ЕТНОГЕНЕЗ ПОЛЯКІВ

Старовинна назва поляків є «ляхи», що згідно з легенди походить від імені прапредка – Леха, брата Руса і Чеха, які дали початок слов’янським народам ляхам, русинам і чехам, часто вживалося в середньовіччі у відношенні до польського народу. Серед татар, турків і козаків у XVI–XVII століттях Польща (Польська Корона) називалася Ляхістан, або Лехістан. Домінування впливу племені полян надало сучасну назву народові поляків.
В археологічній періодизації племінна епоха на землях сучасної Польщі тривала від бл. 650 року до руйнації племінного устрою П’ястами у X i XI століттях. Кількість залишків помешкань була значно більшою за кількість відомих назв племен. Це породило ситуацію, коли племена мали подвійну назву: власними назвами називаються племена, чиє ім’я збереглось до наших днів в якихось джерелах (Вісляни) i в побуті (Мазовшани, Кашуби), а назвами, що походять від місцевості — невідомі племена (лечицьке чи боніковсько-пжемецьке плем’я). Для класифікації племен важливим є поділ на племена (так звані малі племена, що складаються з родів чи обчин) та великі племена (так звані міжплемінні злуки чи союзами, що складаються з племен). Імовірно, великими племенами були Гопляни, Поморяни, Вісляни, Ляхи i Мазовшани. Існували також племінні союзи, назва яких ніде не згадується. Такий союз, імовірно, створили чотири сілезьких племені. Збереглися також назви племен, що не входили ні в які злуки (Любешани).
Поляки відносяться історично до лехіцької підгрупи населення західних слов’ян, живших між рікою Стир на сході і рікою Одра на заході близько X століття, але ця точка зору є під сумнівом у деяких істориків. Польський народ був сформований з польських племен. Його основу склали об’єднання західнослов’янських племен полян, віслян, мазовшан, поморян, слензан та інших. У довгій польській історії її землі заселяли й інші групи різного походження (німці, євреї, голландці, шотландці, шведи, фризи, фламандці, вірмени, татари, русини), які часто піддавалися полонізації. Деякі з них, однак, зберегли свою самобутню культуру, мову і віру; (німці Бамбергу з Франконії, фризи, жиди, цигани, лемки, татари-липки). У період Речі Посполитої Польща стала відома в Європі як держава, де були присутні представники різних конфесій, а також групи різного походження.
Етнологія співвідносить різні впливи на формування польського народу:

Сучасна національна ідентичність поляків заіснувала наприкінці XVIII ст. — початку XIX століття, але це було результатом процесу, який почався ще у часи династії П’ястів. Польська національна свідомість виникла підо впливом багатьох факторів, які викликали почуття загального взаємного спілкування, об’єднання в одній державі, нівелювання індивідуальності в племенах. У цьому процесі, поряд з правлячою кастою, важливу роль відігравало саме суспільство загальнонаціональної установи, віче. Це був дорадчий орган, інструмент волі суспільства, через який відбувався вплив у народі в державних справах, які поглибили об’єднання. Інші чинники, які сприяли створенню національної самосвідомості: війна — формування почуття відокремленості від сусідів і навчилися боротися за спільні інтереси у всій країні; віри — в першу чергу культ святого (наприклад, Войтеха, Станіслава). Все це створило відчуття себе, соціальної відмінності (у тому числі пруссів, німців, чехів, русинів або ятвягів) і відчуття солідарності у певних рамках. У перші століття польського історичного буття можна побачити деякі явища, які характеризують сучасну національну свідомість поляків, але в набагато більш вузькому розмірі.
У середині XVI століття побутувала в Королівстві польському національна свідомість. Тоді ж також відбулася полонізація магнатів і литовської шляхти, а в XVII столітті – білоруської шляхти. Польський народ тоді вже формувався незалежно від етнічного походження, мови, релігії, об’єднання спільними пільгами і привілеями держави.
На відміну від цього, сучасна польська національна свідомість сформована в основному спалахами національних повстань (листопадове, січневе, великопольське, краківське та інші), через період боротьби поряд з армією Наполеона (Наполеонівські війни), у повстаннях XIX століття. Після втрати державності в наслідку поділів Польщі і спроби «жити після політичної смерті», що стало важливо для поляків: зберегти своє почуття національної єдності (Барська конфедерація, Полонецький універсал та інше). Етнічні та мовні відмінності стали менш важливими, ніж почуття національної єдності для досягнення спільної мети. Це дозволило подальше відновлення польської держави в 1918 р.. А культура визначається сьогодні у польській нації як історичний продукт шляхти.

________________________________

РОЗСЕЛЕННЯ ПОЛЯКІВ НА ТЕРИТОРІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Край, що одержав назву Південної України, територіально в кордонах колишніх Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній сформувався досить пізно і охоплював нинішні Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську області, частину Донецької й Кіровоградської областей, а також Крим. Важливою характерною рисою заселення півдня України було те, що він із самого початку становив арену інтенсивних міжнаціональних процесів. У них активну участь брали представники багатьох різних народів, суттєво відмінних один від одного за звичаями, характером, рівнем національної самосвідомості, господарського та культурного розвитку.
Про розселення поляків на півдні України ми дізнаємося із джерел ХVІ-ХVІІ століть. З деяких повідомлень істориків можна зробити висновки, що поляки були на цих землях ще з ХV ст., коли Побужжя перебувало під владою феодалів Великого князівства Литовського. Так, наприклад, Михайло Литвин у своєму донесенні або звіті Зігмунду Августу розповідав, що в північних таврійських степах розташовувалися шанці, кургани, колодязі, мости, перекопи, рови і сліди укріплених таборів, які називалися Гедиміновими і Вітовтовими. Там литовські князі мали кам’яну митницю, яка називалася Вітовтова баня і знаходилася у самому гирлі Інгулу, тобто біля сучасного Миколаєва. Поляки неодноразово претендували на ці землі. Існує багато легенд та переказів про заселення земель Південної України. Однією з них є легенда про перших поселенців с. Петрово-Солониха, яке знаходиться в 12 – 13 км від Миколаєва, записана зі слів солонихського вчителя І.В.Курбатова, яку він почув від селянина Давида Курила. В легенді розповідалося, що батько Давида втік із Польщі, їхав на волах і потрапив до Бугу. Бігти було більше нема куди і нема чого. Навкруги багата, щедра природа, і ніхто не турбує. Побудував батько Давида в глибокому яру собі курінь. Прожив там декілька місяців і нікого, крім звірів і птахів, у цих місцях не зустрічав. Одного разу він побачив чоловіка, який розповів йому, що був козаком і прожив тут багато років. Він знайшов Давида по куреню і бачив, як дим ішов із його вогнища. Відтоді став звати козак батька Давида – Курило. Так виникло це найбільш розповсюджене в селі Солониха прізвище. І.Я.Франко у 1883 р. писав, що українці (русини) і поляки “живуть… собі не віднині де всуміш, де в близькім сусідстві, живуть сумирно та згідливо”.
Проте масового характеру міграція з Польщі набула відразу ж після 1569 р. Разом зі шляхтою прибула в Україну й численна її челядь, прислуга, пахолки, якими часто ставали вихідці з дрібної шляхти. Із часом почали прибувати й селяни – одні тікали сюди з Польщі на “свободи” від панщини, інших поміщики самі переселяли у свої новоотримані маєтки.
Коли ж Наддніпрянська Україна наприкінці XVIII ст. повністю перейшла під владу Росії, характер процесу міграції з польських земель став кардинально змінюватися. Тоді розпочався, можна вважати, його другий етап. Тепер міграція, в основному, була спрямована в українське Причорномор’я. Росія в той час взялася за освоєння цієї території, для якої в Петербурзі придумали назву: Новоросія. Тут будувалися міста, заводи й фабрики, створювався флот. Сюди з Королівства Польського приїжджали численні представники як аристократії, так і буржуазії, що народжувалася. Зваблені реальною можливістю значних зисків, вони вкладали свій капітал у зведення будинків, відкриття підприємств, у внутрішній і зовнішній товарообмін, організацію морських перевезень тощо.
З 60-х років ХІХ ст. спостерігається третій етап розселення поляків в Україну. Скасування кріпосного права і прискорений розвиток капіталізму в Російській імперії стимулювали приплив капіталу і робочої сили з Королівства Польського в райони Середнього Придніпров’я й Донбасу, що відіграло значну роль в індустріалізації цього регіону України. Так, переведений у 80-х роках XIX ст. у Кам’янське на Катеринославщині Варшавський металургійний завод послужив основою збудованого тут за допомогою бельгійського капіталу великого Дніпровського металургійного комбінату, який за своєю оснащеністю передовою технологією, асортиментом і якістю продукції став флагманом металургійної промисловості царату. На цьому заводі (як, до речі, і на багатьох інших на півдні України) на керівних та інженерно-технічних посадах працювало чимало поляків. За участі польських капіталу і фахівців було також збудовано металургійний завод в Олександрівську (тепер – Запоріжжя), розширено такий же завод у Краматорську, збудовано три заводи (металургійного устаткування, металовиробів і арматури) у Катеринославі, завод устаткування для млинів – у Єлизаветграді, ряд шахт і рудників – у Донбасі, в районі Кривого Рога і Нікополя.
Після 1861 р. на півдні України осідало чимало польського робочого люду. Багато хто тут залишався, відслуживши свій дійсний строк у царському війську. Підприємства, що відкривалися в українському Причорномор’ї, давали можливість доброго заробітку. Так з’явилися численні польські колонії в Одесі, Миколаєві, Херсоні, в Криму.
Польські поміщики були зачинателями цукрової промисловості в Україні, вони значною мірою контролювали її до 1917 р. Поляки брали участь у військово-землеробській колонізації півдня України, заснувавши ряд селищ у складі поселенців козацького полку.
Польське населення на півдні було розпорошене поміж навколишнього українського і своїх, польських, населених пунктів не мало. Лише в Одесі була невелика польська община. Решта поляків проживала в селах і займалася сільським господарством, поступово втрачаючи національні особливості в господарстві, побуті та культурі. На півдні України є багато сіл, цікавих своєю історією. Одне з них – Киселівка Снігурівського району на Миколаївщині. Існує село з 1846 р. Тут оселилися поляки-одновірці з Ковельської, Віденської та Могильовської губерній. Причиною переселення було польське повстання 1831 р. та спроби поляків поновити протягом п’яти наступних років революційний рух проти Російської імперії. Спочатку село назвали Полоцьким, тому що більшість поселенців були поляками, а пізніше воно було названо Киселівкою на честь міністра державних маєтностей Росії Кисельова Павла Дмитровича. Першими поселенцями були сім’ї Завадських, Гринкевичів, Врублевських, Володковичів та ін. Їх зарахували до категорії державних поселян і на кожну “ревізьку” душу виділили по 11 десятин землі. З року в рік Киселівка зростала: прибували втікачі з тих місць, звідки були перші поселенці. Проте землі більше не виділяли, і багатьом доводилося працювати в місцевих багатіїв. З кожним роком становище селян ставало тяжчим. Особливо посилюється боротьба за землю напередодні революції 1905 р. Рух бідняків у ці роки очолили Франц Крюковський, Антон Жилевський і Павло Швидченко. Був проведений мітинг, на якому селяни вирішили триматися стійко в боротьбі з багатіями. Навколо запалали маєтки: Бойка, Сухіна, Кирієвського; селяни громили панські економії, розбирали хліб, сіно, вимагали розподілу землі. Каральні загони почали жорстоко переслідувати повсталих, шукали організаторів. У активістів були проведені обшуки, був заарештований Павло Швидченко. Революція 1905 р. не розв’язала земельного питання. Малоземельні й безземельні селяни відіслали свого “ходока” до Петербурга, в Сенат, з проханням провести розподіл землі. Проте він, Франц Крюковський, повернувся ні з чим. Десятки сімей продавали свої шматки землі, а самі виїздили в Сибір “на вільні землі”. Виїхали сім’ї Крюковського, Заборовського, Петровського. Це був час земельної реформи
Петра Столипіна. У березні 1918 р. село захопили німці й наклали велику контрибуцію на користь німецької армії – 45 тис. крб., яку мало виплатити населення Киселівки. В січні 1919 р. село було захоплено Червоною Армією.
Польське населення Миколаївщини проживало також у селах Ландау, Шульц, Касперівка, Ново-Петрівка, Роштадт, Карловка, Новий Буг. Відоме село Калинівка – адміралтейське поселення – у 1861 р. стало передмістям Миколаєва. В 1789 р. сюди були вислані безпаспортні селяни й утікачі з Польщі й Малоросії, які працювали як адміралтейські майстрові.
Для поляків відданість вірі носила не лише релігійний характер, а й політичний. Це була єдина можливість кинути виклик поневолювачам і зберегти національну самобутність. Римсько-католицька церква в Миколаєві була збудована у 1794 р. Це була невелика за розмірами будівля, парафіянами якої були вихідці з Польщі, Прибалтики та інших європейських країн.
У 80-90-ті рр. XVIII ст. із так званої Польської області переселилася велика кількість осіб, які мали намір отримати духовне звання і служити при православних церквах півдня України. Причини переходу аколітів із території Польщі до Південної України зазначалися в “Прошеніях”, що подавались духовній владі регіону. Там же повідомлялись і короткі біографічні відомості про бажаючого прийняти духовний сан. У деяких “Доношеніях” причиною переходу в Південну Україну були зазначені утиски з боку католиків. Зокрема, Григорій Пашковський був змушений залишити село Карапиші, що знаходилося на території Польщі, де він був священиком при православній Різдвобогородицькій церкві. Православні переселенці з польських земель, які вирішили присвятити себе служінню Богові, певний час перебували при церквах Південної України, часто не маючи духовного звання і призначення з боку духовної влади. Пізніше вони зверталися до єпархіального архієрея з проханням висвятити їх у духовний сан і призначити на певне місце при церкві. Більшість прибулих із польських земель до Південної України переселенців, що бажали отримати місце у причті, залишались тут назавжди, служачи при храмах Божих. Втім скрутне матеріальне становище примушувало деяких з таких духовних осіб з ностальгією думати про своє попереднє місцеперебування і навіть просити в духовної влади дозволу на повернення до колишньої Польської області. Польські події стали причиною звернення до церковного керівництва не лише православних. Багато католиків і уніатів, що переселялись у Південну Україну, зверталися з проханням прийняти їх у лоно православної церкви. Такі особи мали написати “Покірне доношеніє” на адресу духовного правління, в якому викладалися причини звернення. “Прошеніє” мешканки Херсона Вікторії Іванової: “Народилась я в католицькому законі… і як спілкувалася з людьми християнського сповідання, дізналась від них істинну православну грекоросійського сповідання віру, бажаю оную прийняти і дотримуватись непорушно по день свого життя, католицьку оману залишивши остаточно, чому оного Херсонського духовного правління покірно прошу про приєднання мене вчинити милостівий розгляд”. Це “Прошеніє” було стандартним і містило ті ж формулювання, що і відповідні звернення не лише католиків, але й мусульман та іудеїв.
У середині ХІХ ст. заселення Південної України в основному закінчується, чисельність та національний склад населення поступово стабілізуються. Подальше зростання кількості населення йде, головним чином, за рахунок природного збільшення. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. – це період швидкого економічного розвитку півдня України, чому сприяла відсутність тут пережитків кріпосництва. Стрімко розвивається промисловість Донбасу, ростуть портові міста Причорномор’я та Приазов’я. Південь України стає однією з головних баз товарного зернового господарства країни. Незважаючи на відсутність вільних земель, цей регіон зберігає притягальну силу для пригнобленого населення інших губерній. Але великі міграційні потоки на південь у пошуках роботи носять здебільшого тимчасовий, сезонний характер, мало впливаючи на національний склад постійного населення.
Польське населення півдня України в ХІХ – на початку ХХ ст. складало невеликий відсоток, воно проживало в переважно сільській місцевості, ізольовано від інших національностей. Але ця невелика кількість людей намагалася зберегти свої мову, культуру і релігію.

_________________________________________

за матеріалами:

“Розселення поляків на території Півдня України”
Серія “Україна”історія і сучасність”,
“Поляки на Півдні України: історія і сучасність”
том 1

________________________________

ФОРМУВАННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ОБЩИНИ В ОДЕСІ

Процес формування польської общини в Одесі розпочався з кінця ХVІІІ ст. коли тут з’явилися перші переселенці із земель колишньої Речі Посполитої. Згідно з імператорським указом від 5 липня 1796 р. дозволялося переселяти до нових  підкорених земель чиншову шляхту, наслідком чого в Одесі з’явилося біля вісьмідесяти польських сімей. Певною мірою цьому сприяли свобода віросповідання та право на будівництво своїх церков, що проголошувалось указом Катерини ІІ від 19 квітня 1795 р..
Серед поляків, які поселилися в місті, були представники вищих та середніх прошарків суспільства: аристократія, інтелігенція, купецтво та ремісники, в тому числі механіки, столяри, шевці тощо. У переважній більшості поляки були римо-католиками, проте серед них були й православні, протестанти, іудеї та представники інших віросповідань. У Державному архіві Одеської області зберігаються документи, що свідчать про польську присутність в Одесі в зазначений період. Деякі з них стосуються розбудови католицьких храмів. Зокрема, у фонді є матеріали про будівництво костелу на вулиці Катерининській, який був закладений на кошти католиків у 1795 р. Стрімке зростання католицького населення спричинило рішення міської влади про виділення в 1808 р. місця на воєнному форштадті Одеси для будівництва кам’яного костелу для католиків загальною площею 2 925 кв. сажень. Три роки по тому за Римо-католицькою церквою юридично було закріплено право на володіння виділеною землею. Новий кам’яний собор, побудований в 1853 р. за проектом архітектора Франческо Моранді й освячений в ім’я Успіння Пресвятої Діви Марії, став найбільшим у південному регіоні. Тож саме там знаходилась кафедра утвореної в 1852 р. Тираспольської римо-католицької єпархії. Настоятелем собору став польський священик Єжи Безутович, якому допомагали чотири капелани: для поляків, італійців, французів і німців. Крім собору в місті діяла ще й каплиця, яка знаходилась на вул. Балковській, на місці якої в другій половині ХІХ ст. була побудована церква Св. Климента.
Чисельність римо-католиків упродовж першої половини ХІХ ст. постійно зростала. Проте важко вказати яку частину з них становили саме поляки, так як церковно-парафіяльні списки вказували лише на загальну чисельність парафіян. Польський дослідник Томаш Цесельський вважає, що в першій половині XIX ст. поляки представляли собою малочисельну групу: на півдні Украіни їх налічувалось декілька тисяч, а в Одесі та її околицях – лише декілька сотень осіб (на 1837 р. – 890 осіб). Попри це поляки відігравали значну роль у соціально-економічному та культурному житті міста. Вони утворили помітну групу, яка займалась питаннями громадянського суспільства. У дослідженні Д. Горун зазначено, що в 1840 р. до Одеси переселилося 50 родин поміщиків і дворян із західних (польських) губерній Росії. Вони займались торгівлею, ставали власниками будинків і магазинів. Проте загальну чисельність поляків у місті можна визначити лише за переписами населення 1873 і 1892 рр. У 1973 р. вони складали 3% міських жителів (близько 6 000 осіб), а в 1892 р. – 4% (13 621 особа). Однак автор підкреслює, що підрахунки носять досить приблизний характер, так як враховувалися лише поляки католицького віросповідання.
Польським аристократам належали чудові архітектурні будівлі. Деякі палаци, які збереглися до теперішнього часу, були побудовані польськими архітекторами. Одним із видатних польських архітекторів того часу Феліксом Гонсіоровським у місті було побудовано понад 35 будівель, серед яких палац польського магната Бжозовського (більш відомий нині як «Шахський палац»). На проживання значної кількості поляків у центрі Одеси вказує назва деяких вулиць. Зокрема, на честь дружини Станіслава Потоцького – Софії отримала назву вулиця Софіївська, де знаходився їхній палац. Свої будинки та хлібні склади польські купці будували недалеко від порту – на Польській вулиці та на Польському спуску. Польським магнатом І. Сабанським для зберігання зерна, необхідного для зовнішньої торгівлі, були побудовані величезні складські приміщення, так звані Сабанські казарми (нині це приміщення належить Одеському державному університету внутрішніх справ). Представники польської аристократії отримували земельні ділянки під будівництво будинків та складів на Грецькому та Воєнному форштадтах міста. Серед них: родини Сабанських, Потоцьких, Чарторийських, Ржевуських та інші.
Представники польського етносу посідали вагоме місце в розвитку зовнішньої торгівлі. Зокрема, в 1803 р. одним із найбільших торгових домів Одеси, через який здійснювалась міжнародна торгівля зерном через Одеський порт, стало «Польське товариство», очолюване братами Протом і Северином Потоцькими. До нього входили родини Родоських, Ліпковських, Чацьких і Држевецьких. Завдяки зусиллям двох останніх було відновлено судноплавство по Дністру. Так судно «Тадеуш Чацький» займалось перевезенням пшениці, горілки й турецьких фруктів.
Проте з самого початку своєї діяльності польська община, на відміну від інших етнічних общин Одеси, не відрізнялась значною чисельністю, згуртованістю та спільною метою. Ймовірно, що основна причина цього полягала у відсутності єдності поглядів щодо політики Росії в польському питанні. Певна частина польських шляхтичів, яка належала до аристократичного кола Одеси, очолюваного Новоросійським генерал-губернатором і намісником Бессарабської області Михайлом Семеновичем Воронцовим, була ліберально налаштована по відношенню до російського уряду. Інша – знаходилась у постійній опозиції до влади й мріяла про відновлення Речі Посполитої. Решта просто дотримувалась нейтралітету. Можливо, що це була одна із вагомих причин, яка завадила польській общині в першій половині ХІХ ст. утворити своє благодійне товариство. У цей час доброчинністю займались здебільшого окремі польські меценати. Яскравим прикладом є Єлизавета Ксаверіївна – дружина М. С. Воронцова, яка походила із знатного польського роду Браницьких, але дотримувалась православного віросповідання. Її активна доброчинна діяльність носила індивідуальний характер і не була пов’язана із діяльністю польської общини, проте була більш значимою, ніж у інших поляків. Разом із сестрою теолога Олександра Стурдзи – Роксандрою Едлінг, вона в 1829 р. заснувала «Новоросійське жіноче товариство піклування про бідних», яке згодом було перейменоване в «Одеське жіноче доброчинне товариство», метою якого було залучення багатих представниць одеських сімей до благодійної та суспільної діяльності. У роботі товариства, націленій на допомогу бідним, хворим і сиротам, брали участь представниці найбільш багатих сімейств Одеси: Г. А. Ланжерон, О. С. Наришкіна, Г. М. Толстая, Ю. М. Титова, І. К. Іпсіланті, М. І. Репнинська та інші. У 30-50-ті рр. Товариство стало організатором в Одесі будинків для людей похилого віку, лікарень для бідних, притулків для сиріт. У 1859 р. Є. К. Воронцова на свої кошти побудувала будинок для хлопчиків-сиріт, назвавши його в пам’ять про свого чоловіка Михайло-Семенівським сирітським будинком.
Лише в другій половині ХІХ ст., крім особистої діяльності окремих польських благодійників, розпочалася робота по збору пожертвувань серед заможних парафіян для допомоги бідним при католицькому храмі. У 1873 р. на кошти, заповідані М. Микуличем, був створений притулок для сиріт при католицькій церкві. А перше католицьке доброчинне товариство було засноване лише в 1882 р. поляком Костянтином Володковичем. Його діяльність значною мірою сприяла національному піднесенню польської громади в цей період часу.
З 1828 р. у канцелярії Новоросійського генерал-губернатора М. С. Воронцова працював талановитий і високо освічений чиновник з особливих доручень – Аполлон Олександрович Скальковський, який мав польське походження. За дорученням Михайла Семеновича він розпочав пошуки архівних документів для написання історії південного регіону Російської імперії й обстежив фонди канцелярій південного краю, включаючи Катеринославську губернію, де ретельно вивчив документи, надані йому архієпископом Гавриїлом (Розановим). Саме в Катеринославі А. О. Скальковський знайшов цінні документи з історії українського козацтва, в тому числі й Архів Коша Запорозької Січі, які привіз до Одеси. Він став одним із перших істориків і археографів міста, якому вдалося втілити в життя ідеї стосовно збору, зберігання й опублікування цінних історичних джерел. Л. Г. Білоусова назвала його «хрещеним батьком Одеського архіву».
Польська община була біля витоків культурного життя Одеси. Підтвердженням цього стало створення польського театру, який був одним із перших аматорських театрів у місті. У 1806 р. для його театральних вистав перебудували приміщення зернового складу, що належало графині Ржевуській. Упродовж 1806-1809 рр. діяла театральна трупа Яна Непомуцена Каминського. Спираючись на спогади очевидців, О. Болдирєв зазначав високий рівень театральної майстерності театральної трупи. Навіть перші її вистави на імпровізованій сцені складу Ржевуської відзначались своєрідною довершеністю завдяки ентузіазму акторів та глядачів. У подальшому, коли в Одесі завершилося будівництво першого оперного театру (1810 р.), його сцена надавалася не лише французьким та італійським але й польським гастролерам. Одним із організаторів театрального та музичного життя в першій половині 1820-х років був Липковський.
Вагоме місце в розвитку музичного мистецтва посідали концерти, які відбувалися в салонах польських аристократів. Особливою популярністю вьмісті користувалися виступи скрипаля-віртуоза Аполінарія Контського, гру якого високо оцінював навіть Ніколо Паганіні. У цей час місто відвідали деякі представники польської культури. Серед них – відомий польський поет і громадський діяч Адам Міцкевич, який упродовж лютого – листопада 1825 р. перебував на засланні в Одесі. Він мав працювати викладачем латини в Рішельєвському ліцеї, тож поселився в квартирі, виділеній навчальним закладом. Місто та нові знайомства надихнули поета на написання нового циклу поезій.
У 30-ті рр. ХІХ ст. патріотично налаштовані поляки, які проживали в Південній Україні, підтримали польське повстання, поразка якого негативно відбилася на становищі його учасників. Підтвердженням цього є низка документів у Державному архіві Одеської області про реакцію російського уряду на національно-визвольний рух у Польщі в цей період. Це документи про висилку за кордон галиційських уродженців і заборону «польським емісарам» в’їздити до Росії (зокрема, Кароліні Накваській-Потоцькій, Ленчковським, Вассоєвичу та іншим). Постраждали родини Потоцьких, Сабанських і Чарторийських, які були причетні до повстання. Їх майно було конфісковано російською владою. Зокрема, за участь Олександра Потоцького у «листопадовому повстанні» був конфіскований і переданий в духовне відомство будинок Потоцьких. Там розмістився Архієрейський дім православного Херсонсько-Таврійського архієпископа, Хрестова церква при ньому та архів Херсонської Духовної консисторії. У 1839 р. за імператорським указом будинок назавжди передано Херсонському архієрею і консисторії . Тож коли у 40-50-х рр. поляки знову отримали можливість мати нерухомість у місті, будинок Потоцьким уже не повернули.
Лише за підтримку повстання в графа Олександра Сабанського був конфіскований його величезний склад-магазин, приміщення якого було передане до військового відомства і перетворене на військові казарми. Проте, не зважаючи на репресивну політику російського уряду 1830-х років, польська громада поступово зростала і розвивалась. Особливо ця тенденція проявилась у пореформений період. Таким чином, у першій половині ХІХ ст. поляки утворили свою громаду, яка попри незначну чисельність відігравала вагому роль у житті Одеси. Представники громади успішно займались зовнішньою торгівлею, створювали свої навчальні заклади, будували храми, культурно-громадські установи, що позитивно позначилось на соціально-економічному та культурному розвитку міста.

_________________________________________

за матеріалами:

“Формування польської громади в Одесі”
Наталія Діанова

У другій половині XIX століття поляки складали досить значну частину населення міста. Від 3% у 1873 році до 4% у 1892 році, хоча точну кількість поляків визначити надзвичайно складно. За існуючими підрахунками кількість поляків в Одесі становила: у 1892 році — 13 900 осіб, у 1897 році — 17 400, у 1909 році — 24 000, а перед Першою світовою війною — 26 000 осіб. Методика підрахунку передбачала врахування трьох факторів: віросповідання, рідної мови та мови, що використовувалася в сім’ї. Перший фактор був найменш надійним, оскільки, крім поляків, римсько-католицький костел відвідували німці, італійці, французи, чехи, литовці, угорці, хорвати, всього не менше 23 національностей.
Протягом тривалого часу костел на вул. Катерининській, 33 був майже єдиним місцем для віруючих поляків. І лише на початку XX століття був побудований костел Святого Петра на вул. Гаванній, 3 та на вул. Балківській.
Кінець XIX — початок XX століття ознаменувався розвитком польських культурних товариств та організацій. Першою такою організацією стало засноване в 1882 році «Католицьке благодійне товариство». Воно розташовувалося в будинку біля Строгановського мосту на вул. Грецькій. Товариство мало ряд філіалів та відділень, опікувалося безробітними ремісниками, утримувало їдальню та інтернат для сиріт.
На хвилі демократизації суспільно-політичного життя після подій революції 1905-1907 років в Одесі з’являються одразу три польські товариства. У вересні 1906 року А. Калінковичем створюється «Дом Польський», дещо раніше за ініціативи З. Локуциевського організовується клуб «Огонець», а на початку 1906 року з’являється організація «Ліра». Остання зосередила свою увагу на театральній діяльності в Одесі. В складі польських організацій Одеси були бібліотеки (наприклад, бібліотека «Дому Польського» налічувала до 15 000 примірників книг), видавалися періодичні видання (Kalendarzyk Odeski na rok…), в яких описувалося життя польської Одеси. В кінці XIX — на початку XX століття в Одесі видавалося 11 польськомовних газет і журналів, працювала «Польська каса» (позичково-ощадне товариство). Таким чином, польська громада досить процвітала — до революції, громадянської війни та всього, що пішло за ними.
Перша світова війна внесла свої корективи в життя поляків в Одесі. З одного боку, вона завершилася відновленням польської національної держави, з іншого боку — багатьом одеським полякам довелося емігрувати під час Громадянської війни. Ті, хто залишився в Одесі в радянський час, довго не завжди могли реалізовувати своє право на створення національних об’єднань. У період незалежної України польські культурні об’єднання виникли і в Одесі, і в ряді міст регіону. За традицією вони зберігають тісний зв’язок із католицькою церквою.
Приклад польської громади Одеси, яка змогла зберегти свою ідентичність, культуру та мову, викликає заслужений інтерес як у рядових одеситів, так і у дослідників-істориків.

______________________________________

за матеріалами:

Станіслав Кінка (джерело: ИА «Одесса-медиа»)

________________________________

ПОЛЬСЬКІ АРХІТЕКТОРИ ОДЕСИ

Всього польськими архітекторами або за замовленням польської знаті в Одесі було збудовано понад 150 будинків. Можна з упевненістю сказати, що поляки привнесли в Одесу витонченість і шляхетність у формуванні архітектурного вигляду міста. Вклад архітекторів польського походження у формування обличчя Одеси важко переоцінити…

Фелікс Гонсіоровський

У 1875 році за проєктом польського архітектора було зведено будівлю готелю “Імперіал” (готель “Спартак”, вулиця Дерибасівська, 25). Історично “Імперіал” будувався та перебудовувався з середини XIX століття на місці колишніх рядів Грецького базару. У ньому було 54 першокласні номери за ціною від 75 копійок до 5 рублів за номер на добу. Персонал спілкувався російською, французькою, німецькою та польською мовами. На першому поверсі були магазини, перша міська аптека Нахумовича та представництво фірми “Зінгер”. Дореволюційний телефонний номер готелю був співзвучний із назвою відомої пісні — “7-40”.

01 гостиница империал_спартак

У 1876 році за проєктом Гонсіоровського для багатого промисловця А. Новикова був збудований палацовий будинок на вулиці Гаванній, 4. Наразі в цій будівлі розташований Одеський історико-краєзнавчий музей. Архітектор втілив в екстер’єрі будівлі ідеї пізнього ренесансу з елементами італійських мотивів.

У 1883 році Гонсіоровський створив чудову будівлю Музею старожитностей і бібліотеки Товариства історії старожитностей — нині Археологічний музей на вулиці Ланжеронівській, 2. Через великий нахил кімнати музею розташовані асиметрично. Проте всередині будівлі це майже не відчувається, оскільки в центрі розміщена велика виставкова зала. Зовні будівля музею виконана в елліністичному стилі.

02а арх музей

Варто зазначити, що відомий архітектор брав участь у будівництві знаменитого Оперного театру.

03 оперный copy

Зведений у 1851—1852 роках для польського аристократа Зенона Бржозовського палац повторював у своїй пластиці зразки ранньої англійської готики. Як відзначали ще сучасники, він ніби служив своєрідною противагою, братом-близнюком Воронцовського палацу, що знаходився на протилежному боці так званої Військової балки. За задумом замовника і зодчого, палацова садиба мала справляти найбільше враження з морського боку, оскільки морський фасад Одеси на той час уже був практично сформований. Усі роки, аж до 1910-го, палац належав родині Бржозовських, а потім перейшов у власність нового власника — також польського аристократа (хоча й з німецьким прізвищем), графа Йосипа (Юзефа) Шенбека.

04 шахский дворец

З 1853 по 1863 роки під керівництвом Ф. Гонсьоровського (архітектор) та К. Маєвського (інженер) зводився Строгановський міст. Міст названий на честь Новоросійського генерал-губернатора графа Олександра Григоровича Строганова, почесного громадянина Одеси, президента Одеського товариства історії та старожитностей, одного з ініціаторів створення Новоросійського університету, учасника війни 1812 року. Увагу привертає високе огородження, збудоване майже одразу після завершення будівництва, оскільки міст почали використовувати для самогубств. Це найдовший міст Одеси — близько 120 метрів; його висота — понад 13 метрів. Міст являє собою досить складну конструкцію, яка складається фактично з двох з’єднаних мостів: двоарочного над Деволанівським спуском і триарочного над Польським спуском. На початку 80-х років ХХ століття міст було реконструйовано, кам’яні опори замінили на залізобетонні.

Всього в Одесі під керівництвом Ф. Гонсіоровського (як архітектора) було зведено 35 будівель та споруд, більшість з яких і досі милують око одеситів та гостей міста.

Микола Толвінський

Обіймав посаду головного архітектора Новоросійського університету. Ця посада визначила напрямок у призначенні будівель, зведених під його керівництвом.

Будівля бібліотеки університету на вулиці Преображенській, 24 — зведена у класичному стилі. А корпус фізико-хімічного факультету на вулиці Пастера, 27 — у стилі Відродження з елементами венеційського стилю. Будівлі медичного факультету та прилеглих клінік утворюють величний комплекс окремо розташованих корпусів, які з’єднані парковими зонами та виконані у форматі Ренесансу.

08 медин 01

Крім того, польський архітектор звів кілька будівель навчальних закладів: міське Ремісниче училище на вулиці Старопортофранківській, 14, та міське Жіноче училище на вулиці Старопортофранківській, 32.

 У 1894–1895 роках на Привокзальній площі архітектором був зведений будинок Судових установ, нині Управління Одеської залізниці.

Петро Амброжевич

Спроектував курортні споруди на Куяльнику. За ініціативи лікаря Е. Андрієвського, першого дослідника цілющих властивостей мінеральної води та грязей Куяльника, була створена лікувальна система проведення грязьових процедур, а також рапних і пісочних ванн. У 1833 році було відкрито джерело мінеральної води. Тут вперше були сплановані відділення для хворих, класифікованих згідно з їх фінансовим становищем і статевою приналежністю. Усі будівлі комплексу виконані в єдиному романському стилі.

12 куяльник стар
Лев Влодек

Працював в Одесі з 1894 року. На перетині вулиць Дерибасівської та Преображенської у 1898–1899 роках за проектом Влодека було побудовано будівлю готелю “Пасаж”. Зведене в стилі бароко, це одне з найкрасивіших будівель в Одесі. На першому поверсі розташовувалися магазини, які всередині будівлі були пов’язані Г-подібним критим залом, природньо освітленим скляним дахом.

Влодек — автор знаменитого готелю “Велика Московська” на вулиці Дерибасівській, 29. Будівля виконана в стилі “живописного модерну” з масками та художнім литтям. Будівництво тривало з 1901 по 1904 рік. Готель відносився до класу першокласних, але не надто дорогих за вартістю номерів. Декілька жителів Одеси проживали в ньому постійно. На першому поверсі розміщувалися торгові представництва: чайний магазин, магазин ламп, галантерейний магазин. Тут також знаходився відомий “Татарський” ресторан. Реклама повідомляла тоді: “Розкішно обладнані номери від 1 рубля. Ванни. Електричне освітлення. Парове опалення. Ліфт…”. Будівля “Великої Московської” була серйозно відреставрована та відновлена на початку 21 століття та, нажаль, повністю автентичний вигляд не зберегла.

14 б московская

Одне з найвражаючих творінь Влодека — “Будинок з атлантами” на вулиці Гоголя, 5 (колишня Надєждинська).

Крім того, слід відзначити захоплення Л. Влодека промисловим зодчеством. Він вивчав властивості різних бетонів і успішно використовував їх у своїй архітектурній діяльності. Керував двома бетонними заводами. Знаменитий архітектор побудував кілька фабрик і заводів у районі Молдаванки, склади, депо парового трамвая, насосну водопровідну станцію “Чумка”.

16 насосная станция

Владислав Домбровський

В Одесі працював архітектором з 1890 року. Його творчість відзначалася єдністю класицизму та модернізму. За участь у проектуванні будівлі Головпоштамту (у співавторстві з В. Харломовим) у 1895 році отримав премію від міського керівництва.

17 главпочтамт

Домбровський спроектував будівлю нового римсько-католицького храму на вулиці Балковській, 209. Храм був виконаний у строгому готичному стилі та покритий червоною черепицею. Крім того, у Слободці-Романовці польський архітектор спроектував і побудував міську лікарню. Вона була оснащена за останнім словом тодішньої техніки: нове медичне обладнання, автономна система комунікацій, власна котельня.

18 костел больница

ПРЕДСТАВНИКИ НАУКОВОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Бардах Яків Юлійович (1857 — 1929) — мікробіолог, педагог. Народився в Одесі. Закінчив Новоросійський університет в Одесі (1880) та Військово-медичну академію в Петербурзі (1883). Спільно з І. І. Мечниковим і Н. Ф. Гамалеєю організував (1886) в Одесі першу в Росії бактеріологічну станцію, з 1888 по 1890 рік очолював цю станцію. У 1895 — 1929 роках викладав курс мікробіології в Новоросійському університеті.

Громашевський Лев Васильович (1887-1980) — епідеміолог. У 1904 році закінчив 3-ю одеську гімназію. Навчався в Одеському Новоросійському університеті на математичному та медичному факультетах.

Мали́шевський Вітольд Осипович (1873-1939) — композитор і музичний педагог. З 1908 року працював в Одесі, спочатку як керівник музичних класів одеського відділення Російського музичного товариства, а згодом як директор відділення. У 1913 році став засновником і першим директором Одеської консерваторії, яка дала світові цілу низку видатних музикантів.

Ришави Людвиг Альбертович (1851-?) — доктор ботаніки (1885), професор Новоросійського університету. Ришави належать ряд досліджень з історії розвитку та систематики водоростей і лишайників.

Скальковський Аполон Олександрович (польською Apollo Skalkowski) (1808—1899) — перший історик, систематично досліджував історію Новоросійського краю (Південної України), за що отримав від сучасників прізвисько «Геродот Новоросійського краю». Багато чисельні історичні праці А. О. Скальковського до сих пір зберігають значення джерел з історії Південної України.

Скаржинський Віктор Петрович (1787—1861) — польський поміщик, який присвятив своє життя лісівництву. За заслуги в розведенні лісів у степу Південної України, йому 16 червня 1872 року в Одесі, в міському саду на Дерибасівській, був встановлений мармуровий бюст (до наших днів не зберігся).

Ценковський Лев Семенович (1822 — 1887) — ботанік, протозоолог і бактеріолог, член-кореспондент Петербурзької академії наук (1881). У 1865 році, з відкриттям Новоросійського університету, Ценковський був запрошений туди як професор ботаніки; в Одесі він активно брав участь у заснуванні Новоросійського товариства єстествоиспитувачів.

ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ, ПОЛІТИКИ, ВІЙСЬКОВІ

Заруський Маріуш (1867-1941) — генерал польської армії та громадський діяч. Отримав освіту в Новоросійському університеті на фізико-математичному факультеті. За участь у польській антиросійській організації у 1894 році був засланий царським урядом до Архангельська. Після відбуття покарання повернувся на два роки до Одеси, де одружився з Ізабеллою Кетлінською.

Свирський Юрій Володимирович (1882 – 1959) — контр-адмірал УНР (1918), начальник Головного морського штабу Української Народної Республіки, віце-адмірал Польської Республіки (1941). Офіцер царської армії, під час Першої світової війни виконував обов’язки головного навігаційного офіцера Чорноморського флоту. У жовтні 1918 року був призначений контр-адміралом. Після захоплення українських кораблів Чорноморського флоту військами Антанти та відставки в грудні 1918 року прийняв командування Лігою Відродження Польського військово-морського флоту, яка була утворена в Одесі. У 1922 році призначений Першим командуючим військово-морського флоту Польської Республіки.

АДАМ МІЦКЕВИЧ В ОДЕСІ

Adam Mickiewicz 1897 - portret, malowal S.Chejmann. Reprodukcja: Marek Skorupski / FORUMАдам Міцкевич народився 24 грудня 1798 року в селі Заосьє (Мінська губернія) у сім’ї адвоката. Був студентом Вільнюського університету, членом таємних товариств. Головною темою його поезії була національно-визвольна боротьба Польщі. Студентом Адам Міцкевич був активним членом товариства філамантів — молодих борців за незалежність Польщі. 23 жовтня 1823 року його заарештували. Через пів року поета відпустили на поруки і вислали з Польщі. Міцкевичу було наказано їхати до Петербурга. Там його призначили викладачем в Одесу. Із Петербурга до Одеси взимку 1825 року Міцкевич їхав на санях три тижні. Передбачалося, що Міцкевич викладатиме латину учням Рішельєвського ліцею. Однак куратор Одеського навчального округу — граф Іван Вітт повідомив йому, що вакансій немає, і порадив чекати. Адам Міцкевич оселився в будівлі ліцею на розі вулиць Дерибасівської та Катерининської (з 2024 року — Європейська). Нині на цій будівлі встановлено меморіальну дошку. З лютого по березень 1825 року Адам числився викладачем словесності, отримував гроші, але не працював. Згодом поет переїхав на вулицю Єлисаветинську, будинок 21.
Одеське суспільство прийняло поета, що здобував відомість, дуже тепло. В Одесі Адам Міцкевич потрапив у коло вищого товариства й вів типове для інтелектуальних кіл життя: театр, салони, літературні вечори, багато читав і серйозно вивчав італійську та англійську мови. За ним уважно стежив граф Вітт. Міцкевич, утім, не виявляв колишньої революційності. Тоді граф познайомив його з приголомшливою Кароліною Собаньською. Її називали «одеською Клеопатрою». Вона, як це було прийнято в ті часи, числилася дружиною комерсанта Ієроніма Собаньського, але вже шість років була коханкою графа Вітта. Однак Кароліну Собаньську більше цікавили питання політичного розшуку. Вона регулярно писала донесення в таємну поліцію, агентом якої була. Незабаром Кароліна запросила Адама Міцкевича до Криму. Там ревнощі поета призвели до розриву з «Клеопатрою». Утім, водночас він зміг переконати владу в своїй благонадійності. Міцкевича призначили чиновником у канцелярії московського генерал-губернатора. У грудні 1825 року він залишив південь, везучи альбом сонетів («Одеські сонети») і задуми нових творів. А в 1829 році, рятуючись від переслідувачів, виїхав до Парижа.
Не лише поляки, але й люди всіх національностей, які в двадцяті роки XIX століття жили в Одесі, високо оцінили натхненний талант Міцкевича. В Україні завжди спадщина великого поета викликала жвавий інтерес. Поезією Міцкевича захоплювався Тарас Шевченко, його спадщину цінував Іван Франко. На українську мову вірші та поеми великого поляка перекладали Максим Рильський, Микола Бажан, Марія Пригара, Павло Тичина, Борис Тен, Микола Лукаш.
Меморіальна дошка, що свідчить про перебування Міцкевича в Одесі, існує в нашому місті давно. Вона встановлена на будівлі колишнього Рішельєвського ліцею, що знаходиться на розі вулиць Дерибасівської та Катерининської. У Літературному музеї створена експозиція, присвячена Адаму Міцкевичу. У 2004 році настала черга відкриття пам’ятника «польському Прометею». Його автори — Олександр Князик і Маркоз Мурманов. Безперечно, так увічнено в Одесі не лише великого поета, але й багаторічну дружбу, яка пов’язує наші народи.

ПОТОЦЬКІ В ОДЕСІ

02 ОХМЗ Одесою пов’язана й доля цілої низки аристократичних родин. Взагалі так сталося, що саме польські аристократи деякий час задавали тон в Одесі. Потоцькі, Собанські, Браницькі, Ржевуські, Маньковські… В першу чергу, звісно, слід згадати Потоцьких, яких було стільки, що не всі вони були родичами, хоча й далекими, — багато хто просто носив одне прізвище. І, звичайно ж, серед усіх численних Потоцьких першим згадується ім’я Софії Вітт-Потоцької, куртизанки грецького походження, яка зуміла звести з розуму всю Європу та увійти у вищий світ російської та польської аристократії. Софія була третьою дружиною найбагатшого землевласника України графа Станіслава Щенсного Потоцького, який відіграв (багато хто вважає, що не без її участі) рокову роль у скасуванні польської конституції 1791 року та у другому розподілі Польщі.
Софії належав один з перших одеських палаців, будівля якого розташована і зараз на перехресті вулиць Софіївської та Конної. В її честь і була названа вулиця. Дивно, що за її проханням Рішельє навіть порушив найвищий затверджений міський план — вулиця Конна мала простягатися далі, до моря. Трохи нижче по тій же вулиці дочка Софії та Станіслава Щенсного, Ольга, викупивши в 1824 році кілька будівель у купця Мартіна Католикова, побудувала палац, у будівлі якого нині розташований Одеський художній музей. Його називають і палацом Потоцьких, і палацом Нарицьких, оскільки Ольга вийшла заміж за генерала Льва Нарицького — двоюрідного брата Новоросійського губернатора Михайла Семеновича Воронцова. До речі, дружина Воронцова, Єлизавета Ксаверіївна, яку ми добре знаємо завдяки Олександру Пушкіну, також була полькою — її батьком був польський магнат, граф Ксаверій Браницький. В Одесі ходили вперті чутки про те, що Воронцов видав Ольгу заміж за двоюрідного брата, щоб прикрити свою таємну зв’язок з нею.
Інша дочка Софії та Станіслава Потоцьких, також Софія, відзначалася, за свідченнями сучасників, небувалою красою. За однією з версій, саме вона розповіла Пушкіну легенду про фонтан сліз у Бахчисараї. Як ви пам’ятаєте, героїня «Бахчисарайського фонтана» — дочка шляхтича Марія. Так от, прізвище цієї Марії, за легендою, — Потоцька. Однак у легенду не вірив вже Іван Матвійович Муравйов-Апостол (автор «Подорожі по Тавриді», батько декабристів), який вважав, що польська аристократка з цього роду не могла потрапити в татарський полон за часів Керім-Гірея. Йому заперечував Адам Міцкевич, вказуючи, що Потоцьких у Польщі багато, і Марія не обов’язково належала до того ж роду, що й уманські магнати.
З Одесою пов’язані ще двоє Потоцьких, брати Северин і Ян, які перебували з графом Станіславом Потоцьким у далекому родстві — у них був спільний прапрадід. Северин був видатним вельможею при дворі Олександра I та попечителем Харківського університету, в якому залишив про себе дуже добру пам’ять. Одеса тоді входила до складу Харківського навчального округу, і Потоцький разом з Рішельє брав участь у створенні перших у молодому місті навчальних закладів — комерційної гімназії, Міського дівочого училища та Благородного інституту, який пізніше став Рішельєвським ліцеєм. У нього під Одесою також було маєток, який так і називається — Северинівка..
Але повернемося трохи назад до палацу Софії Вітт-Потоцької. У 1811 році в ньому зупинялася ще одна полька, дочка польського вельможі Антонія Четвертинського, вбитого в розпал повстання Костюшка, Марія Антонівна Нарицька зі своєю дочкою Софією. Можливо, в цьому факті не було б нічого примітного, якби не одне «але» — дівчинка була дочкою імператора Олександра I, а Марія Нарицька — його фавориткою. Маленькій Софії через слабке здоров’я лікарі прописали південний клімат. Саме для неї організували першу в Одесі різдвяну ялинку, яку привезли з маєтку Потоцьких в Умані.
За спадщиною цей дім дістався Олександру Потоцькому, старшому синові Софії Вітт-Потоцької, але після його участі в польському повстанні 1830–1831 років, відомому як «Листопадове повстання», він, як і ряд інших шляхтичів, втратив усе своє одеське майно — воно стало казенним. По іронії долі, у придушенні Листопадового повстання особливо відзначився граф Іван Осипович Вітт, реакціонер і таємний царський шпигун, який був… зведеним братом Олександра.
Іван Вітт був сином Софії Вітт-Потоцької від її попереднього шлюбу. Він мріяв стати Новоросійським губернатором, але в кінцевому підсумку ним став Воронцов, а Вітта, якому покровительствував Аракчеєв, залишили в Одесі наглядачем за тамтешнім суспільством, яке, на думку влади, відзначалося занадто сміливими звичками, і писати доноси, що він старанно й робив. Саме Вітт розкрив і видав Південне товариство та особисто слідкував за Пестелем.
А допомагала йому в цьому коханка, або, як тепер кажуть, цивільна дружина, авантюристка та неймовірна красуня Кароліна Собанська, яку сучасники-недоброзичливці називали демоном, а Ахматова — одеською Клеопатрою.
Кароліну, доньку польського (знову польського!) магната і масона Адама Ржевуського, видали, точніше, продали заміж за багатого одеського ньогоціанта Ієроніма Собанського, з яким вона дуже швидко роз’їхалася, а пізніше оформила розлучення. До речі, сестра Кароліни, Евеліна, вдруге вийшла заміж за Оноре де Бальзака.
Зв’язок Собанської з Віттом тривав 15 років, і вони навіть не намагалися його приховати, що було на той час вражаючим порушенням моральності. Строго кажучи, документальних свідчень про співпрацю Собанської з Третім відділенням не існує, але і сучасники, і історики в цьому майже впевнені. Тим більше що вона завжди мала інформацію «з перших уст» — адже вона утримувала модний салон, де бував майже весь одеський світ і де, звісно, велися підривні бесіди.
У першій половині 1820-х Одеса стала театром «війни салонів», в якій Собанській протистояла перша леді губернії Єлизавета Ксаверіївна Воронцова.
Пушкін, який прожив в Одесі 13 місяців, як ми знаємо, був закоханий в обох — і в Воронцову, і в Собанську; Воронцовій він присвятив вірші «Храни мене, мій талісман…», «Ненастний день потух…», «Все скінчено: між нами зв’язку немає» та інші; за кількістю портретних малюнків, зроблених Пушкіним, її образ перевершує всі інші. Собанській же поет присвятив вірш «Що в імені тобі моєму?», хоча він був написаний значно пізніше, в 1830 році, вже в Петербурзі, де захоплення поета спалахнуло знову з новою силою.

____________________________________

Автор: Євген Деменюк (джерело: culture.pl)

Відео надано польською, але, за бажанням, можна увімкнути субтитри (опція “Субтитри”) будь-якою зручною для Вас мовою (опція “Налаштування”)

Відео надано польською, але, за бажанням, можна увімкнути субтитри (опція “Субтитри”) будь-якою зручною для Вас мовою (опція “Налаштування”)