Попередні розділи (натисніть на посилання, щоби повернутись):
←3.1.Північне Причорномор’я XV-XVIII столітть♦
←2.1.Коцубей (Кочубіїв). Період XV століття. Східна Європа ІІ-XV столітть♦
←1.1.Античні міста на місті сучасної Одеси♦
Качібей-Кочубіїв-Ходжабей-Хаджибей
1510(?)-1791 роки – Османська імперія
1510(15)-1764 роки – адміністративне підпорядкування достовірно не відоме
1764-1791 роки – Озі-Силістра еялет, Аккерман каза, статус султанського хассу
У другій половині ХV ст. на Північне Причорномор’я поширила свою владу Османська імперія. 1484 року турецькі війська здобули Аккерман (Білгород-Дністровський), у 1480-х татари взяли Дашків і «заснували» на його місці Очаків (Очікале). Приблизно в цей же час під владу османів та їхніх васалів потрапив і Качібей. Одеський сучасний дослідник к.і.н. О. Середа стверджує, що османський період для нашого міста почався, приблизно у 1510-1515 роках.. Хоча Литовський князь та польський король Сигізмунд І офіційно визнав втрату чорноморського узбережжя лише в договорі з кримським ханом Сагібом Ґераєм 1540 року. У згаданому договорі 1540 року про Качібей, зокрема, говорилося (мовою оригіналу): «…купцы панств его милости, коруны Польское и великого князства Литовского, мают добровольно в Качибиеве соль брати и, мыта водлуг давного обычаю заплативши, до Киева и Луцка и до иньших городов соль провадити за сторожею людей царевых (тоді татари «царем» називали кримського хана, а московського «царя» — «князем». — Т. Гончарук); а естли бы в Качибиев которая ся шкода подданным короля его милости от людей царевых стала:.. цар мает тые шкоды королю его милости поплатити». Качібей з його лиманами тоді вже був одним з головних місць видобування солі для земель усієї України. У 1517 році Матвій Меховський писав, що на «озеро Качибейское» приходять по сіль величезні каравани, а Михайло Литвин (Тишкович) у 1550 році стверджував, що сіль з «лиманів, що звуться Качибеєвими», навантажували й на кораблі. О.Середа стверджує, що на османських мапах середини XVI ст., у тому числі й на мапі Алі Манджара, Качібей присутній як «Ходжабей лимане». «Лиман» – з турецької буквально перекладається як «порт». Слід зазначити, що в османських адміністративної документації, ділових паперах тощо, місто позначається виключно як «Ходжабей» (турецькою), або «Коджабей» (кримсько-татарською). Подальшу назву міста як «Хаджибей» дослідники зустрічають виключно у російських письменних джерелах та, скоріш за все, ця назва є слідством редуцировання турецько-кримськотатарських «о» та «а» у російськомовні «а» та «и». Є ще версія щодо цього, але про неї трохи далі.
По сіль до Качібея з усієї України приходили чумаки, яких до середини XVII ст. називали «соляниками». Значну більшість соляників у зазначений період становили українські козаки, які вже від кінця XV ст. почали з’являтися на теренах сучасної Одещини. У 1548 році в листі (ярлику) до польського короля, Сагіб Ґерай скаржився, що українські соляники, «которые …приходят по соль до Кочубиева», татар вбивають та в полон беруть. Зокрема, згадував взятого там у полон знатного татарина Саручару. У 1552 році хан Девлет Ґерай в листі до Сигізмунда ІІ Августа, підтверджуючи права підданих Польщі та Литви «до Качибея по соль ездити» й отримувати компенсацію в разі завдання їм шкоди місцевим гарнізоном, зробив зауваження «окром (окрім — Т. Гончарук) козаков ваших». Внаслідок нападів козаків татарський Качібей занепав. Козаки ж використовували його споруди як опорну базу. За словами російського історика Сергія Соловйова, у другій половині ХVІ ст. українські козаки в Кочубієві чатували на турецькі каравани. Мартин Броневський 1578 року писав, що до солоних озер біля «Качібієвого городища» завжди збирається надзвичайно багато козаків. Але поселення вокул фортеці існувало протягом всього османського періоду.
О.Середа стверджує, що у Стамбульських архивах знаходиться османський документ – ропорядження до Бендерського санджак-бея, який датується 1583 роком та з якого наслідує, що Ходжабеєм у той час опікувався Бендерський санджак-бей. У цьому документі вказано, що відносно недалеко від Бендер знаходиться фортеця (калє) під назвою Ходжабей, в якої відбувається ремонт. Також у розпоряджені йде мова о тому, що Ходжабей треба забезпечити волохськими ремонтниками, щоб фортеця набула якої-сь спроможності. Тобто, з цього документу слідує, що волохи вже з тих часів жили у передмісті Ходжабею і він мав свою своєрідну «Молдаванку». З іншіх свідчень того часу можна припустити, що розташовувалася вона десь у районі сучасного Польського узвозу.
В іншому документі, що датується 1584-1585 роками та є розпорядженням до Аккерманського та Очаківького кадіїв, говориться про те, що вони призначені відповідальними за ремонт Ходжабейського калє. У документі, датованим 1593 роком, говориться, що у Ходжабеї є усі умови для розміщення мусульман. Він свідчить, що у 1593 році більшість населення Ходжабею не є мусульманами та до відновлення фортеці залучається ще й Силістрійський санджак-бей.
Таким чином, протягом 1583-1593 років Ходжабейською фортецею опікувалисяся: Силістрійський та Бендерський санджак-беї, Аккерманський та Очаківський кадії. А воєводи Волощини та Молдови забезпечували ремонт фортеці трудовими ресурсами та матеріалами. Причиною реставрації Ходжабейської фортеці стали, практично, безперервні напади українських козаків на Ходжабей та його передмістя. Вони велися, починаючи з кінця XVI ст., усе XVII ст. та пішли на спад лише на початку XVIII ст.
Слід зазначити, що у податкових реєстрах населення XVI-XVIIІ ст., Ходжабей не фігурує ані у Бендерському, ані у Очаківському, ані в Аккерманському каза (каза – адніністративно-судова одиниця). Провідний турецький тюрколог, османист, професор Стамбульського університету, д.і.н. Feridun Mustafa Emecen припускає, що населення Ходжабею по просту не оподатковувалося османською владою. Причиною може бути те, що Ходжабей у той період мав статус «вільного місця», аналог «порто-франко» російського паеріоду. Османська імперія теж практикувала надання цього статусу окремим містам. При цьому, припускають, що трикутник нинішніх Маяки-Кароліно-Бугаз-Одеса – Каракермен, міг бути відданим на відкуп Кримськотатарському хану. Непрямим підтвердженням цього факту можливо бути відправлення до Ходжабею 15 тисяч татар. Неможливість точно відзначити підпорядкування цієї території обумовлена відсутністю кримськотатарського архиву цього періоду, який був вивезений з Криму російськими окупантами у 1783 році до Санкт-Петербургу. Далі його сліди загублюються.
З початку XVII ст. починається період поступової колонізації передмість Ходжабею козаками. Щодо самої Ходжабейській фортеці, то якими були її споруди коли територія Ходжабею була зоною українсько-османського протистояння, можна побачити з опису мандрівника середини XVII ст. Е. Челебі. Він, прямуючи шляхом з Аккерману до Очакова, прибув «на землю фортеці Ходжабей», й зауважив щодо неї: «До сьогодні споруди цього укріплення збереглись і їх добре видно на березі моря, на крутій скелі. Якщо це укріплення хоч трохи підремонтувати, місцевість стане залюдненою, а дорога безпечною». Повертаючись же назад, Е. Челебі та його супутники «хутко рухаючись берегом Чорного моря, … дійшли до фортеці Ходжабей і тут зробили зупинку. В цій зруйнованій фортеці сховали полонених з возами, а довкола …поставили надійний караул. Повісили казани, поїли, дали коням корму і після вечірнього намазу знову вирушили на південь». Отже, навіть напівзруйнована фортеця Ходжабея могла надати певний захист як османам, так і козакам, що тут на них чатували
До речі, саме через землі Ходжабея в середині липня 1709 року проїжджали український гетьман Іван Мазепа та шведський король Карл ХІІ зі своїм оточенням, прямуючи після поразки в битві під Полтавою дорогою з Очакова на Бендери. «…З 20 по 30 липня 1709 року розбитий під Полтавою шведський король Карл проходив повз Хаджибей — в той час незначне татарське село». — зазначав історик та археолог Микола Мурзакевич. У першій половині ХVІІІ ст. інтенсивність козацьких походів зменшується і край навколо Хаджибея економічно відроджується. До татарських володінь межиріччя Південного Бугу та Дністра втікає чимало українських селян, туди ж переселялися молдавани, євреї, росіяни-старовіри, вірмени та інші представники немусульманського населення. Уже в 1730-х роках цей край називали «Ганьщина», «Татарська Волощина» або «Ханська Україна» (повідомляючи гетьмана К. Розумовського у 1764 році про населення тутешніх «ханських слобод», запорозький кошовий писав: «живуть волохи, євреї й понад половина в кожній слободі такого народу, як малоросійський»). Вироблене тут зерно вивозили до Стамбулу через татарський порт Аджидере (Овідіополь) та Ходжабей.
Відомо, що вже в 1750 році в «Куджабее» швартувалися турецькі судна.
Султанським фірманом 1764 року зазначається належність Ходжабею до Аккерманського каза, а збудований до того часу порт з пристаню та саме місто має статус султанського хассу (пряме управління безпосередньо султанськими землями). Крім того у місті є мечеть, караван-сарай, магазин, кав’ярня та інші об’єкти, притаманні саме місту.. Крім того, фірманом призначається представник султанської влади у Ходжабеї – Hafiz El-hac Mehmed (Хафіз Ель-хадж Мехмед). Його функції відповідають обов’язкам міського голови. Фактично, Хафіз Ель-хадж Мехмед – це перший міський голова міста. Щодо Андрія Желєзнова, Єлисаветградського купця Другої гільдії, який був міським головою у 1796-1797 роках, то про нього ми можемо говорити, що він – перший обраний голова міста (14.01.1796 року його було обрано міським головою 150 громадянами – мешканцями міста на той час). Існує цікава гипотеза, що приставка «Ель-хадж» в імені голови Ходжабею, ймовірно, дала можливість російським розвідникам доносити, що місто управляється Хаджи-беєм…. Так це, чи ні, але у період 1764-1775 років у російських джерелах з’являється та закріплюється за цим містом назва «Хаджибей»
Хаджибей у 1765 році відвідав кримський хан Селім Ґерай та «бачив на власні очі згадувану пристань й зведені будівлі». Окрім споруд у Хаджибеї залишено чимало порожніх місць, «призначених для возів (гарб) зернового збіжжя і митного майдану». Щоб запобігти діям перекупників збіжжя, пов’язаним з торгівлею в Аджидере (Овідіополя), наказано все зерно з цього порту (а станом на початок 1775 року в Аджидере було 174 склади чи погреби заповнених пшеницею) привезти до Хаджибея та продати там «за поточними цінами капітанам кораблів» (це мало бути зроблене «за допомогою управителя пристані Ходжабея — Ходжа Хафіз-ефенді, який є зі стану мюдеррісі», тобто зі стану богословів або осіб вченого звання).
Під приводом боротьби зі згаданими перекупниками, великий візир своїм розпорядженням від 02.08.1765 року. на майбутнє наказував «вироблене едисанцями вершкове масло, пшеницю і ячмінь нехай не привозять до пристані Аджидере, а безпосередньо доправляють до пристані Ходжабей». Зазначене рішення було, вочевидь, пов’язане не лише з намаганням позбутися посередництва перекупників у постачанні продовольства до Стамбулу та встановити османський контроль за цим постачанням, але й з тим, що сільськогосподарська база «Ханської України» на той час уже просунулася на землі досить віддалені від Дністра (до р. Південний Буг) й постачати суходолом збіжжя з цих теренів до Хаджибея було набагато зручніше, ніж до Аджидере. При цьому османський уряд вважав, що Хаджибей може бути портом не лише для внутрішньої торгівлі, зазначаючи: «згадане місце [Хаджибей] надається в оренду торговцям, які прибувають з Московії, Лех (Польщі) і Бендер для перевантаження значної кількості збіжжя, а також емінам [довіреним особам] торговців, які прибули зі столиці». Від 1765 року, у Хаджибеї відбудовується фортеця, яку в деяких, переважно російських, джерелах називали «Єні Дунья», з турецької — «Новий Світ» (традиція, вочевидь, пішла від рапорту запорозького товмача, який у 1765 році перший повідомив, що «за Очаковом… к Білгороду, на відстані від Очакова в 60 верст біля моря робиться фортеця, яка названа Єнідунья, тобто Новий Світ. До того там було село і звалося Куджабей. Вказана ж фортеця почала робитися цього року з весни, а роблять цю фортецю волохи, на яку каміння з степу та річок навколишніх возять»). У відповідь на російські претензії турки твердили, що не зводять у Хаджибеї нової фортеці, а лише ремонтують ту, що була там зі стародавніх часів, а також споруджують склади для зберігання продовольства, яке вивозять до Стамбулу, та маяк (розташовувався в теперішньому парку ім. Т. Г. Шевченка) для безпечного входження суден до Хаджибейської (Одеської) затоки (як писали російські дипломати, їхні турецькі колеги твердили, що «фортеця, що зветься Єнідунья, ніщо інше як починка невеликого замку, що був там зі стародавніх часів, зі встановленням маяку для безпеки мореплавців та входу суден до тамтешньої затоки та будівництво чотирьох або п’яти магазинів для зберігання хліба та інших харчових запасів, що в тому краї збираються та до Царгорода відвантажуються». Російський розвідник Іван Іслєньєв, який 1766 року під виглядом купця відвідав Хаджибей та склав його план, називав цей пункт містом («План специально новостроенного на берегу Черного моря турецкого города Гаджибея…») й позначив цілу низку споруд, які розташовувалися в центральній частині нинішньої Одеси: фортецю стару з прибудованою батареєю, мечеть, будинки командира над містом та бея яничарів, казарми для яничарів і будівельників-волохів, казенну хлібопекарню, криницю, а також елементи міської торговельної інфраструктури — «пристань для суден на палях», «місце, куди збираються старшини в торгові дні», крамниці для приїжджих купців, гостинний двір, склади тощо. О. Середа, спираючись на османські джерела, згадує про спорудження в Хаджибеї в період перед 1768 роком не лише фортеці, «причалу порту Хаджибей», магазину, мечеті, «великого постоялого двора», а й «лазні, що будується на пристані Хаджибей», та заснування в цьому місті «управління поштовими відділеннями». Автори ХІХ ст., посилаючись на свідчення старожилів, згадували інші об’єкти османського Хаджибея (каменярню та інше), однак вірогідність цих відомостей викликає сумніви.
Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році, частина українських козаків втекла до знайомих їм земель навколо Тилігулу та Хаджибея (на 1776 рік їх було «при Тилигулі та Березані тисяч до трьох, а… за Гаджибеєм тисяч до чотирьох»). У 1779 році турецька влада «для поселення вказаних козаків відвела… місця Хаджибей, Аджидере та Янікополонія» (Паланка). Однак на прохання влади російської, за Айнали-Кавакською конвенцією від 10 березня 1779 року, ці колишні запорожці були переселені за Дунай (подалі від російських кордонів), де й заснували Задунайську Січ. За цією ж конвенцією межиріччя Дніпра та Дністра визнавалося османською (а не кримською) територією. Напередодні анексії Росією Кримського ханства група татар-втікачів (як до того втікачі-запорожці) знайшла собі притулок в околицях Хаджибея. За відомостями французького інженера на османській службі Жана Лафітта-Клаве, який 1784 року відвідав Хаджибей, кримці «мають тут численні табуни коней і т.д.». Згідно з планом, складеним Ж. Лафіттом-Клаве, та його щоденником кримці оселилися в Хаджибеї окремим «селом» за теперішньою Військовою балкою в центрі Одеси, що значно розширило територію населеного пункту. Ж. Лафітт-Клаве подав опис фортеці Хаджибея, маяка («що був «у досить непоганому стані»), позначив на плані млин на околицях міста, а щодо порту записав: «Тут відбувається відвантаження для Константинополя пшениці, що контрабандою потрапляє до [Малої] Азії, а також вершкового масла, оброблених шкір і т.д.». На широку географію торгівлі тогочасного османського Хаджибея вказував й О. Маркевич, зазначаючи: «Вивозилися через Хаджибей зернові продукти; їх могли потребувати не лише Туреччина, але й Левант і навіть південна Франція, яка купувала зернові продукти в турецьких портах і ввозила через Марсель. …Константинополь споживав ячмінь з околиць Одеси, але взагалі головним постачальником хліба через Хаджибей була польська Малоросія, тобто великі на той час поміщицькі господарства Брацлавщини та Уманщини, частково Галичина та Волинь …Привозилися до Хаджибея морем з Туреччини для відправлення всередину краю товари різноманітніші: вина, фрукти, бакалійні товари, східні солодощі, різні вироби та ін.».
По сіль до Качібея з усієї України приходили чумаки, яких до середини XVII ст. називали «соляниками». Значну більшість соляників у зазначений період становили українські козаки, які вже від кінця XV ст. почали з’являтися на теренах сучасної Одещини. У 1548 році в листі (ярлику) до польського короля, Сагіб Ґерай скаржився, що українські соляники, «которые …приходят по соль до Кочубиева», татар вбивають та в полон беруть. Зокрема, згадував взятого там у полон знатного татарина Саручару. У 1552 році хан Девлет Ґерай в листі до Сигізмунда ІІ Августа, підтверджуючи права підданих Польщі та Литви «до Качибея по соль ездити» й отримувати компенсацію в разі завдання їм шкоди місцевим гарнізоном, зробив зауваження «окром (окрім — Т. Гончарук) козаков ваших». Внаслідок нападів козаків татарський Качібей занепав. Козаки ж використовували його споруди як опорну базу. За словами російського історика Сергія Соловйова, у другій половині ХVІ ст. українські козаки в Кочубієві чатували на турецькі каравани. Мартин Броневський 1578 року писав, що до солоних озер біля «Качібієвого городища» завжди збирається надзвичайно багато козаків. Але поселення вокул фортеці існувало протягом всього османського періоду.
О.Середа стверджує, що у Стамбульських архивах знаходиться османський документ – ропорядження до Бендерського санджак-бея, який датується 1583 роком та з якого наслідує, що Ходжабеєм у той час опікувався Бендерський санджак-бей. У цьому документі вказано, що відносно недалеко від Бендер знаходиться фортеця (калє) під назвою Ходжабей, в якої відбувається ремонт. Також у розпоряджені йде мова о тому, що Ходжабей треба забезпечити волохськими ремонтниками, щоб фортеця набула якої-сь спроможності. Тобто, з цього документу слідує, що волохи вже з тих часів жили у передмісті Ходжабею і він мав свою своєрідну «Молдаванку». З іншіх свідчень того часу можна припустити, що розташовувалася вона десь у районі сучасного Польського узвозу.В іншому документі, що датується 1584-1585 роками та є розпорядженням до Аккерманського та Очаківького кадіїв, говориться про те, що вони призначені відповідальними за ремонт Ходжабейського калє. У документі, датованим 1593 роком, говориться, що у Ходжабеї є усі умови для розміщення мусульман. Він свідчить, що у 1593 році більшість населення Ходжабею не є мусульманами та до відновлення фортеці залучається ще й Силістрійський санджак-бей.
Таким чином, протягом 1583-1593 років Ходжабейською фортецею опікувалисяся: Силістрійський та Бендерський санджак-беї, Аккерманський та Очаківський кадії. А воєводи Волощини та Молдови забезпечували ремонт фортеці трудовими ресурсами та матеріалами. Причиною реставрації Ходжабейської фортеці стали, практично, безперервні напади українських козаків на Ходжабей та його передмістя. Вони велися, починаючи з кінця XVI ст., усе XVII ст. та пішли на спад лише на початку XVIII ст.
Слід зазначити, що у податкових реєстрах населення XVI-XVIIІ ст., Ходжабей не фігурує ані у Бендерському, ані у Очаківському, ані в Аккерманському каза (каза – адніністративно-судова одиниця). Провідний турецький тюрколог, османист, професор Стамбульського університету, д.і.н. Feridun Mustafa Emecen припускає, що населення Ходжабею по просту не оподатковувалося османською владою. Причиною може бути те, що Ходжабей у той період мав статус «вільного місця», аналог «порто-франко» російського паеріоду. Османська імперія теж практикувала надання цього статусу окремим містам. При цьому, припускають, що трикутник нинішніх Маяки-Кароліно-Бугаз-Одеса – Каракермен, міг бути відданим на відкуп Кримськотатарському хану. Непрямим підтвердженням цього факту можливо бути відправлення до Ходжабею 15 тисяч татар. Неможливість точно відзначити підпорядкування цієї території обумовлена відсутністю кримськотатарського архиву цього періоду, який був вивезений з Криму російськими окупантами у 1783 році до Санкт-Петербургу. Далі його сліди загублюються.
З початку XVII ст. починається період поступової колонізації передмість Ходжабею козаками. Щодо самої Ходжабейській фортеці, то якими були її споруди коли територія Ходжабею була зоною українсько-османського протистояння, можна побачити з опису мандрівника середини XVII ст. Е. Челебі. Він, прямуючи шляхом з Аккерману до Очакова, прибув «на землю фортеці Ходжабей», й зауважив щодо неї: «До сьогодні споруди цього укріплення збереглись і їх добре видно на березі моря, на крутій скелі. Якщо це укріплення хоч трохи підремонтувати, місцевість стане залюдненою, а дорога безпечною». Повертаючись же назад, Е. Челебі та його супутники «хутко рухаючись берегом Чорного моря, … дійшли до фортеці Ходжабей і тут зробили зупинку. В цій зруйнованій фортеці сховали полонених з возами, а довкола …поставили надійний караул. Повісили казани, поїли, дали коням корму і після вечірнього намазу знову вирушили на південь». Отже, навіть напівзруйнована фортеця Ходжабея могла надати певний захист як османам, так і козакам, що тут на них чатували
До речі, саме через землі Ходжабея в середині липня 1709 року проїжджали український гетьман Іван Мазепа та шведський король Карл ХІІ зі своїм оточенням, прямуючи після поразки в битві під Полтавою дорогою з Очакова на Бендери. «…З 20 по 30 липня 1709 року розбитий під Полтавою шведський король Карл проходив повз Хаджибей — в той час незначне татарське село». — зазначав історик та археолог Микола Мурзакевич. У першій половині ХVІІІ ст. інтенсивність козацьких походів зменшується і край навколо Хаджибея економічно відроджується. До татарських володінь межиріччя Південного Бугу та Дністра втікає чимало українських селян, туди ж переселялися молдавани, євреї, росіяни-старовіри, вірмени та інші представники немусульманського населення. Уже в 1730-х роках цей край називали «Ганьщина», «Татарська Волощина» або «Ханська Україна» (повідомляючи гетьмана К. Розумовського у 1764 році про населення тутешніх «ханських слобод», запорозький кошовий писав: «живуть волохи, євреї й понад половина в кожній слободі такого народу, як малоросійський»). Вироблене тут зерно вивозили до Стамбулу через татарський порт Аджидере (Овідіополь) та Ходжабей.
Відомо, що вже в 1750 році в «Куджабее» швартувалися турецькі судна.
Султанським фірманом 1764 року зазначається належність Ходжабею до Аккерманського каза, а збудований до того часу порт з пристаню та саме місто має статус султанського хассу (пряме управління безпосередньо султанськими землями). Крім того у місті є мечеть, караван-сарай, магазин, кав’ярня та інші об’єкти, притаманні саме місту.. Крім того, фірманом призначається представник султанської влади у Ходжабеї – Hafiz El-hac Mehmed (Хафіз Ель-хадж Мехмед). Його функції відповідають обов’язкам міського голови. Фактично, Хафіз Ель-хадж Мехмед – це перший міський голова міста. Щодо Андрія Желєзнова, Єлисаветградського купця Другої гільдії, який був міським головою у 1796-1797 роках, то про нього ми можемо говорити, що він – перший обраний голова міста (14.01.1796 року його було обрано міським головою 150 громадянами – мешканцями міста на той час). Існує цікава гипотеза, що приставка «Ель-хадж» в імені голови Ходжабею, ймовірно, дала можливість російським розвідникам доносити, що місто управляється Хаджи-беєм…. Так це, чи ні, але у період 1764-1775 років у російських джерелах з’являється та закріплюється за цим містом назва «Хаджибей»Хаджибей у 1765 році відвідав кримський хан Селім Ґерай та «бачив на власні очі згадувану пристань й зведені будівлі». Окрім споруд у Хаджибеї залишено чимало порожніх місць, «призначених для возів (гарб) зернового збіжжя і митного майдану». Щоб запобігти діям перекупників збіжжя, пов’язаним з торгівлею в Аджидере (Овідіополя), наказано все зерно з цього порту (а станом на початок 1775 року в Аджидере було 174 склади чи погреби заповнених пшеницею) привезти до Хаджибея та продати там «за поточними цінами капітанам кораблів» (це мало бути зроблене «за допомогою управителя пристані Ходжабея — Ходжа Хафіз-ефенді, який є зі стану мюдеррісі», тобто зі стану богословів або осіб вченого звання).
Під приводом боротьби зі згаданими перекупниками, великий візир своїм розпорядженням від 02.08.1765 року. на майбутнє наказував «вироблене едисанцями вершкове масло, пшеницю і ячмінь нехай не привозять до пристані Аджидере, а безпосередньо доправляють до пристані Ходжабей». Зазначене рішення було, вочевидь, пов’язане не лише з намаганням позбутися посередництва перекупників у постачанні продовольства до Стамбулу та встановити османський контроль за цим постачанням, але й з тим, що сільськогосподарська база «Ханської України» на той час уже просунулася на землі досить віддалені від Дністра (до р. Південний Буг) й постачати суходолом збіжжя з цих теренів до Хаджибея було набагато зручніше, ніж до Аджидере. При цьому османський уряд вважав, що Хаджибей може бути портом не лише для внутрішньої торгівлі, зазначаючи: «згадане місце [Хаджибей] надається в оренду торговцям, які прибувають з Московії, Лех (Польщі) і Бендер для перевантаження значної кількості збіжжя, а також емінам [довіреним особам] торговців, які прибули зі столиці». Від 1765 року, у Хаджибеї відбудовується фортеця, яку в деяких, переважно російських, джерелах називали «Єні Дунья», з турецької — «Новий Світ» (традиція, вочевидь, пішла від рапорту запорозького товмача, який у 1765 році перший повідомив, що «за Очаковом… к Білгороду, на відстані від Очакова в 60 верст біля моря робиться фортеця, яка названа Єнідунья, тобто Новий Світ. До того там було село і звалося Куджабей. Вказана ж фортеця почала робитися цього року з весни, а роблять цю фортецю волохи, на яку каміння з степу та річок навколишніх возять»). У відповідь на російські претензії турки твердили, що не зводять у Хаджибеї нової фортеці, а лише ремонтують ту, що була там зі стародавніх часів, а також споруджують склади для зберігання продовольства, яке вивозять до Стамбулу, та маяк (розташовувався в теперішньому парку ім. Т. Г. Шевченка) для безпечного входження суден до Хаджибейської (Одеської) затоки (як писали російські дипломати, їхні турецькі колеги твердили, що «фортеця, що зветься Єнідунья, ніщо інше як починка невеликого замку, що був там зі стародавніх часів, зі встановленням маяку для безпеки мореплавців та входу суден до тамтешньої затоки та будівництво чотирьох або п’яти магазинів для зберігання хліба та інших харчових запасів, що в тому краї збираються та до Царгорода відвантажуються». Російський розвідник Іван Іслєньєв, який 1766 року під виглядом купця відвідав Хаджибей та склав його план, називав цей пункт містом («План специально новостроенного на берегу Черного моря турецкого города Гаджибея…») й позначив цілу низку споруд, які розташовувалися в центральній частині нинішньої Одеси: фортецю стару з прибудованою батареєю, мечеть, будинки командира над містом та бея яничарів, казарми для яничарів і будівельників-волохів, казенну хлібопекарню, криницю, а також елементи міської торговельної інфраструктури — «пристань для суден на палях», «місце, куди збираються старшини в торгові дні», крамниці для приїжджих купців, гостинний двір, склади тощо. О. Середа, спираючись на османські джерела, згадує про спорудження в Хаджибеї в період перед 1768 роком не лише фортеці, «причалу порту Хаджибей», магазину, мечеті, «великого постоялого двора», а й «лазні, що будується на пристані Хаджибей», та заснування в цьому місті «управління поштовими відділеннями». Автори ХІХ ст., посилаючись на свідчення старожилів, згадували інші об’єкти османського Хаджибея (каменярню та інше), однак вірогідність цих відомостей викликає сумніви.
Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році, частина українських козаків втекла до знайомих їм земель навколо Тилігулу та Хаджибея (на 1776 рік їх було «при Тилигулі та Березані тисяч до трьох, а… за Гаджибеєм тисяч до чотирьох»). У 1779 році турецька влада «для поселення вказаних козаків відвела… місця Хаджибей, Аджидере та Янікополонія» (Паланка). Однак на прохання влади російської, за Айнали-Кавакською конвенцією від 10 березня 1779 року, ці колишні запорожці були переселені за Дунай (подалі від російських кордонів), де й заснували Задунайську Січ. За цією ж конвенцією межиріччя Дніпра та Дністра визнавалося османською (а не кримською) територією. Напередодні анексії Росією Кримського ханства група татар-втікачів (як до того втікачі-запорожці) знайшла собі притулок в околицях Хаджибея. За відомостями французького інженера на османській службі Жана Лафітта-Клаве, який 1784 року відвідав Хаджибей, кримці «мають тут численні табуни коней і т.д.». Згідно з планом, складеним Ж. Лафіттом-Клаве, та його щоденником кримці оселилися в Хаджибеї окремим «селом» за теперішньою Військовою балкою в центрі Одеси, що значно розширило територію населеного пункту. Ж. Лафітт-Клаве подав опис фортеці Хаджибея, маяка («що був «у досить непоганому стані»), позначив на плані млин на околицях міста, а щодо порту записав: «Тут відбувається відвантаження для Константинополя пшениці, що контрабандою потрапляє до [Малої] Азії, а також вершкового масла, оброблених шкір і т.д.». На широку географію торгівлі тогочасного османського Хаджибея вказував й О. Маркевич, зазначаючи: «Вивозилися через Хаджибей зернові продукти; їх могли потребувати не лише Туреччина, але й Левант і навіть південна Франція, яка купувала зернові продукти в турецьких портах і ввозила через Марсель. …Константинополь споживав ячмінь з околиць Одеси, але взагалі головним постачальником хліба через Хаджибей була польська Малоросія, тобто великі на той час поміщицькі господарства Брацлавщини та Уманщини, частково Галичина та Волинь …Привозилися до Хаджибея морем з Туреччини для відправлення всередину краю товари різноманітніші: вина, фрукти, бакалійні товари, східні солодощі, різні вироби та ін.».
У тогочасному Хаджибеї продовжували діяти базари та заклади місцевої торгівлі, зокрема харчові (продавали і спиртові напої, наприклад, Ж. Лафітт-Клаве в день відплиття з міста 4 червня 1784 року записав у щоденнику: «Ввечері матроси, які напилися в Ходжабеї, здійняли шум, за що їх віддубасив Мехмет-ага». Серед таких закладів найвідомішим була каварня грека Симона Аспоріді. Згадуючи «магазин з пекарнею і каварнею, що їх утримував грек Аспориді», О. Маркевич зазначав: «Ця каварня тривалий час була центральним місцем Хаджибея, місцем, де ділилися новинами; містилася вона неподалік гавані, приблизно на розі [теперішніх] Дерибасівської та Ришельєвскої вулиць». Говорячи про склад та заняття населення Хаджибея протягом 15-річного міжвоєнного періоду (1774–1787 роки), той же О. Маркевич писав: «Протягом цих 15 років Хаджибей був невеликою укріпленою фортецею з розташованим неподалік від неї поселенням, біля фортеці стояла вежа з маяком і невеликі магазини для зберігання провіанту; внизу містився порт. Мешканців, здебільшого татар і турків, було небагато; але були тут і греки (здавна жили тут греки: Карав’я, Рафтопуло, Стаматі-Лабро, Горголі …), молдавани і різні східні християни з турецьких підданих; інші приїжджали для торгівлі, і взагалі під час навігації в Хаджибеї могло бути немало жителів різних східних національностей для робіт з навантаження суден; також тут рано оселилися євреї та караїми, приїздили польські, а можливо, і західноєвропейські купці… В околицях Хаджибея… розкидано чимало сіл, поселень, хуторів, мешканцями яких були і татари, і молдавани, а найбільше — малороси і все це населення було міцне, осіле, заможне, а не з безхатченків чи ні на що не здатних бродяжок»
ЧИТАТИ ДАЛІ→
________________________________
За матеріалами:
колективна монографія
“Нариси з історії освоєння Південної України XV-XVII ст.”,
Т. Гончарук “Хаджибей-Одеса: проблема урбогенезису”, стр.133
О.Середа, стенограма лекції
“Ходжабей-Одеса в колі османського Причорномор’я”
Фото-реконструкції Ходжабею – І.Тітаренко