До 70-х років XIX століття Одеса добилася настільки чудових успіхів, що по оборотам морської торгівлі, багатолюдності, багатства купецьких капіталів, а також яскравим вогнищам культури, видатним успіхам на ниві доброчинності та освіти, впевнено посіла своє місце серед найбільш значних міст Європи.
Якщо оцінювати тодішні досягнення міста Традиційно мірою «семи чудес», то до них в той «золотий вік» благоденства Одеси, обов’язково ставилися:
– Порт і його відома в усьому морському світі Карантинна гавань з хлібною естакадою;
– Гігантські бульварні сходи, що ведуть своїми десятьма маршами зі 192 кам’яними ступенями до гаваней порту;
– Витриманий в дусі високого Італійською Відродження Приморський бульвар – урочистий фасад Південної Пальміри, як столиці хлібородної Степової України;
– Не знавша тоді порівняння по оборотам хлібно-експортної торгівлі біржа, до биття пульсу якої прислухалися хлібні ринки всієї Європи і Леванту, особливо в тяжкі для них неврожайні роки;
– Найбільший, на той час, університет;
– Найсучасніший в тогочасній імперії водопровід, також гідно становил в ці часи законну гордість нашого міста.
На жаль! Серед чудес Одеси вже не значився її знаменитий, і в імперії, і в Європі, Міський театр, храм не тільки Мельпомени, а й Талії з Терпсихорою. У ніч на 2 січня 1873 року небо Одеси освітилося зловісним загравою, і на наступний ранок одеситам залишалося хіба що сумувати про загибель театру. Але Одеса вже не мислила себе без привабливого пафосу пристрастей театрального життя.
Куточок Одеси на перетині вулиці Грецькій і Колодязного провулка здавна користувався славою насидженого не одним поколінням міських купців хлібного місця. У роки, що передували описуваних подій, своє місце в вищеназваної ієрархії «семи міських чудес» по праву займали прославлені на всю Європу хлібні магазейни, кажучи сучасною мовою – склади, – засіки Одеси як житниці світового значення, що в кращі урожайні роки перевалює за одну навігацію в гавані порту до 80 відсотків всього врожаю зернових хлібів Степовий України. Тому, до всіх своїх гучних імен і титулів, Південна Пальміра в міжнародних біржових колах більш століття носила знакове багатозначне звання «хлібного міста».
Один з таких магазейнів влаштувався на вищезгаданому місці і належав сімейству одеських купців Вєліканових, приносячи щорічно завидні бариші і забезпечуючи високе положення в купецькому світі міста. Однак, в середині 1850-х років нововинайдений електромагнітний телеграф пов’язав «зі швидкістю електричної іскри» Одесу з міжнародними ринками Парижа і Лондона. За лічені дні азартні спекуляції з зерновими хлібами Степовий України, що дозволили раніше скласти капітали «одеським Ротшильдам», стали надбанням хіба що нескінченних спогадів біржового світу Південної Пальміри в купецькому казино. Навіть через півстоліття нащадки шляхетних добродіїв купців – від спритних чинників до дрібних маклеров- «лапекутніков» – батьків відомих з подачі Ільфа і Петрова «пікейних жилетів» ще журилися за столиками кафе «Фанконі» про золотих днинках «хлібного буму». З приходом до Одеси залізниць і зведенням величезних елеваторів Хлібного містечка на околицях, використовувати землю в центрі Одеси під Магазейн стало і зовсім собі в збиток.
І ось газета «Одеський Вісник» від 23 листопада 1874 року нарешті втішила публіку: «Сьогодні буде перша вистава … драматичної трупи в збудованому театрі пана Вєліканова». У наступному номері газети був відгук про подію: «Що стосується власне театральной будівлі, то більшість публіки цілком залишилася їм задовільна; мимоволі дивувалися тому, – як можна було в такий короткий термін влаштувати такий театр. Публіка, мабуть, залишиться вдячною А. С. Вєліканову за будівництво такого театру в центрі міста».
Однак в антрепренерах – змістовниках театру Вєліканов залишався всього нічого. Світова економічна криза, що розвивалася, якщо і не пустила по світу нашого купця, то неабияк розоривши, змусила в 1875 році поступитися театральною справою свому старому знайомцю, компаньйонові і сусідові по хлібним магазейнам Грецької вулиці Федору Рафаловичу. Цей іменитий купець в повагу заслуг попередника, перейменовувати театр Вєліканова в театр Рафаловича не спокусився і заніс своє придбання в усі міські реєстри як Російський театр.
Рафалович запропонував Милославському і його трупі, а в неї входили досить відомі свого часу актори Н. Кірєєв, М. Глібова, Н. Новиков-Іванов, П. Нікітін, М. Іванов-Козельський і не тільки, прикрасити своєю грою підмостки новонародженого театру.
Восени 1875 р театр запросив глядачів на перші прем’єри.
Трупа Милославського прослужила в театрі не один сезон. З вистав того часу в міських літописах і вдячної пам’яті одеських театралів залишилися такі назви, як «Король Лір» Шекспіра, «Весілля Кречинського» Сухово-Кобиліна, «Смерть Івана Грозного» Толстого, вже забуті в наші дні «Рішельє» Булвера-Литтона , «Смерть злочинця» Джакометті. У 1877 році в театрі широко святкувалося тридцятиріччя сценічної діяльності Миколи Милославського. Одеська влада відзначили заслуги метра перед містом, висловивши подяку за те, що він зумів об’єднати навколо себе талановиту трупу. У 1882 році Милославський пішов з життя. На жаль, він не залишив гідного приємника на посту творчого глави театру, і регулярна трупа розбрелася по антрепризах.
Наступний відрізок історії театру можна назвати «епохою великих гастролерів». Тут давали спектаклі і концерти багато зірок першої величини. І відкрила цю епоху легендарна француженка Сара Бернар. Її гастролі, що включали в себе цілий ряд вистав, з тріумфом пройшли на сцені театру в листопаді 1881 року. У 1885 році в театрі аплодували легенді німецького театру Ернсту Поссарту, в 1891 – блискучої італійці Елеонорі Дузе. І це тільки декілька прикладів: крім них підмостки театру пам’ятають поступ Людвіга Барна, Жана Муні-Сюллі, Бенуа Коклена-старшого, Марії Савіної, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, Володимира Давидова … На цю сцену виходив всесвітньо відомий комік німого кіно Макс Ліндер. Ну а кількість акторів-гастролерів, імена яких пані Історія не зволила залишити нащадкам, просто не піддається обліку.
Вистави тих чи інших виконавців традиційно грали в театрі вечорами. Але одна з найбільш видовищних драм, що запам’яталися Одесі надовго, відбулася в театрі не ввечері, а глибокої вночі 19 вересня 1906 року. У театрі спалахнула пожежа. Автором і режисером цієї драми була сама доля, точніше злий рок, декораціями – стіни театру, а дійовими особами – нічні сторожа і бійці Добровільної частини Одеського пожежного товариства. Для трьох з відважних вогнеборців – М. Калішевського, А. Вороніна і Д. Раппопорта вона закінчилася трагічним фіналом – пожежа у театрі забрала їх життя.
Але вогонь був переможений, театр був відбудован заново. Подальшу його долю визначило появу на вулиці Херсонській театру Сибірякова, де і залишилася на добрих десять років драматична трупа. Розвиток же технічного прогресу і новомодні віяння молодого ХХ століття перевели храм Мельпомени на Грецькій в арену торгово-комерційних заходів і світських напівспортивних веселощів, таких як скейтінг-ринг. Так, У 1910 році в Одесі проходила грандіозна Художньо-промислова виставка. Власники театру відгукнулися на цю подію: на базі театру у 1912 році був проведений грандіозний Автомобільний салон – один з перших в імперії.
У тому ж 1912 році будівлю театру остаточно переобладнали під скейтінг-ринг: тепер публіка приходила сюди не дивитися спектаклі, а кататися на роликах та заводити романи.
Однак стіни, які пам’ятають голоси великих акторів, витримали і це випробування. Театр не помер. Він не міг померти – адже він був народжений на хлібному місці. Він лише чекав повернення своєї музи – прекрасної Мельпомени, але очікування це розтягнулося на довгі роки. Театр зачаївся на час, щоб дзвінко заявити про себе на новому етапі.
Але це вже зовсім інша історія. І ім’я їй – епоха великих потрясінь, яку відкрила революція 1917 року.
Текст – Александр Сурилов.
Змінений та звільнений від російськофільних й імперських наративів у 2024 році – WH.
У перші роки радянської влади в Одесі виникло кілька нових театрів: «Червоний факел», Перший робітничо-селянський театр, Молодіжний театр, Футуристичний театр та ін. Найбільш успішним і життєздатним з них став створений в 1920 році театр «Массодрам» (Майстерня соціалістичної драматургії). У театрі «Массодрам» був взрощений ряд чудових акторів. Тут зіграла свої перші ролі майбутня прима московського Малого театру Дарина Зеркалова. Крім роботи в «Массодраме» Зеркалова брала участь в антрепризних постановках. Найбільш яскравими ролями одеського періоду життя Зеркалової стали Анютка («Влада темряви» Л. Толстого), Марьюшка («Горе-безталання» В. Крилова), Коллет («Загибла дівчина» Л. Ламіура), Юлія Тугина ( «Остання жертва» А . Островського).
«Массодрам» змінював свою адресу кілька разів: деякий час цей театр розташовувався у невеликому приміщенні в Червоному провулку, потім на вулиці Херсонській, 17, (в будівлі, де нині розташований Український театр). У серпні 1926 року, за рішенням міськвиконкому театр «Массодрам» був об’єднаний з районним драматичним театром імені Тараса Шевченка, який займав приміщення на розі вулиці Грецькій і Колодязного провулка. Об’єднанню було присвоєно нову назву – Одеський російський драматичний театр.
1 жовтня 1926 року відбулася прем’єра вистави «Еуген Нещасний» за п’єсою Е. Толлера в постановці А. Харламова – ця постановка стала точкою відліку нового етапу творчої історії театру в Одесі. У 1927 році театр став державним підприємством, йому було присвоєно ім’я пішовшого у тому ж році з життя голови одеського губернського виконкому Андрія Васильовича Іванова, людини, що мав пряме відношення до революційної діяльності і найвіддаленіше – до театрального мистецтва. Так чи інакше, але театр носив ім’я А. Іванова вісім десятиліть.
Новостворений театр очолила людина з Москви – режисер московського Театру Революції Олексій Львович Гріпич, учень легендарного Всеволода Мейєрхольда. Гріпич приїхав в Одесу з готовим репертуарним планом і своєю творчою програмою і запросив до трупи театру цілу групу нових акторів, в тому числі з театрів Москви і Петрограда. У їх числі був 27-річний Михайло Астангов, який отримав згодом всесоюзну популярність, вирізнявся на сценах московських театрів імені Моссовета і імені Вахтангова і зіграв більше 30 ролей кіно (найбільш відомі – граф Аракчеєв у фільмі «Суворов» (1940), Негоро в фільмі «п’ятнадцятирічний капітан » (1945), доктор Вернер у фільмі «Княжна Мері» (1955). В Одесі Астангов яскраво заявив про себе з першого ж спектаклю «Джума Машід» за п’єсою Г. Венеціанова в постановці А. Гріпича. Наступна роль Астангова – Бетховен в однойменній п’єсі М. .Жіжмора (режисер – Я. Варшавський) принесла величезний успіх акторові і театру. Актор пропрацював в театрі два неповні роки, але це був час серйозних творчих перемог.
В ряд найзначніших постановок кінця 20-х початку 30-х років стала інсценізація «Пригод бравого солдата Швейка» Я. Гашека, зроблена завідувачем літературною частиною театру А. А. Гріном і поставлена режисером Я. Варшавським в сценічному оформленні Р. Распопова. Вистава протрималася в репертуарі багато років. Роль Швейка виконував провідний актор трупи Сергій Петров.
З 1933 року і до початку війни художнім керівником театру був видатний режисер Авраам Треплєв. Перша постановка Треплева в Одесі – «Інтервенція» Льва Славіна за оцінкою самого драматурга була кращою з понад двох десятків, різноманітних постановок п’єси, що йшли в багатьох містах Радянського Союзу. У пам’яті одеських театралів також залишилися такі спектаклі Треплева, як «Вороги» М. Горького, «Любов Ярова» К. Треньова, «Оптимістична трагедія» В. Вишневського.
Улюбленими акторами одеситів цього періоду історії театру також стали відмічені згодом різними нагородами і званнями Матвій Ляров, Наум Соколов, Любов Майфус, Микола Комісарів, Микола Волков-старший, Павло Михайлов. Крім Треплева спектаклі ставили режисери Володимир Вільнер, Ігор Кроль, Сергій Тимохін.
У 1939 році на головну роль у п’єсі Карела Чапека «Мати» А. Треплев запросив зірку Одеського єврейського театру Лію Бугову – актрису, яка потім більш сорока років для багатьох глядачів уособлювала славу і майстерність Одеського театру і зіграла на цих підмостках безліч блискучих ролей.
Відразу після деокупації міста в 1944 році, театр відновив свою роботу, представивши одеситам нові спектаклі, на актуальну військову тему – «Вторгнення» Л. Леонова, «Пісня про чорноморців» Б. Лавреньова.У 1945 році художнім керівником театру став народний артист України Олександр Іванович Соломарскій. Серед численних постановок, здійснених ним, одеситам найбільш запам’яталися спектаклі «Давним-давно» А. Гладкова, «Анна Кареніна» Л. Толстого, «Весілля з приданим» Н. Дьяконова, «Ревізор» М. Гоголя. У період 40-х – 60-х років успіхом у глядачів користувалися постановки Абрама Рубіна («Остання жертва» О. Островського, «Приборкання норовливої» В. Шекспіра, «Неділя» Л. Толстого та ін), Сергія Тимохіна («Обрив» І. Гончарова, «Дівчина з глечиком» і «Хитромудра закохана» Лопе де Вега, «Хижниця» О. де Бальзака та ін), Віктора Лебедєва («Таня» А. Арбузова, «Дерева вмирають стоячи» А. Касони, «Король Лір »В. Шекспіра» та ін.). Після війни в трупу повернулися майстри старшого покоління Микола Комісарів, Микола Волков, Матвій Ляров, Леонід Замберг, Павло Михайлов, Лія Бугова, Зінаїда Гасаненко, Наталя Мерцалова, Зінаїда Дьяконова. До провідних акторів довоєнної трупи в кінці 40-х початку 50-х ще приєдналися Яків Заславський, Леонід Маренніков, Леонід Чініджанц, Леонід Замберг трохи пізніше – Сергій Простяков.Тут же починав кар’єру відомий актор Володимир Самойлов.
Поруч з майстрами в 50-х – 60-х років починали свій творчий шлях Роза Балашова, Ігор Шелюгін, Ірина Раєва, Валентина Кулакова, Галина Ноженко, Іван Колесніченко, Нінель Корф, Сергій Ярмолинець, Олександр Філатов, Тамара Дмитренко, Юрій Горобець, Валентина Прокоф’єва, Олександра Рославцева, Світлана Климова, Віктор Бялецький, Андрій Гончар, Володимир Наумцев.
У 1956 році в трупу театру влилася акторська сімейна пара – Євген Котов і Лідія Полякова. Вони прослужили одеським підмосткам без малого 40 років, зігравши цілу галерею незабутніх персонажів.
Переїхавший в 1964 році в Одесу з Брянська, Борис Зайденберг зіграв на одеській сцені ряд блискучих ролей. Самі визначні театральні роботи Б. Зайденберга: Євдокимов – «104 сторінки про любов» Е. Радзинського, Раєвський – «Всього 13 місяців», Годунов – «Цар Федір Іоаннович», Герострат «Забути Герострата». Актор не тільки грав на сцені, а й ставив спектаклі. Його постановки: «Людина з зірки» К.Віттлінгер, «Варшавська мелодія» Л. Зоріна, «Поступися місцем завтрашньому дню» В.Дельмар, «Зірки на ранковому небі» А. Галина, «Кішка на розпеченому даху» Т. Уільямса і ін. були зразками розумної тонкої сучасної режисури
У 50-х – 60-х роках театр прославився не тільки видатними акторськими і режисерськими роботами, але і чудовим оформленням вистав: тут працювали видатні театральні художники Георгій Орлов, Леон Альшиц і Михайло Івницький.
У 1964 році театр очолив режисер Володимир Бортко. За емоційної насиченості внутрішнього життя колективу і масштабом зовнішніх подій – тобто вистав, що вийшли в ці роки, «часи Бортко» залишили глибокий слід в історії театральної Одеси. Цивільний пафос і душевний романтизм вистав Бортко були в руслі творчості «шістдесятників», збігалися з відчуттям часу, і тому особливо зацікавлено і тепло приймалися глядачами. Вистави Бортко «104 сторінки про любов» Е. Радзинського, «Різдво в домі сеньйора Куп’єлло» Е.де Філіппо»,«Біг» М.Булгакова, «Всього тринадцять місяців» Ю. Динова і інші використовувалися величезним успіхом.
У 1969 році головним режисером театру став Віктор Стриж. Його постановки – «Дело» А. Сухово-Кобиліна (1971р.), «Цар Федір Иоанович» О. Толстого (1972р), «Забути Герострата» Г. Горіна (1973р.). ставали для міста не тільки художніми, але і суспільними подіями.
У 1974 році театр очолив Костянтин Чернядєв. Цей режисер звертався в своїй роботі, в основному, до сучасної драматургії, ставив докладні психологічні, аналітичні спектаклі, присвячені проблемам людських, любовних і сімейних відносин. Серед кращих постановок Костянтина Чернядєва були «Борги наші» Е .Володарского, «Старомодна комедія» О. Арбузова, «Загнаний кінь» Ф. Саган.
Очолив театр в 1978 році Віктор Терентьєв, який був майстром масштабних епічних вистав. Разом з новим головним художником театру, Олександром Кривошеїним вони створили ряд монументальних постановок. Провідними акторами трупи в цей період стають Андрій Гончар, Ігор Шелюгін, Олена Аминова, Георгій Дрозд, Наталія Дубровська, Тамара Мороз, Валерій Апраксин, Валерій Бассель, Віктор Піменов, Лариса Коршунова, Тетяна Опаріна, Юрій Вотяков згодом отримали звання заслужених і народних артистів України .
З 1980 року в театрі працює акторська подружня пара Валерія Жукова та Людмили Агафонової. На їхньому рахунку – безліч майстерно зіграних ролей, які запам’яталися одеським театралам у спектаклях
У 1987 році театр знову очолив Віктор Стрижов. Найзначніші спектаклі цього періоду: «Захід» І. Бабеля, «Сьомий подвиг Геракла” М. Рощина в його постановці відповідали естетичним і соціальним очікуванням «перебудовних» років. У цей час на сцені театру яскраво заявив про себе Олег Школьник, спеціально запрошений Віктором Стрижовим для виконання ролі Менделя Крика у постанові «Захід». В кінці 80-х початку 90-х років в трупу театру прийшли Геннадій Скарга, Юлія Скарга, Михайло Дроботов, Ірина Надєждіна (Курочка), Олександр Суворов, трохи пізніше – Світлана Горчинська. Сьогодні це – провідні актори театру.
У числі найбільш вдалих постановок останнього десятиліття ХХ століття слід в першу чергу назвати наступні постанови: «Мудрець» О. Островського (режисер – Аркадій Кац), «Пат, або гра королів» П. Когоута (режисер – Віктор Стриж), «Кін IV» Г. Горіна (режисер Юрій Кочевенко),« Вбивство – справа сімейна» та «Дерева вмирають стоячи» А. Касони (режисер Геннадій Скарга) а також чотири вистави у постановці відомого майстра режисури зі Львова Алли Бабенко:«Маленька дівчинка» Н. Берберовой, «Чоловік» Г.Запольської, «Мачуха» О. де Бальзака і «Перед заходом сонця» Г. Гауптмана.
У 1996 році у трупу театру прийшли і відразу зайняли гідне місце зірки одеської оперети, народні артисти України Людмила Сатосова і Семен Крупник. Їх дебютом став мюзикл «Диліжанс з Руана» за мотивами новели Г. де Мопассана «Пампушка» в постановці заслуженого артиста України Віктора Стрижова. У цьому спектаклі вони зіграли подружжя – графа і графиню де Бревіль. Крупник і Сатосова без залишку віддали театру останні 12 років своєї творчої біографії (обидва пішли з життя в 2008 році), зігравши яскраві ролі в багатьох спектаклях.еликий резонанс мали вистави, створені театром на рубежі другого і третього тисячоліть, в 1999-2000 роках: «Річард III» В. Шекспіра в постановці Олександра Дзекуна, «Конкурс» та «Акомпаніатор» за п’єсами Олександра Галина в його власній постановці (ці дві постанови оформляв всесвітньо відомий сценограф Давид Боровський), «Анна Кареніна» Л. Толстого в постановці Едуарда Митницького.
Текст: Юрій Волчанський.
У 2002-му році театр відкрився після майже дворічної реконструкції. Оновилася не тільки будівля – оновився колектив. До представників «старої гвардії» приєдналася молодь: за цей період в трупу театру прийшло 24 нових актора. Втім, не тільки юні таланти, а й досвідчені майстри поповнили наші ряди: в трупу влилися заслужені артисти України Анатолій Антонюк, Юрій Невгамонний, Борис Смирнов, заслужена артистка України Орися Бурда, актор Сергій Юрков.
Пост головного художника театру зайняв заслужений діяч мистецтв України Григорій Фаєр. C 2004 по 2014 рік художнє керівництво театром здійснювала режисерська колегія – Олексій Гірба, Сергій Голомазов, Олексій Литвин. У 2010 році до складу режисерської колегії увійшов професор РАТІ (ГИТИС) Михайло Чумаченко. У 2014 році режисерську колегію поповнила Олена Пушкіна. У 2015 році склад режисерської колегії було змінено.
Театр заслужив визнання не тільки в своєму місті, а й далеко за його межами: свідченням тому – більше 15 нагород на міжнародних театральних фестивалях в Україні, Казахстані та Польщі.
У 2008 році театр нагороджений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України.
У грудні 2009 театру присвоєно статус «АКАДЕМІЧНИЙ».
2 березня 2022 року, у зв’язку із широкомасштабним воєнним вторгненням Росії, колективом театру було прийнято рішення про перейменування театру. З його назви прибрали слово «російський»
