3.1.Північне Причорномор’я XV-XVIII столітть

Окрім Кримського півострова, під правлінням кримських ханів на засадах тих чи інших форм залежності були степові території Північного Причорномор’я, населені кочовими племенами, переважно ногайцями, – “Ор-ташраси” (“Заор’я”, “Земля за Перекопом”), а також деякі території Прикубання й Північного Кавказу, населені ногайцями, черкесами та абхазами.
Формування центральної території держави почалося у зв’язку з монгольським завоюванням. За свідченням Плано Карпіні (1246 рок), межиріччя Дніпра та Дону було віддане в правління Мауці (Моджи Яя; другий син Чагатая, внук Чингізхана). Ця територія, як окреме володіння, згодом була виділена ханом Золотої Орди Мунґке-Тімуром (1267–1280 роки) у нунтух (уділ) своєму сину Уранґ-Тімуру. Від цього часу ця територія дістала назву “Кримський край” (від назви ставки намісника – Крим; це слово, ймовірно, означало “рів”; інша назва ставки – Солхат; нині – місто Старий Крим). На початку XIV ст. Кримський улус мав статус тумена Золотої Орди, тобто намісництва, що виставляло 10 тисяч війська.
На початку 1430-х років, Гаджжі-Ґерей досяг певного консенсусу із золотоординськими кланами, що розселилися в Криму. У 1445 році він укладає союз із Великим князем Литовським, а з 1447 року – ще й Королем Польським Казимиром IV Ягеллончиком. А у серпні 1449 року Гаджжі-Ґерей формально проголошує себе незалежним правителем Криму, при цьому не полишаючи претензій на золотоординський престол. Статус своїх володінь він визначає як “улуг улус” (“великий улус”, – тобто суверенний улус). Завдає поразки ханам Золотої Орди: у1452 році – на Поділлі і в 1466 році – на річці Дон.
Пошук союзників проти Кафи та Золотої Орди штовхає Гаджжі-Ґерея до союзу з османцями, які з 1446 року проявляють активність на північному узбережжі Чорного моря. Однак, по смерті Гаджжі-Ґерея, його син – хан Нур-Девлет виступає за підданство хану Золотої Орди Ахмату. Інший син – Менґлі-Ґерей був вороже налаштований проти Ахмата і тому орієнтувався на союз з Османами (відомий його лист у 1469 році до султана Мегмеда II). У 1476 році, внаслідок безвладдя, в Криму утвердився Джанібек, ставленик золотоординського хана Ахмата. Внутрішня анархія та загроза відновлення влади Золотої Орди над Кримським улусом змусили кримські клани відновити на ханстві Менґлі-Ґерея I. Це влаштовувало і Мегмеда II, оскільки Менґлі-Ґерей визнав особисте підданство османському Султану Мегмеду II і засвідчив це листом на початку липня 1475 року (згодом це створило прецедент для підпорядкування династії Ґереїв дому Османів, хоча формального договору щодо цього між двома династіями – Османів та кримських Чингізидів – ніколи не існувало, але цьому сприяло тривале царювання Менґлі-Ґерея I та витіснення з Криму його братів, що забезпечило престолонаслідування лише по лінії Менґлі-Ґерея I).
Після повернення до влади, Менґлі-Ґерей I зрікся союзу з Великим князівством Литовським і встановив союз з Великим князем Московії Іваном III Васильовичем. Унаслідок спільних дій союзники відбили наступ золотоординського хана Ахмата на Велике князівство Московське у 1480 році. Поразка золотоординців спричинила заколот проти Ахмата, у ході якого у 1481 році його було вбито. Після цього Менґлі-Ґерей I допомагав великим князям Московії Івану III Васильовичу та Василію III Івановичу воювати з великими князями Литовськими, та й сам почав практикувати набіги на українські землі, що входили до складу Великого князівства Литов. Водночас він сам на сам воював з нащадками Ахмата, у 1502 році завоював Астрахань (нині місто в РФ), і це поклало кінець Золотій Орді.
Стосунки Кримського ханату з Османською імперією ґрунтувалися не на праві завоювання, а на праві міждинастійної унії, згідно з якою Ґереї визнавали зверхність Османів, включно з правом останніх призначати та усувати кримських ханів. Кримські хани мали всі формальні атрибути суверенітету, визнані в ісламському праві, а саме: право карбувати власну монету і право на хутбе (заздравиці на свою честь під час соборної пополуденної молитви по п’ятницях). Тільки починаючи з Іслам-Ґерея II (1584–1588 роки), який створив прецедент, відмовившись від згадування свого імені на першому місці під час хутбе, імена кримських ханів стали згадуватися в хутбе після імені султана. Судочинство за приписами ісламського права (шаріату), спільного для Османської імперії та Кримського ханства, здійснювалося в Криму суддями (кадіями), які призначалися відомством кадіаскера Румелії (в ті часи охоплювала, крім Болгарії, сучасну Македонію, північну частину Греції, частину Сербії, Албанії, Боснії і Герцеговини та частину сучасної Туреччини) в Стамбулі. Проте, султанське право (канун) на Кримське ханство не поширювалося. Тут діяло традиційне право (адат або тьоре). Хан Мурад-Ґерей (1678–1683 роки) навіть збирався, щоправда марно, запровадити судочинство виключно за нормами тьоре.
У титулатурі кримських ханів належна їм держава називалася метафорично “Тахт-і-Крим” (“Кримський престол”) або “Тахт-і-Крим ве Дешт-і-Кипчак” (“Престол Криму та Кипчацького степу”). Від 1502 хани вживали також титул імператорського рангу “падишаг”, але не користувалися ним у стосунках з Османськими султанами. У першій половині XVI ст. Кримські хани претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингізхана як “імператорів усіх монголів” (barça Mogol padişahі). Державу кримських ханів османці та їх європейськи сусіди називали “Кримським ханатом” (за назвою столичного міста Крим/Солхат). Європейці іменували її також “Малою Татарією” на протиставлення “Великій Татарії” – Євразійському Степові та Монгольської імперії Чингізхана. У Речі Посполитій її називали “Перекопською Татарією” (Tartaria Praecopensis, Tartaria Precopensis) та “Перекопською ордою” (за калькою назви міста Крим, а згодом – пограничної фортеці Ор – “Перекоп”). Литовські та московські великі князі визнавали імператорський статус кримських ханів і титулували їх “царями кримськими” (або “перекопськими”, Caesar Praecopensis). Від середини XVI ст. повний титул Кримського хана було стандартизовано – “Ulu Orda ve Ulu Yurtniη ve taht-i Krim ve Deşt-i Kipçakniη ve cumle Tatar ve bi-hesab Nogayniη ve Tat ve Tavgaçniη ve Daǧ Çerkaçniη ulu padişah” (“Великий падишаг Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кипчацького степу, усіх татар, незліченних ногаїв, татів, тавгачів та гірських черкесів”). Неофіційно хани та їхні підданці називали свою державу “Крим юрт” (“Кримська вотчина”).
Особливий правовий статус Кримського ханату в його союзі з Османською імперією проявлявся і в тому, що ханат не входив до жодної імперської митної зони, а тому товари, зокрема невільники, які перетинали османсько-кримський кордон, обкладалися як з одного, так і з іншого боку ввізним митом як імпортні. Хани під час свого правління були повновладними суверенами Кримського ханату, мали право на самостійні зовнішні зносини, право призначати і збирати податки, право видавати закони тощо.
З останньої третини XVII cт. Османcька держава спромоглася поставити Кримський ханат під значно жорсткіший контроль. До цього османців спонукали, по-перше, провали у власній обороні в Угорщині, а по-друге – активізація експансіоністської політики Російської держави в Північному Причорномор’ї після укладання єю союзу з українським козацтвом. Хани поступово втрачають зовнішньополітичну ініціативу і мусять вступати в союзи, укладені Османською імперією. Так, стратегічно важливий для Кримського ханства союз з Річчю Посполитою, спрямований проти Російської держави, було залишено внаслідок прийняття українським гетьманом П.Дорошенком османського протекторату та участі Речі Посполитої в протиосманськї “Священній лізі”. Водночас кримці майже щорічно в інтересах Османської імперії проводять походи в Угорщину та Трансильванію (історична область на Півночі Румунії). Тим часом, російське військо і запорозькі козаки, під час Кримських походів 1687 і 1689 років досягають Перекопа. У 1695 році Кримський ханат втрачає свої фортеці у нижній течії Дніпра. Щоб компенсувати втрату Азова у 1696 році, османці будують фортецю Єнікале та укріплюють Очаків.
Одними з останніх проявів самостійної політики Кримського ханату були плани Девлет-Ґерея II (1708–1813 роки) приєднатися до союзу Українського Гетьмана І.Мазепи зі Шведським Королем Карлом XII (перемога Петра I в Полтавській битві 1709 року зірвала ці плани), а також прийняття в підданство запорозьких козаків, які заснували на землях ханату Олешківську Січ, і визнання Кримським ханством гарантом вольностей Війська Запорозького за конституцією П.Орлика.

Ногайці

Ногаї – пізня кочівницька держава, що об’єднала номадів нижнього Поволжя і Приуралля в умовах розпаду Золотої Орди. Виникла наприкінці XIV ст. – на початку XV ст. на чолі з беєм Едигеєм (Едиге, Едигю). Остаточно сформувалася в сорокових роках. XV ст. за правління його сина Нурадина. Етнічний склад НогайськоїОрди (ногайців) мав початковим субстратом половецько-кипчацький компонент, який асимілював монгольські та інші етнічні спільноти (Мангит, Киреїт, Найман, Китаї, Кангли, Оймаут, Буркут, Кунграт та інші), що мігрували з Центральної Азії до Поволжя в ХІІІ ст.; визначався належністю до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. В ієрархії аристократичних родів чільне місце посідали представники роду Мангит, до якого належали основоположник Ногайської Орди Едигей та його спадкоємці. Початкова назва населення і території Ногайської Орди була “Мангитський юрт”; термін “Ногаї” вживався як політонім, що походив від іншого імені Едигея – Ноґай; трансформацією політоніма в етнонім населення Ногайської Орди отримало етнічну назву “ногайці”.
Значна частина ногайців різних груп в період з останньої третини XVI до другої чверті. XVII столітть мігрувала до Північно-Західного Причорномор’я, склала під владою Кримського ханату і Османської імперії окрему Буджацьку орду (Білгородську орду) з центром у с. Ханкішла (нині с.Удобне Білгород-Дністровського району Одеської області). У першій третині XVIII ст. відбулася міграція єдисанців, джембуйлуківців та єдичкульців до Північного Причорномор’я. Після російсько-турецької війни 1735–1739 років, стабілізувалися межі розселення Єдисанської (степове межиріччя Дністра і Дніпра) та Джембуйлуцької (степове лівобережжя Дніпра до річок Кінська та Берда) орд. У 1759 році, на південь від дніпровських плавнів і на лівобережжі р. Кінська, була оселена Єдичкульська орда. Разом з Буджацькою та Кубанською ордами вона перебувала під владою Кримського ханату.

БУДЖАКСЬКА ОРДА (Білгородська, Добруджська, Мала Ногайська) – об’єднання напівкочових ногайських племен, що сформувалося у дпугому десятиріччі XIV ст. і зайняло степи між гирлами Дністра й Дунаю від Білгорода (нині Білгород-Дністровський) до Кілії. Степи сягали понад 200 км довжини і близько 150 км ширини. Наприкінці XV ст. ця територія потрапила під владу Османської імперії. У 1569 році із прикаспійських степів до неї переселилося 30 тисяч астрахансько-ногайських родин, яких з часом стали називати буджацькими татарами. Назва походила від містечка Буджак (нині селище міського типу) на Дністровському лимані, яке було їхнім головним адміністративним центром. Масовий приплив ногайців у білгородські (буджацькі) степи розпочався на початку XVII ст. Прибували переважно бідні, гнані голодом ногайські татари. Буджакська орда перебувала у васальній залежності від Кримського ханства, а Аккерман (нині Білгород-Дністровський) з навколишніми землями вздовж Чорного моря, придунайські землі навколо Кілії, Ізмаїла, разом з Бендерами (нині місто в Молдові) були під верховенством Туреччини. Основними центрами Буджакської орди були: місто-фортеця Аккерман, містечко Каушани (нині місто в Молдові), в якому містилася резиденція кримського хана під час його перебування в Буджакській орді, містечко Буджак, невелика фортеця Паланка на Дністрі, містечко Татар-Бунар (Кара-Буна, Карбона) на р. Кагальник (нині м. Татарбунари), Тобак біля озера Ялпуг (нині село Табаки біля Болграду Одеської області), селище Салкуца на річці Ботна (нині Молдова). Переважна більшість населення мешкала улусами (кочовищами), взагалі у різні періоди було від 80 до 90 улусів. Безпосереднє керівництво краєм здійснювали мурзи. Кримський хан періодично призначав свого намісника в Буджакській орді з титулом сераскіра (із династії Гіреїв). Населення орди займалося конярством, розведенням великої рогатої худоби, овець, вирощуванням пшениці, жита, ячменю, проса, зрідка – виноградарством. Унаслідок низького рівня розвитку продуктивних сил, білгородські ногайці не могли себе прогодувати. У пошуках засобів до існування вони вдавалися до грабіжницьких нападів на сусідні землі з метою захоплення здобичі. У першій половині XVII ст., Буджакська орда могла виставити в похід від 15 до 30 тисяч осіб.
Особливою агресивністю відзначався правитель Буджакської орди Кантемір-мурза. Він часто очолював напади на Поділля, Галичину й Волинь. Після Хотинської війни 1621 року, турецький султан Осман II призначив Кантеміра на пост паші Очакова, Сілістрії (нині місто Сілістра в Болгарії) і Бабадага (нині місто Бабадач у Румунії), поклав на нього обов’язки охоронця турецько-польського порубіжжя і прийняв під своє безпосереднє покровительство. Внаслідок цього, Кантемір перестав визнавати васальну залежність від Криму. Туреччина використовувала Буджакську орду, на чолі з Кантеміром, для приборкання непокірних ханів у Криму, а також спрямовувала її вторгнення в межі Речі Посполитої, насамперед на українські землі. У 1628 році, Кантемір-мурза дістав титул візира – правителя узбережжя Чорного моря й гирла Дунаю разом з Сілістрією та Аккерманом. Це призвело до втручання його у внутрішнє життя Криму, засилля там численних його родичів і загострення внутрішньої боротьби між кримськими і білгородськими мурзами. У подальшому правителі Буджакської орди прагнули позбавитися верховенства і Кримського хана, і султанської Туреччини. У ході російсько-турецької війни 1768– 1774 років, Буджакська орда визнала протекторат Російської імперії (у 1770 році), переселилась у приазовські степи між Кам’янкою і містом Азов. Білгородський степ відійшов до Кримського ханства. Бендерський паша, скориставшись проголошеною незалежністю Кримського ханства від Туреччини (у 1774 році), заволодів краєм. Після Кримської війни 1853–1856 років, більшість Буджакської орди емігрувала до Туреччини.

ЄДИСАНСЬКА ОРДА (Джедісанська орда, Очаківська орда) – відгалуження Малої Ногайської орди. Термін “єдисан” походить від назви певного бойового потенціалу орди – близько 7 тисяч луків (татарською – єдисан; саме таку кількість лучників налічувала свого часу вся орда). У складі Ногайської орди Єдисанська орда кочувала в степах між Волгою та Яїком (нині ріка Урал). Із середини XVII ст. підпорядковувалася хану Аюку, у 1715 році переселилася на Кубань, згодом – на Південне Подніпров’я, у 1723 році визнала верховенство Туреччини) й Кримського ханства та зосередилася на Причорноморських землях між Дніпром і Дністром, від узбережжя Чорного моря до ріки Кодима (приток Південного Бугу). Головне поселення Єдисанської орди розташовувалися навколо турецької фортеці Озі (Очаків). Звідси ще одна назва Єдисанської орди – Очаківська орда. Очаків та навколишня місцевість між Бузьким лиманом і Делиголем (нині ріка Тилігул) підпорядковувалися безпосередньо османської адміністрації, решта території, на якій перебувала Єдисанська орда, підпорядковувалася Кримському ханові. Значними поселеннями на той час були: місто Балта (Балда) на річці Кодима, місто Дубосари на Дністрі (нині місто в Молдові), на чорноморському узбережжі біля Ходжабею (нині Одеса).
Порівняно з іншіми ордами, Єдисанська орда була найбільшою за чисельністю. У 1766 році вона налічувала близько 40 тисяч кибиток. Очолював орду каймакан або сераскир із роду Гіреїв, якого призначав хан, безпосереднє управління здійснювали мурзи. Населення займалося полюванням, розведенням коней, рогатої худоби, овець, а також вирощуванням проса, ячменю і гречки. Правляча верхівка постійно втягувала чоловіче населення орди в грабіжницькі напади на українські, російські, польські та інші землі, а також залучала його до участі у війнах, що вела Туреччина. В середині XVIII ст. Єдисанська орда набула значення політчної сили і навіть втручалася в міжусобну боротьбу Гіреїв за ханський престол у Криму. У ході російсько-турецької війни 1768–1774 років, Єдисанська орда визнала протекторат Російської імперії (у 1770 році) і невдовзі була переселена в степи, що простягалися від ріки Кам’янка до міста Азов, а згодом – у межиріччя Дону й Кубані. Після Кримської війни 1853–1856 років, єдисанські ногайці переселилися у володіння Османської імперії (частково – у степи Південної Бессарабії, а частково – до Малої Азії).

ДЖАМБУЙЛУЦЬКА ОРДА (Перекопська орда) – одне з відгалужень Ногайської орди. Заснована ногайцями, що переселилися у другій половині XVI ст. з південно-кавказьких степів. Кочувала на лівому березі Дніпра між містом-фортецею Перекоп (головний центр Джамбуйлуцької орди, від якого орда іноді називалася Перекопською; нині село, підпорядковане Армянській міськраді АР Крим) на півдні, Кінбурном на заході, Дніпром і містом Казікермен, що стояв на правому березі Дніпра (нині м. Берислав), на півночі – річка Берда і далі степом на схід. Кочувала аулами, що складались із сімей або кибиток (у 1766 році було 5 тисяч кибиток). Правління ордою здійснював каймакан, рідше – сераскир-султан із династії Гіреїв, які завжди мешкали в Перекопі. Перекопську фортецю відбудував кримський хан Сагіб-Гірей I (1532–1551 роки), за його правління через весь перешийок з обох боків фортеці відновлено рів, наповнено морською водою, у фортеці постійно стояв ханський гарнізон. Джамбуйлуцька орда перебувала у васальній залежності від Кримського ханства, була зобов’язана (на вимогу хана) брати участь у нападах кримських татар на українськи, російськи, польськи та інші землі. В ході російсько-турецької війни 1768–1774 років, Джамбулуйська орда визнала протекторат Російської імперії. У 1771 році переселена на Кубань, у 1790 році – в приазовські степи. Після Кримської війни 1853–1856 джамбуйлуцькі ногайці емігрували до Османської імперії.

ЄДИЧКУЛЬСЬКА ОРДА – відгалуження Малої Ногайської орди. Від другої половини XVI ст. кочувала в степах між річками Дністер і Дунай. Назва походить від слів “єди” – сім і “куль” або “коль” – озеро, тобто буквально означає “семиозерна орда”. Підпорядковувалася Кримському ханству. Головними правителями Єдичкульської орди були сераскир-султан із роду Гіреїв та яли-агаси, який збирав данину для хана. В аулах правили мурзи, які підпорядковувалися сераскир-султану. Населення Єдичкульської орди займалося кочовим скотарством. Істотним джерелом забезпечення прожиткових потреб орди були грабіжницькі напади на сусідні землі, насамперед українські. З часом ногайські орди почали виявляти повну непокору Гіреям, що породжувало гострі конфлікти. Проти ординців виступали об’єднані сили турецьких сераскирів і кримського хана. У 1766 році, у Єдичкульській орди було 100 аулів, у кожному від 100 до 200 і більше кибиток, або димів, усього 29 тис. димів. У ході російсько-турецької війни 1768–1774 років, Єдичкульська орда визнала протекторат Російської імперії (у 1770 році) і невдовзі була ліквідована. Єдичкульських ногайців переселено на Кубань (у 1771 році), у 1790 році – у приазовські степи у річці Молочні Води (нині річка Молочна). Після Кримської війни 1853–1856 років, вони переселилися у володіння Туреччини.

Ханська Україна

Тривалий час історики незаслужено применшували роль південних теренів сучасної України у процесах її державотворення. Це й не дивно, адже «легітимізація» де-юре сепаратистського утворення  підмосковської лівобережної Гетьманщини, якою кілька століть займалася російська і радянська історична наука, не могла дозволити ґрунтовних досліджень ще одного державного центру Війська Запорозького. А насправді козацька держава під протекцією Кримського Ханства і Османської імперії мала значно більше прав на спадщину Богдана Хмельницького, ніж будь-хто інший.
«Землі в межиріччі Південного Бугу і Дністра віддавна приваблювали українське населення, — розповідає професор Одеського національного університету імені Мечникова Тарас Гончарук. – Коли землі ці були під Османською імперією, козаки вважали і прямо заявляли, що це їхні давні землі аж до Чорного моря».
У XVII ст. запорожці були справжніми господарями Чорного моря і здійснювали морем безліч походів. Османська імперія була нажахана розмахом морських війн, тож намагалася порозумітися з козацькими отаманами.
Доцент Стамбульського та Південноукраїнського педагогічного університетів Олександр Середа наголошує, що про дипломатичні відносини між володарями Османської імперії й українськими гетьманами можна говорити, починаючи з 1648 року. Тоді між султаном Ібрагімом та Богданом Хмельницьким починається листування. Справжній військово-політичний союз між Україною та Османською імпе-рією став можливий у 1669 році, коли султан Мехмед IV запропонував гетьманові Петрові Дорошенку повний васалітет.
Слід зауважити, що Мегмеда привів до влади саме Б. Хмельницький, влаштувавши в Царгороді палацовий переворот (яничари-українці змовилися з матір’ю майбутнього султана і вбили батька). А матір’ю Мегмеда була українка з Полтавщини Надія Турхан Хатідже, яка мала певний політичний вплив на єдиного сина. За спогадами очевидців, Мехмед IV був «схожий обличчям на козака».
Проте влада Петра Дорошенка «тріщала по швах» через геополітичні ігри Московії та Речі Посполитої. Польсько-козацько-татарська війна 1666–1671 років, Польсько-турецька війна 1672–1676 років і одночасна Московсько-українська війна 1665–1676 років виснажили, спустошили і знелюднили Україну. Цей період у нашій історії згодом буде названий Руїною, яку завершила Московсько-турецька війна 1676–1681 років. Підписаний за результатами останньої Бахчисарайський мирний договір закріпив фактичний поділ України на три частини — московську, польську і ханську. Важко навіть уявити масштаб наслідків цієї катастрофи, яка спіткала Україну…
11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Держава Війська Запорозького увійшла до складу Османської імперії, а Дорошенко отримав від турецького султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку
«Ми можемо говорити про існування Ханської України наприкінці XVII століття, — зазначає Олександр Середа. — З 1699 року Османський уряд переселяв українських козаків на території, підконтрольні Кримському ханству і Османській державі».
Від початку формування Ханської України як адміністративно-територіальної одиниці українське козацтво розміщувалося навколо міста Дубоссари. З часом кількість козацьких поселень збільшується вздовж річок Ягорлик і Кодима до Південного Бугу. Під османською владою українські козаки заснували десятки сіл і містечок, де мешкали переважно не мусульмани, а українці, та активно торгували євреї, греки і вірмени, сюди втікають російські старообрядці. Ці землі починають називати Ханською Україною, або Татарською Волощиною.
У середині XVIII століття, османський уряд запроваджує чотири райони з українським населенням, що охоплювали терени сучасного міста Подільськ Одеської області, Балти, Ананьїва, селища міського типу Криве Озеро та міста Первомайськ, двох райцентрів на Миколаївщині тощо.
Перший район був із центром у Дубоссарах, другий район із центром у  Балті, третій — з центром у нинішньому Первомайську на Південному Бузі і четвертий — на нижній течії Дністра, територія вокул сучасного селища Маякі.
Керували Ханською Україною гетьмани з резиденції в Ягорлику, поблизу Дубоссар, тож їх часто називали дубоссарськими. Наприкінці XVII століття булаву тут тримали Теодор Сулименко, Яким Самченко, Степан Лозинський (Стецик), очільником Ханської України був і Петро Іваненко, відомий як Петрик (глузливе прізвисько «Петрик» закріпилося завдяки московським джерелам).
Після смерті Костя Гордієнка і Пилипа Орлика посаду гетьмана Ханської України («гетьмана дубоссарського») було об’єднано з посадою каймакана ногайських орд. Проте 1765 року новий хан Селім III Ґерай відновив її і призначив гетьманом дубоссарським Якова Рудзевича (Якуб-агу). Резиденцією його стало місто Балта. Яків Рудзевич зрікся булави та отримав права російського дворянина і чин статського радника аж у 1783 році. Тож саме він був останнім очільником козацької України, яка пережила і лівобережну Гетьманщину, і Запорозьку Січ, залишаючись вірною традиціям Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка і Пилипа Орлика.
Незабаром після приєднання до Російської імперії території Ханської України та колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового (Запорозької Січі) були перетворені на Новоросійську губернію. Тож, як слушно зауважують українські історики, самим своїм існуванням Ханська Україна спростовує міф про Новоросію.
«Ханська Україна зазнала особливого економічного розвитку у XVIII столітті, — каже Володимир Полторак, доцент Одеського національного університету імені Мечникова. — Саме в цей період османські купці закуповували у цьому регіоні зерно для Стамбула, а пруські гусари — коней для своїх полків. Ханська Україна — це окрема форма справжньої козацької державності».

Османський територіально-адміністративний поділ Північно-Західного Причорномор’я

Формується протягом XV – XVIII ст. в межах історико-географічних земель, що входять до складу сучасних Молдови і України. На територіях, що знаходяться виключно під владою Османської держави, відбувається поступове запровадження османської централізованої територіально-адміністративної системи управління, починаючи від формування найменших адміністративних одиниць до утворення санджаків і згодом до їх розвитку у складі Силістренсько-Очаківського еялету.                  

1. Створення первинного адміністративного управління – формування цивільних громад самоврядування та їх територіального поділу в Буджаку і Очаківській землі.
2. Судово-адміністративне управління та фіскально-територіальний поділ Північно-Західного Причорномор’я.
3. Утворення санджаків у Північно-Західному Причорномор’ї та утворення Силістренсько-Очаківського еялету. Окрім зазначеного, на відкупних землях наданих кримському хану встановлено структури кримсько-татарської адміністрації над ордами, а також організовано території з переважно християнським населенням.

Відповідно архівних даних, територія Північно-Західного Причорномор’я у своєму військово-адміністра-тивному устрої поділена на три послідовно створені санджаки: Аккерманський, Бендерський та Очаківський, які є складовою частиною Силістренсько-Очаковського еялету. Водночас на ранньому етапі свого існування Аккерманський і Силістренський санджаки були основою для створення зазначеного еялету. Кожний санджак вміщував декілька судово-адміністративних округів – каза. Зокрема Аккерманський санджак охоплював основну частину Буджака і південно-західну окраїну Очаківської землі.
До Аккерманського санджака входили каза Аккерман, Кілія, Татарбунар та Ісмаіл-ґєчєді. Бендерський санджак охоплював території однойменної каза і подністровські володіння Очаківської землі. Очаківський санджак містився на більшій частині Буго-Дністровського межиріччя, за виключенням придністровського регіону. Управління кадіїв здійснювалось над об’єднаними громадами – нахіє і відкупних територіях – мукатаа.
Загалом, основна частина османських володінь у регіоні Північно-Західного Причорномор’я підлягала централізованому адмініструванню османської вертикалі влади, де застосовувався сталий територіально-адміністративний устрій провінційного поділу Османської держави. Окрім цього, в регіоні містилась сукупність земель з різним способом адміністративного устрою без єдино визначеної системи управління, яке базувалось на традиційних формах організації цих громад і як правило підпорядковувалось адмініструванню Кримського ханства.

Силістренсько-Очаківський еялет (Озі-Силістра)

Адміністративна одиниця в Османській імперії в Північно-Західному Причорномор’ї у період 1599–1864 років (з 1792 року – Сілістрійський еялет). Займав територію Добруджі, Буджаку, Єдисану (у сучасних Туреччині, Болгарії, Румунії, Молдові та Україні у межах Одеської, Миколаївської, Херсонської областей).
Територіальне формування. Сілістрійський санджак створено на основі території Добруджанського князівства, яке було окуповане військами султана Мехмеда I у 1396 році й остаточно ліквідоване у 1420 році. Входив до Румелійського еялету. У 1484 році до нього включено від’єднані від Молдавського князівства, після його підкорення військами султана Баязида II Дервіша, Кілію та Четата-Альбу (Аккерман, Монкастро; нині місто Білгород-Дністровський), наприкінці XV ст. – лівобережжя Дунаю від впадіння ріки Іаломіти до ріки Сірет (приток Пруту, басейн Дунаю), у 1526 році – від Кримського ханату – місто Очаків, у прикінці XVI ст – від Великого князівства Литовського – місто Кочубей (Хаджибей; нині місто Одеса), у 1538 році – від Молдавського князівства – місто Тягиня (Бендери), у XVI ст. – від Валахії – міста Бабадаг та Єні-Сале.
Адміністративний поділ. У 1599 році на основі Сілістрійського, Акерманського, Очаківського, а пізніше – Бендерського санджаків створено Силістренсько-Очаківський еялет. Причиною створення була необхідність військового посилення на прикордонні для захисту від козацьких набігів та забезпечення османського суверенітету над Валахським і Молдавським князівствами. Першим бейлербеєм (губернатором) Силістренсько-Очаківський еялету був кримський хан. До XVII ст. територію еялету розширено і він охопив також більшу частину сучасних Болгарії та європейську частину Туреччини, складався з 11 кадиликів або каза (судебних округів) та шести санджаків (районів): Сілістра, Нікополь (нині місто Плевенської області, Болгарія), Доган (нині селище Доганово Софійської області, Болгарія), Бендери-Акерман (до цього санджаку входили міста: Бендери (нині місто в Молдові), Акерман, Кілія, Ізмаїл та інші), Очаків (до цього санджаку входили міста: Очаків, Хаджидерех (Аджі-Дере, нині місто Овідіополь), Хаджибей, Дубоссари (нині місто в Молдові) та інші), Кілбурун (нині містечко Кінбурн); пізніше Хаджибей став окремим санджаком. Адміністративними центрами Силістренсько-Очаківського еялету були Сілістра (інша назва – Драстар; нині адміністративний центр Сілістринської області в Болгарії) та Очаків (інші назви – Дашев, Озі, Ачі-Кале, Ак-Чакум, Кара-Керман). Деякі джерела вказують, що в середині XVII ст. Силістренсько-Очаківський еялет. буd поділено на два еялети – Очаківський та Сілістрійський. У 1864 році Сілістрійський ейялет подіено на Дунайський (Туна) та Едірнський вілайєти.
Основою економіки Силістренсько-Очаківського еялету були: сільськогосподарське виробництво та експорт, а також транзитна торгівля. У Силістренсько-Очаківському еялеті. кількаразово створювалися провінційні кодекси – канун-наме.
Населення й міграції. Основу населення становили кримські й ногайські татари, румуни, молдовани, турки. Були також значні громади греків, вірмен, євреїв, українців, циган. Окрім етнічних татар та іншого татаризованого кочового населення, що проживало на цих землях із XIII ст., у 1606 році сюди переселилася частина ногайців Кубані та Прикавказзя. У 1672 році, за султанським наказом, частину буджацьких татар було виселено на територію Кримського ханату. Кримськотатарське та ногайське населення мало подвійне підпорядкування – бейлербею та наміснику кримського хана. Ногайське населення – Білгородська орда та Єдисанська орда – становили автономні політичні утворення на чолі з мурзами. Після 1774 року (Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774 року) до еялету, а саме до дельти Дунаю, емігрувала частина кубанських та інших ногайських, а у 1783 році та після Кримської війни 1853–1856, у 1856 році – кримських татар. Кримські татари побудували нові міста, зокрема Медцидіє (нині місто Меджидіа, Румунія) на руїнах міста Карасу. У 1708 році до Силістренсько-Очаківського еялету, у дельту Дунаю переселилася частина учасників Булавінського повстання 1707–1709 років, так звані некрасівці. Значні міграції українців до еялету відбулися після 1775 року (після ліквідації Запорозької Січі) та починаючи з 1830-х років – із Західної України.
У XVII-XVIII ст., в результаті козацькіх набігів та війн із Російською державою, Валахським і Молдавським князівствами, “Священною Римською імперією германської нації”, кількаразовою окупацією (у 1771–1774, 1790–1791, 1809–1810, 1829 та 1853 роках) російськими військами, різким скороченням території, відбулися занепад і депопуляція решти еялету. Для виправлення ситуації султанським декретом від 9 березня 1857 року було надано пільги новим поселенцям, і утворилися нові значні громади німців, італійців, балканських слов’ян, болгар, українців, росіян-старовірів, угорців, сирійців, курдів.