4.3.Одесса (Одеса). Період 1900-1914 роки.

Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку ХХ ст., у зв’язку з економічною кризою 1900—1903 років у Російській імперії та поразкою в Російсько-японській війні 1904—1905 років. Безпосереднім каталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905 рік).
Події «Кривавої неділі» викликали зливу протесту по всій території Російської імперії, у тому числі й в Україні. Почалися масові страйки робітників і селянські повстання, що потрясали імперію всю весну й літо 1905 року. Робітники вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, покращення умов життя, повалення самодержавства, селяни боролися за конфіскацію і перерозподіл поміщицької землі. Це була перша і справді народна революція в Російській імперії.
3 ініціативи інтелігенції, яка хотіла організувати стихійний селянський рух, улітку 1905 року виникла масова політична організація — Всеросійська селянська спілка. В Україні діяло сім губернських, 12 повітових і 120 сільських комітетів Селянської спілки, в яких активно працювали українські діячі — представники земств, політичних партій, кооперативів. На літо-осінь 1905 року припадає найвище піднесення селянського руху за землю. Місцями події набирали драматичного характеру. Восени відбулося повстання селян у селі Великі Сорочинці, потоплене в крові регулярною кіннотою донських козаків.
В Україні, у жовтні — грудні 1905 року відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Всього за 1905 рік в Україні відбулося близько 4 тисяч селянських виступів, якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 міліонів чоловіків. Виступи відбувалися, в основному, на Лівобережжі і на Півдні України.
Про те, що у імперіалізму земля горіла під ногами, засвідчили заворушення в армії та на флоті. На Чорному морі повстала команда броненосця «Потьомкін». Захопивши корабель і обравши своє керівництво на чолі з матросами-українцями Панасом Матюшенком та Григорієм Вакуленчуком, команда, яка теж складалася переважно з українців, підійняла червоний прапор і спрямувала корабель до Одеси. Серед офіцерів, які приєдналися до виступу, був і О. Коваленко — один із організаторів і керівників РУП. «He бажаючи здаватися царським властям», екіпаж «Потьомкіна» відплив до Констанци, де попросив політичного притулку в Румунії.
У листопаді 1905 pоку, y Києві, повстав батальйон саперів, керований Борисом Жаданівським. Українські політичні партії були в гущі революційної боротьби. Особливих успіхів досягла Українська соціал-демократична спілка (УСДРП), котра працювала серед селян, залучивши багатьох з них у свої лави, спрямувавши до організованої боротьби. УСДРП також вела активну боротьбу серед студентів, робітників та інтелігенції, зміцнившись за роки революції. Разом з Бундом вона утворила на Полтавщині загони самооборони від погромів, що чинили «чорні сотні». Утворився також в Україні «Союз автономістів», що являв собою політичну організацію у Російській імперії в 1905—1906 роках, яка виступала за перебудову Росії на засадах національної автономії і федералізму. Створена за ініціативою І. Бодуена де Куртене на з’їзді представників поневолених імперією народів, у тому числі і українців.
Кульмінаційною точкою революції 1905 року став загальний жовтневий політичний страйк, що паралізував державу. У ході виступу, в якому взяло участь 2 міліона робітників (120 тисяч – в Україні), страйкарі почали створювати власні органи керівництва — Ради робітничих депутатів, що координували революційні дії. Під тиском робітників і селян Микола II змушений був піти на поступки і 17 жовтня видав «Маніфест», яким оголошував політичні свободи, 8-годинний робочий день і обіцяв скликати парламент — Державну Думу, обрану від представників усіх верств населення.
Останнім спалахом революції стало грудневе збройне повстання робітників, що розпочалось у Москві. В Україні особливо запеклі збройні бої відбулись у середині грудня 1905 року в Донбасі, головним чином, у Горлівці. Але донські козаки, жорстоко розправившись з робітниками, придушили його. Революція поступово пішла на спад, хоча країну потрясали виступи селян і страйки робітників ще до весни 1907 року.
Революція 1905 року справила великий вплив на піднесення українського національно-визвольного руху, що на загальнореволюційній хвилі не тільки значно зріс і політизувався, але й вийшов з підпілля, заявивши про себе відкрито перед широкими верствами народу. Ще напередодні революції в Україні загострилася боротьба за легалізацію української мови: земства і міські думи приймали про це ухвали, петиції до уряду писали з’їзди вчених, театральних діячів. Російська Академія наук утворила комісію на чолі із славістом Олексієм Шахматовим, яка рекомендувала уряду зняти обмеження з українського слова. Церковний Синод, щоб посилити пропаганду православ’я, дозволив перекласти і видати українською мовою Біблію.
Зрештою, восени 1905 року, урядом було ліквідовано заборону української мови. I хоча ввозити українські книги з-за кордону і далі не дозволялося, у підросійській Україні розгорнувся широкий видавничий рух, число видавництв сягнуло сімнадцяти. Серед них найактивнішими стали «Вік», «Час», «Криниця», «Ранок» та інші. Протягом 1905—1907 pоків на Наддніпрянщині виходила 21 українська газета і ще 4 по російських губерніях. Першою ластівкою стала газета «Хлібороб», видана наприкінці 1905 pоку y Лубнах. Згодом з’явилися «Рідний край» (Полтава), «Вісті» (Одеса), «Запоріжжя» (Катеринослав), «Слобожанщина» (Харків) тощо. Найбільше українських газет виходило в Києві, де діяли осередки всіх національних партій. Зокрема УРДП, на гроші Василя Симиренка та Євгена Чикаленка, видавала найвпливовіший в Україні часопис «Громадська думка».
Лише тільки впали кайдани нагінок, як український рух став проникати в усі сфери життя і діяльності — у село, школи, культуру, економіку. Яскраве свідчення цьому — поширення кооперативних організацій. У 1907 році на Харківщині діяло 50 українських кооперативів, на Київщині — 193, на Поділлі — 200. У кожному місті відтепер легально існували громади, українські клуби, читальні. Заохочені загальним піднесенням, професори Микола Сумцов у Харкові та Олександр Грушевський в Одесі розпочали викладати україністику рідною мовою. Наприкінці 1905 — на початку 1906 pоків по великих і малих містах України виникають «Просвіти», на зразок галицьких «Просвіт» (Товариство «Просвіта», заснована у 1868 році у Львові як противага антиукраїнським течіям у культурному житті). Але на відміну від останніх, наддніпрянські організації не мали єдиного центру, і кожна діяла окремо. До того ж, вони були надзвичайно політизовані — у них збирались і працювали всі антиімперські сили. На Великій Україні найбільшими стали «Просвіта» у Києві, Чернігові, Полтаві, Одесі, Кам’янці-Подільському. Виникли вони на Волині, Холмщині, Кубані, у Казахстані, Баку, Владивостоці. У роботі «Просвіт» брали активну участь передові національні демократичні діячі того часу — Панас Мирний (Полтава), Леся Українка, Микола Лисенко (Київ), Михайло Коцюбинський (Чернігів).
Перша «Просвіта» на Наддніпрянщині утворилась наприкінці 1905 року в Катеринославі — місті, що вже мало певні національні традиції. Саме тут Олександр Кониський з однодумцями вирішив заснувати у Львові Товариство імені Т. Шевченка, саме тут створив музей запорозького козацтва і поселився на постійне проживання видатний історик Січі Дмитро Яворницький. Він, разом з учнем В. Антоновича А. Синявським, місцевим істориком Василем Бідновим та з іншими діячами української культури, створили «Просвіту» й розпочали видавати її орган — газету «Добра порада», яку, щоправда, невдовзі влада закрила. З часом Катеринославська «Просвіта» утворила близько десятка філій по селах губернії. В умовах колоніальної політики російської монархії діяльність «Просвіт» стала значним визвольним протестом, проявом прагнення народу до національної і культурної свободи. Більшість «Просвіт» перебувала під свідомим українофільським впливом, а тому вони відіграли велику прогресивну роль у розвитку культури. Просвітяни друкували українські книги, влаштовували концерти, вечори, організовували театральні трупи та вистави, відкривали бібліотеки, недільні школи, ширили кооперативний рух.
На початку 1906 року в Російській імперії пройшли перші вибори до парламенту — Державної думи першого скликання. Проходили вони в умовах спаду революції, гострої політичної боротьби та урядових проскрипцій. Українські соціалістичні та радикальні національні партії не взяли участі у виборах, намагаючись розпалювати революцію далі, аж до повного повалення імперіалізму. Тільки Радикально-демократична партія взяла участь у виборах, завоювавши кілька думських місць. У цілому ж з України було обрано 95 делегатів, в основному від російських партій, з яких 63 українці, 22 росіянина, 5 поляків, 4 євреї та 1 німець. Серед них були дворяни, священики, селяни й різночинці. 44 українські депутати, для обстоювання спільних вимог, об’єдналися в українську парламентську громаду, яку хотіли поступово перетворити на партію. До парламентської громади приєдналася також місцева петербурзька українська громада. Зі Львова до російської столиці прибув Михайло Грушевський і очолив діяльність громади. Він прагнув об’єднати представників різних груп і партій в єдиному русі, вирвати їх із полону міжфракційної боротьби і вивести на шлях поступу до єдиної мети. Щоб інформувати маси про діяльність української думської громади, М. Грушевський узявся редагувати і видавати журнал «Украинский вестник».
Українська парламентська громада підготувала маніфест з вимогою автономії України з наміром зачитати його в Думі й добиватися здійснення. Але, у розпал розгортання роботи, імператор розпустив парламент і оголосив вибори до II Думи. На знак протесту проти дій уряду Миколи ІІ, депутати виїхали до Виборгу і прийняли там ухвалу, спрямовану проти імперського уряду. Під документом стояли підписи й українських послів. За це їх судили й позбавили права участі у виборах до II Думи. Вибори до неї пройшли теж у великому напруженні. Депутати від України й у ній утворили парламентську громаду з 47 осіб, яка розпочала випуск газети «Рідна справа». У ній парламентарі пояснювали, що боротьба за кращу долю України є «рідною справою» всіх, хто в ній живе.
Парламентська громада II Думи створила комісію, котра підготувала низку законопроєктів про введення української мови у школах, вузах, адміністративних установах, про відкриття українських кафедр, про автономію та місцеве самоуправління. Переляканий радикальністю депутатів II Думи, імператор через 103 дні розігнав і її, кардинально змінивши виборчий закон на користь поміщиків. Імператорський маніфест від 03.06.1907року про розпуск II Думи ознаменував відмову імперіалізму від реформ та остаточну поразку революції 1905-1907 років. У III і IV Думах уже не можна було творити української громади і боротись за якісь права України та українців, хоча й у них були депутати-українці.

Одесса (Одеса). Період з 1900 до 1914 року

1791 – 1917 роки – Російська імперія

1803 – 1917 роки – Херсонська губернія
1827 – 1917 роки – Одеський уєзд (повіт)
1856 – 1917 роки – Власне градоначальництво

У 1900 році кількість населення Одеси становила близько 450 тисяч осіб і посідала четверте місце у країні за населенням після Варшави, Москви та Санкт-Петербурга.
8 червня 1902 року відкрито перший в Україні фунікулер (другий у Російській імперії), у 1903 році на кошти графа М. М. Толстого відкрито станцію «швидкої допомоги». Пілоти Михайло Єфімов (21 березня 1910 року), а через тиждень – Сергій Уточкін на одеському іподромі, здійснили перші в Російській імперії польоти на аероплані.
«…в Одесі в 1899 році налічувалося вісім бельгійських акціонерних компаній, по одній французькій і британській. Загальний капітал становив 12 181 000 крб., майже стільки ж, скільки вклали російські акціонери — 15 282 928 крб. На додаток до акціонерних компаній було понад п’ятсот промислових підприємств, які повністю належали іноземцям.» — Патріція Герлігі
В цей період збудовані будівлі, які стали пам’ятками архітектури, серед яких готель «Бристоль» (1898—1899, архітектори Олександр Бернардацці та Адольф Мінкус), готель Пасаж (1898—1899, архітектор Л. Л. Влодек), Нова біржа (1894—1899, автор проєкту переможець міжнародного конкурсу В. І. Прохаска, архітектор А. І. Бернардацці), один з найкращих зразків бібліотечної архітектури в країні — нова будівля Міської публічної бібліотеки (1904—1906, архітектор Ф. П. Нестурх), будинок Фальц-Фейна (1899, архітектори Л. Л. Влодек, С. А. Ландесман). 1897 року було збудовано одну з найважливіших релігійних споруд міста, центр лютеранства Одеси — Церкву святого Павла, (нині — Центральний лютеранський кафедральний собор України Св. Павла). Перша лютеранська церква на цьому місці з’явилася шістдесят дев’ять років до того, однак за вітхостью майже вся була розібрана і на фундаментах був споруджений новий храм за проєктом архітектора Германа Шеврембрандта, храм, який перевершив свого попередника як за красою так і за розмірами. У той же період у російській імперії почалася будівельна лихоманка: у центральній частині Одеси почали з’являтися нові прибуткові будинки, готелі та інші споруди. У основному будівництво здійснювалось у Центрі та на Молдаванці, але бідні райони міста – Пересип, Слобідка-Романівка, Слобідка-Балтівка, Ближні та Дальні Млини, інші – залишалися без суттєвих змін.
У 1905 році у місті сталася одна з найбільших в його історії трагедій, а саме розпочалася російська революція 1905—1907 років. Влітку 1905 року сталася одна з найвідоміших подій тієї революції. Матроси панцерника «Князь Потьомкін-Таврійський» здійняли повстання, що стало першим випадком військового заколоту під час революції. Після захоплення управління панцерника матросами, що стався безпосередньо у морі, «Потьомкін» прибув саме до Одеси. Після прибуття панцерника у порт, натовп матросів та міська челядь почали грабувати та палити портові склади. Ці події спричинили великі жертви серед мирного населення та збитки торговців. Всього померло від 500 до 1 тисячі людей, а збитки склали близько 10 мільйонів російських рублів. Під час тієї ж революції в Одесі, як і в багатьох інших містах Російської імперії, пройшла хвиля антиєврейських погромів. За даними сучасних ізраїльських істориків, в Одесі тільки у 1905 році загинуло близько 400 євреїв під час погромів. За часів революції, Одеса перестала бути мирним містом. Там знайшли притулок багато іноземних революційних організацій, які у поєднанні з місцевими робітниками та студентами були втягнуті у соціалістичний революційний рух країни.
У 1906 році, в місті почало діяти товариство «Просвіта», яке мало власні бібліотеку, історичний музей. За сприяння товариства професор Олександр Грушевський читав лекції з українознавства в місцевому університеті. Було створено «Фонд ім. Леоніда Смоленського» для видавництва книг. Після встановлення столипінського режиму почалися утиски, які посилилися після державного перевороту 3 (16) червня 1907 року. Резолюцією одеського генерал-губернатора від 31 березня 1908 року, в одеській «Просвіті» заборонялися «реферати, читання та співи на малоросійському наріччі». 28 листопада 1909 року одеська «Просвіта» припинила своє існування
На думку Василя Вериги, влада закрила товариство як небажане, після появи книги Івана Бондаренка «Про Ґарібальді».
Після закінчення революції місто поступово почало відновлювати життя, знову почався економічний зріст. Певний стимул надала Фабрично-заводська, промислова та сільськогосподарська виставка 1910 року. У той же час Бельгійське анонімне товариство, яке було монополістом у Одесі з часів кінного трамваю, влаштувала сполучення електричного трамваю. Завдяки йому у місті з’явилося 80 кілометрів трамвайних колій, що проходили через увесь центр міста.
Через три роки, у 1913 році училище Одеського відділення Імператорського Російського музичного товариства було перетворено у новий навчальний заклад — Одеську консерваторію (нині Одеська національна музична академія імені А. В. Нежданової).

ЧИТАТИ ДАЛІ→