніше були асимільовані. Внаслідок цього в Х сторіччі утворилася східнороманська етнічна спільнота волохів — предків румунів і молдован.
З ІХ сторіччя Молдову заселяли східнослов’янські племена тиверців, а згодом уличів, які заснували тут міста Пересічень, Тегинь, Білгород. З Х століття. територія Молдови входила до складу Київської Русі, а в ХІІ-ХІІІ століттях — Галицько-Волинської держави. Молдову перетинали торговельні шляхи, що йшли з Галичини до Чорного моря. На Дунаї галицькі купці заснували місто Малий Галич (зараз – Галац). У пониззя Дунаю з Галицько-Волинської держави переселялися втікачі-смерди й представники інших верств населення — так звані берладники. Ними на півдні Молдови було утворено Берладське князівство з містами Берладь, Текуч і Малий Галич.
У ХІ-ХІІ століттях територія сучасних Румунії та Молдови зазнала набігів кочових племен — печенігів, половців, а в ХІІІ сторіччі — монголо-татарської навали. Молдова і частково Валахія опинилися під золотоординським пануванням й увійщли до території Західного улусу. У ХІІ-ХІІІ століттях волохи розселилися у Східному Прикарпатті, поступово асимілюючи корінне давньослов’янське населення та руських поселенців з Галицької землі. Пізніше волохи розселились і в південних районах Галичини.
Початок витіснення татар з території Західного улусу поклала подія, описана у давньоруському творі «Короткі оповіді про молдавського господаря», який входить до Воскресенського літопису. Після смерті Узбека, у 1341 році, Західний улус був переданий його зятеві Атламішу. Недовге правління Атламіша прийшлося на важкі для Золотої Орди роки. Стрімке поширення чуми призвело до значних втрат серед населення Золотої Орди. Цим скористалися трансильванські секеі (угорці), які на чолі з Андрашом Лацкфі напали на військо Атламіша і здобули перемогу у битві (1345 р.), під час якої Атламіш загинув.
В анонімному угорському джерелі «Житіє і діяння Людовика» наводяться деякі подробиці цієї битви: «Зійшовшись з ними на поле битви, перемогло їх разом з їх князем на ім’я Атламіш, і цей князь був обезголовлений… Після цього секеї стали часто нападати на тартар (татар) і з великою здобиччю повертатися додому. А ті тартари, які вціліли, бігли до далеких приморських областей до інших тартар». Очевидно, «далекими приморськими областями» автор називав землі Північного Причорномор’я — Дунайсько-Дніпровське межиріччя.
Незабаром після перемоги Лацкфі, васальні від Угорщини волоські племена починають поступову міграцію на північ Бессарабії. Згідно з легендою, записаною в літописі, угорський король Владислав переміг місцевого татарського князя Неймета. У складі угорського війська був загін волохів під командуванням їх вождя — Драгоша, який попросив короля дати йому землі переможених татар.
У межиріччі Прута і Дністра волохи, крім татар, знайшли галицьких русинів, які жили в цих місцях з ХІ-ХІІ ст. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема, кераміка галицького типу. Навіть у великих містах Західного улусу, таких як Шехр аль-Джедід (Старий Орхей, Молдова), були великі громади галицьких ремісників.
Близько 1359 року, переселення волохів призвело до створення Молдавського князівства. Судячи зі збережених свідчень матеріальної культури, етногенез молдаван відбувався в результаті змішування волохів з галицькими русинами і татарами, частина яких переходить у православ’я. Це підтверджують дослідження, опубліковані молдавським істориком Н.Руссевим.
Засновником Молдавської держави вважається воєвода Богдан. Про Богдана відомо зовсім небагато. Судячи з імені, він міг бути вихідцем зі Східної Європи або Болгарії, можливо також, що він походив зі змішаної волосько-слов’янської родини. В угорській хроніці короля Людовика I йдеться: «Богдан, воєвода волохів з Марамуреш, зібравши волохів того району, таємно перейшов на землю Молдавії, підпорядковану угорській короні, але через сусідство татар давно залишену жителями. І хоча йому неодноразово доводилося битися з військом самого короля, він узяв верх. Волохів, що населяють цю землю, стало багато, і вона перетворилася на королівство».
Ще в одному документі, угорській грамоті 1365 року, сказано, що Богдан разом зі своїми синами «таємно перейшов з королівства нашого в зазначену Землю нашу Молдавську, намагаючись її утримати на ганьбу нашої величності». Цікаво, що мусульманські джерела тривалий час називали Молдавію Богданією. Судячи з усього, становлення молдавської держави відбувалося за прямої або непрямої підтримки татарських емірів Північного Причорномор’я. Це може бути пов’язано з боротьбою за владу, що розгорнулася в той час у Золотій Орді. Деяка частина прихильників хана Тохтамиша після його поразки у війні з Тимуром «пішла до румійців і руських (бесарабських русинів) і за своєю нещасливою і мінливою долею опинилася між християнами-безбожниками і мусульманами-бранцями… Ім’я цього загону — карабогдан».
У другій половині XIV ст. Молдавське князівство поступово просувається в бік Чорного моря. Приблизно у 1386 році молдавани беруть під контроль Аккерман (Білгород на Дністрі, Монкастро). З цього періоду він вже фігурує як Четатя Албе, хоча ще у 1380 році на карті Солера місто було позначено під тюркською тамгою. У цей період частина мусульманського населення йде на схід, при цьому значну частину території Буджака, аж до початку XV ст., як і раніше займають татарські кочовища.
У 1359 році у результаті змови був убитий золотоординський хан Мухаммад Бердибек. Ця подія послужила початком серії міжусобних воєн, що призвели до дестабілізації улусу Джучи.

Коротка історія Молдови (дивись відео нижче↓)

Велике князівство Литовське.

Починаючи з XIII століття на Поніманні, у боротьбі з німецькими лицарями-хрестоносцями (Тевтонський і Лівонський орден) та галицько-волинськими князями формується литовська держава. Перша літописна згадка в Галицько-Волинському літописі датується 1219 роком. Одне з головних завдань, задля чого утворювалось Велике князівство Литовське — об’єднати східно-балтські племена (аукштайтів, жемайтів (жмудь), частину ятвягів, куршів) та русинів для захисту від зростання німецької експансії та поширення католицизму.
Засновником князівства вважають князя Міндовга (1219—1263), який впродовж 1230-1240 років об’єднав частину східно-балтських племен, приєднав до Литви Чорну Русь з містами (Волковиськ, Слонім і Новгородок) і був урочисто коронований 1253 року в її центральному місті Новгородку. Пізніше коронації не удостоївся жоден із володарів Великого князівства, хоча питання про литовську корону активно обговорювалося, особливо за часів Вітовта. Міндовг приєднав до своєї держави частину Турово-Пінської та Полоцької земель з містами Гродно, Полоцьк, Вітебськ; ходив походами на Смоленськ, Чернігів.
У XIV столітті литовські князі з роду Гедиміновичів вдало скористались початком занепаду Золотої Орди в процесі збирання і переділу руських земель, спустошених в середині XIII століття навалою Батия. Співвідношення слов’янських та власне литовських земель у складі Великого князівства 1341 року було 2,5 до 1, а 1430 року вже як 12 до 1. За Ґедиміна (1316–1341) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого князівства (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Турів, відбувалися спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади. «Хроніка Литовська» пише, що 1322 року Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяслав. Цього року відбулась битва на річці Ірпінь за три милі від Києва, з боку Русі брали участь князь переяславський Олег, луцький князь Лев , Роман Брянський з лицарством і військами, Станіслав, князь київський, і татари. В результаті перемоги Литви Гедимін поставив старшим намісником своїм Міндовга Гольшанського. Станіслав і Роман втекли до Рязані.
1340 року литовський князь Любарт Гедимінович (хрещений під іменем Дмитра) зайняв Волинь. Основний масив українських земель було приєднано до Литви за князювання Ольгерда. Він приєднав Чернігівсько-Сіверські (1357—1358), Подільські (1363) та Київські землі (1362—1363), завдавши поразки 1362 року на Синіх Водах татарам. Нові землі приєднувалися як шляхом завоювання, так і через мирні ініціативи (угоди, шлюбні і родинні союзи) з переважанням останніх. Консолідація литовських та білорусько-українських політичних сил була відносно добровільною. Литовські князі виступили заміною Рюриковичам у процесі об’єднання руських князівств. Вони діяли за принципом «нового не вводимо, старого не міняємо», активно переймали руську культуру: право («Руська правда»), мову, православ’я, активно укладали шлюби із руською знаттю. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої шляхти під верховенством великого князя. Наявний у такому приєднанні елемент загарбання історики іноді мінімізують антиординським спрямуванням литовської політики та її традиціоналізм. Але більш історичною є думка про договірну природу взаємин між володарями Великого князівства Литовського та Золотої Орди, наслідком чого стало створення литовсько-татарського кондомініуму (сумісного володіння) земель колишньої Київської Русі. Політичний устрій Литви у XIV столітті мав риси діархії — співправління володарів, які княжили у Вільно і Троках. Лише наприкінці століття за Вільно закріпився статус столичного міста.
У 1381—1384 роках у Великому князівстві відбулася перша громадянська війна за владу між потомками Гедиміна. Завершилась компромісом, який, однак, не задовільняв жодну зі сторін. 1384 року герб «Погоня» став державним гербом.
Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища князівства у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації, 14 серпня 1385 року князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею — шлюбний договір, за яким Ягайло прийняв католицтво і став польським королем під ім’ям Владислава II (1386—1432). Ягайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення Великого князівства та Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво владної верхівки князівства 1386 року. Процес хрещення Литви, затягнувся на довгі роки, останньою 1414 року було охрещено Жемайтію.
Невдоволення частини литовсько-руської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадянської війни. Унаслідок Острівської угоди 1392 року намісником Ягайла у Литві (з 1395 року став використовувати титул Великий князь Литовський) став Вітовт Кейстутович (1392—1430), його двоюрідний брат. Він проводив державницьку політику «великого княжіння на всій Руській землі», централізував владу, замінив удільних князів на намісників, ліквідував Київське, Подільське, Новгород-Сіверське і Чернігівське князівства Наприкінці XIV століття хан Тохтамиш спеціальним ярликом формально скасував режим підлеглості Орді руських земель, що перебували під владою великого князя Вітовта. Вітовт розбудовував на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах та іншіх), ставив фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснив у 1397—1398 роках два переможні походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря.
З 1398 року Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське.

Становлення ВКЛ (відео дивись нижче↓)

Боротьба за вплив на Північне Причорномор’я.

У середині XIV ст. північне узбережжя Чорного моря стало місцем боротьби за вплив відразу декількох європейських держав. Велике князівство Литовське, користуючись ослабленням Золотої Орди, прагнуло оволодіти Києвом і захопити Західне Поділля. Близько 1362 року великий литовський князь Ольгерд провів успішну кампанію проти татар, кульмінацією якої став бій на Синіх Водах. Під час битви на Синіх Водах литовському князю Ольгерду вдалося розбити війська трьох емірів, які контролювали землі нинішньої південної України — Котлубея, Ходжибея і Деміра (Дмитра). Вірогідно, Ольгердові протистояло зовсім невелике військо Західного улусу на чолі з еміром (нойоном) Деміром (Димитрієм) і тисячниками Ходжибеєм і Кутлубеєм. Татарський загін був розбитий, а допомога від хана Мурада, який нещодавно вступив на престол, не прийшла.
Улус еміра Ходжибея знаходився у межиріччі Дністра і Південного Бугу. Існує думка, що в період міжусобиць, що охопили Золотоординську державу, Ходжибей перетворив свій улус в напівнезалежне державне утворення. Про це писав український історик Я. Дашкевич «Локалізація держави Ходжибея не викликає особливих сумнівів — це приморський район тодішнього „великого“ Поділля». Ставка еміра розташовувалася на місці теперішньої Одеси.
На думку польських істориків XVI ст. С. Сарницького і М. Стрийковського, назва порту і міста Хаджибей (Качибей) і Хаджибейського (Катибеївського) лиману походить від імені одного з емірів, учасника битви на Синіх Водах, Ходжибея. В «Описі старої і нової Польщі» Сарницький повідомляє: «Просунувшись зі своїми військами до Борисфена і його гирла, він (великий князь Ольгерд) знищив всі укріплення татар і трьох їх князів Кадлубаха, Деметрія і Качибея, від якого порт Качибей названий, його військо знищив».
Згідно з дослідженнями сербського історика Олександра Узелаца, який вивчав архів да Понці, італійського нотаріуса в Кілії, у 1361 році Демір і Хаджибей (у документі да Понці іменований як Ходжа) активно займалися работоргівлею в регіоні. Також у документах да Понца згадується раніше невідоме місто, або великий населений пункт Джавара, який, вірогідно, знаходився під контролем «тисячника Ходжі». Можна припустити, що мова йде про найпершу згадку про місто Хаджибея (Одесу), яке незабаром після битви на Синіх Водах, отримав ім’я свого сюзерена — тисячника Ходжі. Ця історична постать неодноразово буде згадуватися в документах, аж до кінця 80-х років XIV ст.
У Стрийковського читаємо про цю ж битву: «Не зумівши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати на великі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царьки: Кутлубах, Качибей (від імені якого названо Качибейським солоне озеро в Диких полях дорогою до Очакова) і султан Дімейтер, і разом з ними дуже багато мурз та уланів». У «Качибеївському солоному озері» нескладно впізнати нинішній Хаджибеївський лиман. Цілком резонно можна припустити, що ім’я татарського еміра отримав не тільки лиман, а й населений пункт, що був у той час адміністративним центром невеликого улусу, яким правив емір Хаджибей. Слід зазначити, що під час археологічних розкопок в Одесі золотоординська кераміка зустрічалася неодноразово
Ці повідомлення підтверджуються й археологічними знахідками, зробленими в Одесі експедицією А. Красножона та А. Добролюбського в кінці 90-х років ХХ ст. Вони виявили на місці передбачуваного середньовічного поселення золотоординську червоно-жовто-стрічкову кераміку, що належить до середини XIV ст.
Після того, як Іслам за часів правління хана Узбека став державною релігією Улусу Джучі, у містах почали активно будуватися мечеті. Немає сумнівів, що існувала мечеть і в ставці еміра Хаджибея. Про те, якою вона була, можна зараз тільки здогадуватися. Скоріш за все, поселення було традиційним аулом кочівників з великою кількістю розбірних юрт і з мінімумом стаціонарних споруд. Для тюркських і монгольських кочівників характерні були пересувні юрти, встановлені на колісні помости. Вони часом вміщували до декількох сотень осію і нерідко використовувалися як мечеті. Ймовірно, саме такою була і перша мечеть в Хаджибеї.
Після битви на Синіх Водах територія між Дністром і Дніпром перейшла в залежність від Великого князівства Литовського. У 20-ті роки XV ст. у Кочубеєві (так називалася тоді Одеса) князь Вітовт звів кам’яний замок.

Коцубей-Кочубей-Кочубіїв

1415 – 1510(?) роки – Велике князівство Литовське. Адміністративне підпорядкування не відоме

З моменту першої письмової згадки про Качибеєв в «Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego» польського історика Я. Длугоша (1415 рік) і до останнього, яке датується 1472 роком (ярлик хана Менглі Гірея), Качибей шість разів згаданий у різних документах. У всіх цих джерелах йдеться про те, що замок в той період належав Литві та Польщі.
Історик Тарас Гончарук – доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського університету імені І. І. Мечникова вже багато років ретельно вивчає саме цей історичний період. Він розповідає, що вченим відома низка документів того часу, де згадується Кочубіїв (словʼянізований варіант назви Кочубей). Перший – це відривок з “Історії Польщі” хроніста Яна Длугоша, в якому згадується подія, яка сталася на “зелені свята” 1415 року. Саме тоді польський король Вячеслав Ягайло пообіцяв послам Константинопольського патріарха, Візантійського імператора щедру допомогу зерном, яке вони можуть взяти в його королівському порту Кочубіїв. На той час, підкреслює Тарас Гончарук, це був єдиний польський порт, адже до інших морів вона не виходила. «Джерело достатнє, що б там не казали, достовірне. Ян Длугош – один з кращих польських хроністів і в нього не було ніяких мотивів брехати з цього приводу». Ймовірно, кам’яний замок Качибея був побудований в 1421 році, або трохи пізніше. Про це побічно свідчать мемуари фламандського мандрівника Жильбера де Ланнуа, який бачив прибуття на береги Дністра великої кількості робочих і будівельних матеріалів з метою зведення замку або декількох замків.
Дві наступних згадки про “землі Подільської замки” датуються 1431 роком. Під словом “замок” малася на увазі саме фортеця, а не замок феодала, зауважує історик. В 1442 році польський король подарував Кочубіїв подільському старості Теодорику Бучацькому (він же Язловецький). Тоді ж, до речі, згадується і нова земля – Пересип. Там, в переліку подарованих земель, значиться і водна митниця в Кочубійові на “морському березі розташована”. Т.Гончарук вважає, що фортеця на той час, ймовірніше за все, знаходилась на нинішньому Приморському бульварі.
Історик Никандр Молчановський так охарактеризував політику Великого князівства Литовського у Причорноморському регіоні: «Вітовтова політика щодо татар, наскільки вона стосується доль власне Подільської України, безспірно досягла блискучого, хоча і короткочасного успіху. Послабивши ворога та очистивши підґрунтя для своєї влади на Поділлі аж до берегів Чорного моря, Вітовт намагався створювати тут тверді опорні пункти на випадок нового сум’яття і потрясінь».
Про “місто” (за середньовічними мірками) в якому існувало доволі активне життя говорить і кандидат історичних наук Володимир Півторак. Про це свідчать археологічні знахідки, наприклад монет та кераміки 14-15 століть, знайдені на Приморському бульварі. “Це був укріплений пункт з кількома вежами, територія якого близько 0,7 гектара. Його розмір можна порівняти, наприклад, з цитаделлю Білгород-Дністровської фортеці.” Військовий гарнізон невеликої фортеці складався з 10-15 кінних лицарів, їхніх слуг, загалом до 50 людей. “Цього вже було достатньо, щоб в ті часи оберігати такий військовий обʼєкт” – стверджує історик. Щодо кількості населення навколо фортеці, Володимир Півторак припускає, що воно могло досягати півтисячі людей. Щодо етнічного складу населення, то воно було доволі строкатим, припускає Володимир Півторак: «Скоріш за все, тут могли бути італійці з Генуї. Напевно, вірменські купці, тому що знаємо, що вони жили у всіх важливих центрах торгівлі того часу типу Кам’янця, Кафи, Львова. Безумовно, подільські русини, ну, і шляхта, яка там була – лицарі, це теж шляхта русинська, ті, до кого згодом більш активно почали використовувати термін “українці”. Татари, скоріш за все, були або військові, або кочовики, які могли кочували навколо». В кінці XIV ст. татари були в основному витіснені литовським князем Вітовтом через межиріччя Дністра і Дніпра, при цьому частина з них перейшла на службу до литовців. У 1421 році дипломат і мандрівник Жільбер де Ланноа в своєму щоденнику повідомив про литовських татар, що жили в районі, прилеглому до Хаджибея: «Я переїхав через Дністер, Дніпро, на якому я знайшов одного татарського князя, друга і слугу великого князя Вітольда, а також велике село, населене татарами, підданими Вітольда. Чоловіки, жінки і діти не мали будинків, а розміщувалися просто на землі. Цей князь на ім’я Жамбо запропонував мені багато риби осетрини і дав мені сік з лугового ранункула, щоб її приготувати, і добре пригостив мене. Потім він переправив мене, моїх людей і мої вози за допомогою своїх татар на інший берег річки, що мала льє в ширину, дивним чином, в маленьких човнах, з цільного шматка дерева». Де Ланноа був не надто обізнаний у тонкощах життя і побуту татар. Ті, що розміщувалися «просто на землі», ймовірно, перекочували до Дніпра незадовго до приїзду дипломата і просто не встигли розгорнути свої юрти. Татари, зустріті фламандським дипломатом, були мусульманами, які продовжували жити на своїх землях під владою князя Вітовта (Вітольда).
Володимир Півторак припускає наявність невеликої камʼяної церкви на 20-30 людей, по типу грецької церкви Іоана Сучавського, що збереглася в Білгород-Дністровському. Можливо, крім християнської церкви була й мечеть. Якщо говорити про Кочубіїв, як порт, через який мала бути відвантажена велика кількість зерна, він мав прийняти людей, які його перевозили та вантажили на судна: «На золотоординських торговельних маршрутах 13-14 ст. були розповсюджені Караван сараї. Я можу гіпотетично вважати, що таке могло бути і у нас, бо без цього важко організувати постійне перебування людей на декілька ночей, поки вони розвантажуються. Але й самі зернові каравани були пристосовані до того, щоб проживати в польових умовах – вони могли обладнати навколо багаття спальні місця і цього було достатньо». Територія навколо Кочубїїва, в принципі, була малопридатна до активного землеробства. Треба було організовувати глибоку вспашку, а технічної можливості це зробити тоді не було. Ту ж саму пшеницю стали активно висаджувати набагато пізніше, а в ті часи її лише привозили з північних регіонів. Відповідно, сільського населення, як ми собі уявляємо не було в великій кількості, розмірковує історик.

Джінестра

Десь наприкінці XIV ст. з’являється італійська торгова факторія Джінестра. Як і давні греки, італійці вивозять з Причорномор’я зерно і рабів. Про місце розташування генуезьких колоній ми можемо судити по збережених навігаційних картах мореплавців – портуланам. На портуланах Джінестра займає місце нинішньої історичної частини Одеси. Джінестра була невеликою якірної стоянкою для перехожих повз торгівельних кораблів. Точне значення назви «Джінестра» до цих пір не визначено. Одеський вчений XIX ст. Ф. К. Брун перекладав його з італійського як «дрік» (це така рослина). Інші вважають, що назва схожа на змінене слово «Дністер». Кандидат історичних наук, медієвіст (спеціаліст з середньовіччя) Олег Луговий зазначає: «Джінестра постійно позначалася на мореплавських картах 14-15 і далі століть, отже кораблі туди заходили. Значить, якась інфраструктура там була. Ніякої інформації ані про розмір, ані про масштаби ми не маємо. Карти показують точку, де є якась інфраструктура, де можна пристати до берега. Там можна поповнити запаси прісної води, наприклад, закупитися харчами для подальшої мандрівки перед наступним пунктом – Монкастро, тобто Аккерманом, адже зупинка перед ним була саме тут».

Вихід Великого князівства Литовського з Північного Причорномор’я

Після 1472 року та аж до початку XVI століття про Качибей ніде більше не згадується. Зате відомо, що в 1492 році Менглі Гірей на місці литовської фортеці Дашів заклав нову фортецю − Ачі-Кале (Очаків).
З цього можна зробити висновок, що в період між 1472 і 1492 роком Велике князівство Литовське втратило вихід до Чорного моря. Звісно, найбільш вірогідною датою цієї події є 1482 рік, час походу на Київ. Цілком логічно, що готуючись до активного протистояння з Литвою, Менглі Гірей мав враховувати факт знаходження в безпосередній близькості від його володінь кількох литовських замків. Насамперед йдеться про Дашів і Качибей. Залишати їх у своєму тилу було небезпечно.
Побічно про те, що саме в 1482 році впали опорні пункти литовців у межиріччі Дністра і Дніпра, свідчать такі події. 1484 року османський султан Баязид II вів наступальну війну проти Молдавського князівства. У серпні він взяв в облогу фортецю Четатя Албе (Аккерман, Білгород на Дністрі, Монкастро). На допомогу султану прийшов його союзник Менглі Гірей на чолі 50-тисячної армії. Для того, щоб підійти до Аккерману, Менглі Гірею потрібно було перетнути володіння Великого князівства Литовського.
Очевидно, що до цього часу всі литовські замки вже або були зруйновані, або перебували під контролем татар. Крім того, відомо, що саме з цього періоду кордони між Кримським ханством та Османською імперією встановилися по Дністру. Слід також звернути увагу на зауваження Ф. Петруня, який розглядаючи питання про приналежність межиріччя Дністра і Дніпра, писав про те, що литовські і польські феодали «залишили цей район найпізніше в 80-х роках XV століття». Недарма вже через десять років татари спорудили на місці литовського містечка Дашів невелику фортецю Очаків (Озю).
До кінця XV століття політика польського короля і великого князя литовського Казимира IV Ягайловича в Північному Причорномор’ї зазнала повного фіаско. На кілька століть землі південної України стали зоною постійних воєнних конфліктів.
До кінця XV ст. Хаджибейський порт занепав, особливо після того, як в 1453 році османи захопили Константинополь, заблокувавши прохід через чорноморські протоки кораблів генуезців і венеціанців. Велике князівство Литовське вже було не в змозі захищати свої віддалені і малонаселені землі. Зрештою Османська імперія і Кримське ханство захопили Дністровсько-Дніпровське межиріччя.