Українці в історії Одещини

ЕТНОГЕНЕЗ УКРАЇНЦІВ

в етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб’єднуючі самоназви за останні 2000 років:

1. Анти (Антський союз) ІІ-VII ст.: уличі, тиверці, дуліби, білі хорвати, волиняни, бужани;
2. Слов’яни VI—XI ст.: уличі, тиверці, дуліби, білі хорвати, дреговичі, деревляни, сіверяни, поляни;
3. Русини, руси, русь X—XX ст. (державні утворення — Київська Русь, Руське Королівство, Велике князівство Литовське, Руське воєводство);
4. Козаки XVI—XVIII ст. (державне утворення — Гетьманщина);
5. Українці XVII—XXI ст. (державні утворення — Українська народна республіка, Українська Держава, Українська радянська соціалістична республіка, Україна).

________________________________

Проблема формування українського народу в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості. Показовим щодо цього є порівняння позицій видатного російського історика М.П.Погодіна та батька сучасної української науки М.С.Грушевського. “Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі“.
В радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепція своєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами – мовляв, єдина в минулому давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим народам – російському, українському і білоруському. Даний компроміс мав на меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після возз’єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і повернуться до першооснови.
Ототожнення Київської Русі з “колискою” трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням походження українського народу. С.В.Кульчицький висловлює впевненість, що “…п’ять східнослов’янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери” .
Великий український історик М.С.Грушевський вважав порогом історичних часів для українського народу IV ст. “Расселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, підготовляють державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Зусиллями київської династії і дружини були з’єднані докупи , в один політичний організм, хоч на недовгий час, всі українські племена, всі частини української території, і ця політична єдність надавала нові спільні риси культурі і суспільним відносинам всього українського населення“.
Схожої думки щодо часу формування українського народу дотримується авторитетний історик-публіцист І.Лисяк-Рудницький, який зауважує, що “всі ці трипільці, скити і т.д. з нашою нацією мають тільки дуже мало спільного, не більше, ніж, напр. якісь лігурійці, етруски й самніти з сучасною італійською нацією, себто евентуально тільки як складники в етнічній синтезі…Дослідники, здається, сьогодні однозгідні в тому, щоб антів, що про них говорять візанттійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині першого тисячоліття н.е.“.
Як відомо, однією з головних ознак кожної народності є її мова. Вже за княжої доби на південно-західних землях Київської держави формується народна українська мова. “Про це свідчить словниковий запас фольклору, поеми “Слово о полку Ігоревім” і тодішніх Київського й Галицько-Волинського літописів. Українська мова засвідчила свою життєздатність як творіння цілої народності“.
Велике значення у формуванні українського народу мало поширення християнства, яке стало за князя Володимира державною релігією (988 р.). Поступово проникаючи впродовж століть в побут і свідомість народу, християнство стало справді народною релігією українців, посприявши поширенню освіти і культури.
Щодо матеріальної й духовної культури українського народа, то, попри всю її еволюцію впродовж століть, в ній зберігалися певні сталі елементи (фольклор, звичаї, способи будівництва та облаштування житла, виготовлення посуду тощо).

_____________________________

  за матеріалами ресурсу osvita.ua

________________________________

УКРАЇНСЬКИЙ ЗМІСТ КОЛОНІЗАЦІЇ СТЕПУ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я

Упертися в море, витіснити кочівників, які здавна в Степу змінювали один одного, хвилями накочуючись на осілу й хліборобську Україну, – ось у чому українські еліти завжди вбачали свою історичну місію. Тому ці еліти споконвіку дивилися на неозорий степ між Дунаєм і Доном не інак­­ше, як на територію свого природного впливу, відвойованого в кочових орд. На сході ще за княжої доби в Приазов’ї існувало Тмутараканське князівство, а на заході кордони Галицько-Волин­сь­­кого королівства часом сягали гирла Дунаю.
Поява татар у XIII столітті не знищила українських претензій на Степ. Науковці фіксують просування українського населення в Північному Причорномор’ї мен­­ше ніж через 100 років після навали, та й чи припинявся той рух колись узагалі? Наприкінці XIV – у перших десятиріччях XV століття воно знову закріпилося в Північному Причорномор’ї, щоправда, ненадовго. Саме тоді, найімовірніше, тут і було закладено Коцюбіїв (пізніша назва Хаджибей), із якого постане Одеса. У 1550-му південні межі українських земель сприймалися як «до берегів Чорного моря, де гирло Дніпра, до рубежів Таврики і Тавані, переправи Дніпра». І цієї позиції тогочасна українська елі­­та – князі та шляхта – трималася постійно, а з її подачі й Річ Посполита.
На зламі XV–XVI століть до змагань за володіння Степом долучилися українські козаки. Опанування ними степового простору стало найбільш дієвою та адекватною відповіддю українського світу (та й усієї Європи!) на остан­­ні хвилі натиску азійської стихії. Вони спершу вирівняли перекіс, який утворився був на користь мусульманських сусідів, а згодом поступово здобували перевагу, що відкривало дорогу українському населенню до колонізації Степу.
Вирішальний етап заселення сучасної Східної та Південної України – початок XVIII століття. Козаки, а також під їхнім прапором селяни з різних куточків України повністю домінували в освоєнні цього краю й остаточно зробили його частиною української етнічної території. Першість тут належить запорожцям, які скористалися для цього фактом переходу Війська Запорозького Низового під протекторат кримського хана. Від 1710-х років вони укорінюються в Очаківському степу, гирлі Дністра, проникають на Кубань, пониззя Дунаю (осідали в Кілії та Ренях).
Понад те, запорожці взялися засновувати свої поселення в Кри­­му. Уже в 1720–1730-х роках вони осідали на околицях Бахчисарая, Гезльова (Євпаторії), Кафи (Феодосії).
Наймасштабнішу ж колонізацію запорожці розпочали в середи­­ні XVIII століття, поширивши її на величезну територію від гирла Дністра до Дону. Неабияким поштовхом до цього стали спроби Росії відібрати їхні північні землі, які прилягали до Гетьманщини, Слобожанщини та Правобережної України. Російській експансії козаки протиставили швидке й ефективне господарське освоєння краю, підкріплене силовими методами витіснення непроханих колоністів, зорганізованих російським урядом.
За неповну чверть століття сучасна Південна Україна та більша частина Східної (без Слобожанщини) вкрилися густою мережею запорозьких зимівників, слобод та містечок. На сході козаки претендували на територію аж до Дону, на півдні прагнули впертися у природні рубежі – Чорне та Азовське моря.
На Дністрі та в Молдові станом на 1755 рік оселилося не менш як 400 козаків, у 1760-му в пониззі Бугу – 500. У гирлі Дніпра, тоді на території Кримського ханату, існувала навіть адміністративна одиниця запорозьких козаків – Прогноїнська паланка.
Росія пробувала протиставити українській колонізації свою, але не мала для цього відповідного людського ресурсу. Тому ставила переважно на те, щоб розбавити українське населення спеціально звабленими поселенцями з Балкан. У 1752-му на північних правобережних запорозьких землях було створено Нову Сербію.
У 1753-му на південь від неї у смузі глибиною 20 верст сформували Новослобідський полк. Того само­­го року на Лівобережжі між річками Бахмут та Лугань з’явля­ється Слов’яносербія. Проте ці заходи не виправдали себе ні військово, ні економічно, змушуючи Петербург постійно утримувати нові поселення та залагоджувати нескінченні конфлікти, зокрема й міжнародні (з Австрі­­єю). Достатньо сказати, що Новосербію охороняли 2438 московських солдатів та українських козаків, тоді як кількість її населення становила лише 1815 осіб.
Саме завдяки зусиллям козаків Північне Причорномор’я незворотно набуло українського змісту. І ліквідація Єкатєріной ІІ запорозького козацтва насправді нічого не змінила, бо все, що роби­ла тут Росія, спиралося на запорозь­кий фундамент та на українські людські й матеріальні ресурси.
Економіка краю, мережа поселень, шляхи сполучення розвивалися на створеній запорожця­­ми інфраструктурі та на господарському досвіді козаків. Більшість сучасних міст Південної та Східної України є продовженням давніх козацьких поселень.
Ліквідація Січі стимулювала подальше заселення українцями Північного Причорномор’я. Понад 2 тис. козаків осіли в Балті, на річці Тилігул, пониззі Дністра й Бугу аж до гирла Дунаю. Сюди швидко почали прибувати втікачі з Гетьманщини та Правобереж­жя, а потім і Волині та Галичини. Тож задовго до включення цих земель до складу Російської імперії українські переселенці освоювали їх і надалі вже ніколи не втрачали своєї кількісної переваги.
Крім того, Петербург просто не міг обійтися на запорозьких землях без колишньої запорозь­кої старшини ані в управлінсь­кій, ані в господарській, ані у військовій сферах. Верхівкою піраміди були старшини Сидір Білий, Опанас Ковпак та Василь Чернявсь­кий, які очолили відповідно херсонське, олексопільське та самарське (новомосковське) дворянства. На зламі XVIII–XIX століть чиновницькі посади обійняли вже сини запорозьких старшин, зокрема Григорій та Матвій Тимківські, Іван Миргородський, Ко­­зьма Гнєдін (Гнида). У 1780-ті роки колишні запорожці й вихід­­ці з Гетьманщини, Правобережної Украї­­ни та Слобожанщини становили до 60% чиновництва Катерино­славського намісництва.
Вельми показово, що тогочасне населення аж ніяк не вважало цей регіон «Новоросією». Навіть ті дворяни, які були вихідцями з Росії, протиставляли ці терени питомим російським землям, зазначаючи в листах, наприклад, «поїхав до Росії», «прибули з Росії в Степ». Більшість чиновників українського походження, подаючи клопотання на дворянство, вказувало на українсько-ро­­сій­­ський договір 1654 року (Березневі статті) як на фундаментальну підставу своїх дворянських прав. Це виразно свідчить про збереження ними відчуття не лише окремішності від Росії, а й своєї причетності до спільного українського масиву, а також про тяглість традиції вписування території Південної України до українського світу.
Зрештою, аж до 1840-х років поняття «Новоросія» хоча й уживалося, але виключно в адміністративному сенсі як похідне від «Новоросійська губернія». Загалом же регіон називали «Степом» тощо. І лише в ході створення проекту «великої російської нації» поняттю «Новоросія» штучно надали регіональ­но-полі­­тичного змісту. Власне, ця ідеологема і з’явилася тільки то­му, що Росія конче потребувала витиснути з історичної пам’яті місцевої людності уявлення про регіон як частину української землі. Цього ж імперія намагалася досягнути і в часи СРСР – масовими вбивствами та депортаціями українських селян, завезенням робітників із Росії на новопосталі заводи сталінської індустріалізації, плеканням «совєтського народу» брєжнєвського розливу. Безуспішно.

___________________________

Віктор Брехуненко “Український Південь і Схід”
ресурс  tyzhden.ua

________________________________

КОЗАЦТВО У ПРИЧОРНОМОР’Ї: з історії становлення і боротьби

________________________________

ХАНСЬКА УКРАЇНА

Ханською Україною називають північну частину Очаківської землі від Південного Бугу вздовж Кодими, Ягорлика і до середньої течії Дністра. В церковних джерелах іноді Ханську Україну ототожнюють з усією територією Буго-Дністровського межиріччя. Крайовими містами управління в регіоні можна вважати Дубосари, Балту, Голту. По Південному Бугу Ханська Україна мала кордон із Запорозької Січчю, а по Кодимі, Ягорлику до Дністра – з Брацлавським полком Гетьманату.
Заснування цієї території початково пов’язано з прийняттям до османського підданства частини козацького війська та розміщення його на північних прикордонних теренах Очаківської землі, насамперед по ріках Дністер, Кодима і Буг. Більшість населення цього регіону становили українці, молдавани та задунайські переселенці. Останні здебільшого були болгарами, які свого часу масово втікали з центральних районів Сілістринсько-Очаківського та Румелійського еялетів до Молдавії, а згодом разом з молдавськими переселенцями переходили в османське Придністров’я. Відзначимо: регіони Молдавського Придністров’я були добре відомі козакам завдяки походам Тимофія Хмельницького, Петра Дорошенка та інших гетьманів. Окремі козацькі групи оселялись в селищах на Дністровському кордоні.
Підкреслений християнський характер адміністративно-територіального новоутворення зумовлює появу назви – Ханська Україна, що досить різниться з термінологією османського адміністративного поділу. В офіційних слов’янських та молдавсько-волоських хроніках так вже на початку ХVІІІ ст. називали території поміж Бугом і Дністром. Одне з перших згадувань зустрічаємо в кореспонденції молдавського агента Лупула до російської влади в 1737 р. Як зазначав в своїй роботі А. Кочубинський, «треба… козацькими партіями напади робити в Ханську Україну». Відзначимо, що в джерелах XVІІІ ст. російського походження дана територія мала ще назви «Ганьщина» (земля, де проживало християнське населення, підпорядковане ханському управлінню), «Татарська Волощина», «Волоська Татарія» і навіть «Кочубеївська Татарія» (через важливе значення фортеці Кочубей (Ходжабей, тепер м. Одеса).
Запровадження традиційного козацького устрою серед домінуючого українського населення в регіоні пояснює присутність у його назві топоніму «Україна». До того ж це є давній термін, що вживався до цього регіону з часів Польсько-Литовської держави як до меж історичного розселення українців. Особа, яку призначали на управління в Ханській Україні, зазначається як «гетьман», що зайвий раз доводить існування домінуючого українського елементу в регіоні. В свою чергу термін «Ханська» вказує на політично-адміністративну залежність регіону від Кримського ханства, таким чином наголошуючи на антитезі до сусіднього регіону «Польська Україна». Досить цікавим прикладом поєднання татарської і української домінант в управлінні регіоном стало призначення в Ханську Україну бахчисарайської креатури із зазначенням посади «гетьман Дубосарський». Треба зазначити, що вживання термінології на кшталт «Ханська Україна», «гетьман» тощо використовувалося лише в слов’янських і молдавсько-волоських джерелах.
В свою чергу, офіційна документація османсько-турецькою мовою не мала жодного випадку використання зазначеної термінології щодо цього регіону. В османських джерелах здебільшого розповсюджується назва «войводалик Томбасар» (Томбасар – османська назва селища Дубосари – طومباصار, Tombasar), а очолював цю адміністративно-територіальну одиницю воєвода: «земля воєводи Дубосарського» або «воєвода сторони (району) Томбасар» (Tombasâr cânibi). Більш детальне визначення османської форми управління на цих територіях із зазначенням посад і титулів буде дано нижче.
Наявність порубіжних територій між Українським гетьманатом та Кримським ханством призводила до появи подібних до Ханської України регіонів та керманичів під протекторатом хана. Так, вже у 1668 р. Петро Суховієнко (Суховія) став гетьманом України під протекторатом Кримського ханства, а вже з 1672 р. маємо османську провінцію в Західному Поділлі з центром в Кам’янці-Подільському, де перебував османський намісник. Натомість Східне Поділля, підконтрольне Петру Дорошенку, після укладення союзної угоди спільно боронити Україну від Московії утворює своєрідний «Український вілаєт». В подальшому спостерігаємо ще не одного українського керманича, який визнавав залежність від османської імперії або Кримського ханства. В свою чергу кримські хани в 70-х роках XVІІ ст. виступають не лише посередниками на переговорах між Османською імперією та іншими державами в українському питанні, але й намагаються проводити самостійну від Османської імперії політику, використовуючи протиріччя між Москвою та Варшавою, щоб підкорити всю українську територію або її частину. Під впливом просултанських, прокримських і пропольських гетьманів зазначена територія поступово все сильніше оберталась навколо інтересів Правобережного гетьманату. Враховуючи умови Бахчисарайського миру між Османською імперією та Росією 1681 р., під протекторатом султана спочатку південною частиною Правобережного гетьманату опікується «князь малоруської України і вождь Війська Запорозького» Юрій Хмельницький, а з кінця червня 1681 р. – молдавський господар Георгій Дука, якому султан передав в управління й «турецьку» частину України. Він сприяв зближенню територій Ханської України, Правобережного гетьманату та лівобережних районів Дністра, в тому числі через політику заселення спустошеного Правобережжя та відновлення там козацького устрою. Майже одночасно у 1681 р. кримський хан, скориставшись відсутністю реальної влади над південними районами Правобережжя, встановив там податки за користування лісами, добування солі та риболовлю.
Продовжується включення земель Ханської України в сферу інтересів українських керманичів з «завоюванням» у 1683 р. пропольським гетьманом Правобережної України Стефаном Куницьким значної території Північного Причорномор’я. Незважаючи на міжнародну ситуацію після перемоги над Османською імперією під Віднем у 1683 р., в середині 80-х років XVІІ ст. влада імперії та Кримського ханства поширилась на Східне Поділля та частини Придністров’я. З одного боку, Кримське ханство, враховуючи складну ситуацію в Українському гетьманаті, поступово перетворює території майбутньої Ханської України на своєрідний плацдарм для підтримки «Українського вілаєту», як чинник контролю та тиску на Правобережний гетьманат та Молдавське князівство. З іншого – керівництво Ханської України могло виступати виразником інтересів українського населення перед сусідніми державами. Як зазначав Олександр Оглоблин, «ця Ханська Україна мала свого гетьмана, який признавався ханом кримським і який являвся чимось середнім між васалом кримського хана або урядовцем, поставленим над тутешньою українською людністю».
Улітку 1684 р., після витіснення з Правобережжя молдавського господаря Георгія Дуки, султан Мегмед ІV проголосив новим гетьманом турецької частини Правобережної України (згідно з Журавненським та Бахчисарайським договорами) козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). Напевно, його можна вважати одним з перших гетьманів Ханської України; адже він був призначений за безпосередньою пропозицією кримського хана і почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров’я, яка була підконтрольна хану. Резиденцією гетьмана став Ягорлик. Від султана Сулименку «і його суддям барви дали, хоругви, бубни та інше». Головним завданням нового гетьмана стало повернути султанові правобережну частину України, що була втрачена під натиском українсько-польських військ. Після невдалих спроб Теодора Сулименка оволодіти козацькими центрами – Немировом і Брацлавом восени 1685 р. його було розгромлено в Ягорлику козаками пропольського гетьмана Андрія Могили, схоплено і страчено. Невдалим спадкоємцем Теодора Сулименка став гетьман Самченко. Останній загинув під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 р. Своїми невиваженими діями Т. Сулименко та Самченко зруйнували зусилля попередніх гетьманів колонізувати землі Правобережної України.
Новим гетьманом Ханської України наказом султана на межі 1685–1688 рр. був призначений Стецик (за іншими варіантами мав призвістко Стець, Стецик Тягинський, Стецько або Степан Ягорлицький). Постать Стецика ототожнюється також з козацьким полковником Степаном Івановичем Лозинським, який воював з сердюками Петра Дорошенка, а потім перебував серед полковників наказного гетьмана «його королівської милості» Остапа Гоголя. Резиденцією Стецика залишався Ягорлик. Звідси він розсилав універсали із закликами до населення Правобережної України перейти у підданство султана та хана. Наслідуючи своїх попередників, Стецик разом із татарами напав і тимчасово захопив Немирів. З 1690 р. перейшов під контроль кримського хана, за наказом якого обороняв від польських і козацьких військ фортецю Сороки. Незважаючи на значні переходи козаків Стецика на польський бік, сам гетьман залишився вірним турецько-татарській протекції. Козаки Стецика в подальшому неодноразово воювали з загонами правобережних полковників С. Палія, А. Абазина, Самуся. Під час одно з походів «польських» козаків восени 1695 р. на «села Стецькові» або «ханські села» в районі Дубосар Стецик був смертельно поранений.
Новим гетьманом Ханської України у 1695 р. став призначений кримським ханом Петро Іваненко, за різними даними він міг обіймати цю посаду до 1712 р. У 1692 р. колишній писар в уряді Івана Мазепи Петро Іваненко (Петрик), перебуваючи в опозиції до українського володаря, був обраний січовиками на булаву. У травні 1692 р. він прибуває до Криму, де від імені «Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорізького городового і народу малоросійського» скріплює з ханом договір про «вічний мир і братерство» і спільну оборону від Москви і Польщі. Кримський хан в свою чергу визнає Петрика гетьманом України, і йому надається військова допомога у протистоянні з московськими військами. Поразка Петрика у військовій кампанії обумовила перехід його в османські землі та розміщення на визначеній для нього і його війська території вздовж Дністра.
Одночасно з Петриком маємо відомості про ще кількох гетьманів Ханської України на порубіжжі XVІІ–XVІІІ ст. Так, у 1698 р. під час походу лівобережних полків до Причорномор’я серед козаків з’явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав населення Лівобережної України відмовитися від московської протекції та перейти під зверхність Кримського ханства. За певними припущеннями, під іменами Івана Багатого та Петра Іваненка приховувалась одна й та сама особа.
Після постанови польського сейму 1699 р. про ліквідацію правобережних полків частина козаків на чолі з полковниками Т. Маяцьким і Ф. Швачкою, які базувались в м. Дашкові (тепер Вінницька область) та його околицях, перейшли під протекцію кримського хана Девлет-Гірея ІІ. Готуючись до війни з турками і татарами, лівобережний гетьманський уряд відрядив у прикордонні з Південним Бугом і Дністром райони спеціальних лазутчиків із козаків, які повинні були скласти опис шляхів і сполучень від гирла Дністра і Дунаю. В той самий рік за умовами Карловицької мирної угоди між Османською імперією та Польщею територія Правобережної України, що перебувала під владою султана, поверталась під владу короля. Спеціальна стаття стосувалась «українського козацького гетьмана», що перебував на службі Порти Оттоманської і резиденцію мав «у Волоській землі». Така посада на вимогу польської сторони була скасована.
На кінець XVII – початок XVIII ст. територія Ханської України увійшла до складної за структурою управління адміністративно-територіальної провінції Османської імперії під назвою Сілістрінсько-Очаківський еялет у складі Очаківського санджаку, пізніше у складі Бендерського пашалику. Територіальні межі Сілістринсько-Очаківського еялету простягаються від міста Візе в Південно-Східній Фракії до ріки Дніпро (тюрк. Дніпро – «Озі», «Озен», від цього походить османська назва провінції – Озі еялеті (Ozi eyaleti). Санджаки мали поділ на судово-адміністративні округи – «каза», що вміщували одну або декілька «нахія» – адміністративні райони, які об’єднували села і чіфтліки (маєтки, хутора). Саме у цих ланках османського управління знаходимо місце Ханської України. Подеколи зазначається Томбасар як центр судово-адміністративного управління з османським суддею кадієм. Тому невипадково Ханську Україну ототожнюють з каза Томбасар.
Слабкість османів у контролюванні цих територій та історично домінуюче положення кримських татар в степу змусили Порту передати Кримському ханству більшу половину земель від Дунаю до Бугу на правах відкупу. Порта, надавши великі права кримським ханам по використанню земель, відданих на відкуп, з часом відчула сили для самостійного господарювання в Буго-Дністровському межиріччі через провінційну османську адміністрацію в Очакові і Сілістрі. Посилюючи свої позиції в провінціях, вона поступово намагається уніфікувати систему управління відповідно до загальноосманських принципів. В зв’язку з цим проводяться реформи в управлінні провінцій, особливо в прикордонні з їхніми свавільними беями. Принцип реформ полягав у накладанні централізованого османського судового і податкового управління на традиційне кримськотатарське з поступовим усуненням останнього. Звичайно, такі методи призвели до опору центральній османській владі, а згодом і до повстань, передусім ногайської верхівки. Йдучи на поступки, Порта встановила особливі привілеї населенню на прикордонних територіях, через які пом’якшила накладений нею фінансовий тягар. Одним із останніх регіонів, де було запроваджено систему відкупу, стала й Ханська Україна.
Першочергово в ХVІІ ст. покрай ріки Дністер отримали притулок переселенці з Молдови і частина болгар з Буджаку у Нижньому Дунаї. Поштовхом до переселення цього християнського населення з західного Буджаку в буферну прикордонну зону навколо селища Дубосар стало розширення територій «Халіль Паша Юрду» в Дністровсько-Дунайському межиріччі для новоприбулих ногайців. Також наявність вільних земель в Придністровській смузі та відносно лояльні закони Османської імперії до християнських переселенців привертали в північні частини Очаківської землі українське населення з Брацлавщини та із Запорозької Січі. Особливо масовий переселенський рух українців спостерігається в першій половині XVIII ст. Колонізація насамперед охопила території по течії ріки Кодима, що стало продовженням переселенського руху в районі Дубосар і Ягорлика, розпочатого ще в XVII ст.
Дискусійним є питання щодо одного чи іншого рівня пригноблення османами християнського населення в цих землях Буго-Дністровського межиріччя, щодо грабунків цього населення зі сторони татарських орд чи загального досить складного становища місцевих мешканців. Зважаючи на те, що запорозьке козацтво масово приймає османське підданство та осідає в цьому регіоні, українці Польщі знаходять притулок від польських конфедератів так само на цих османських територіях, молдавани і волохи втікають від своїх воєвод під турецький захист, а болгари переселяються на Дунай та Дністер з внутрішніх регіонів Балкан, стає можливим уявити, яким було становище людності в Росії чи в Польщі. Прикордоння приваблювало значні людські потоки, де вони отримували змогу мігрувати на сусідні території в залежності від політичної ситуації.
Як це не дивно, але сприяло колонізації Ханської України й те, що Запорозька Січ перейшла під контроль Російської імперії, та запорожці менш нервували своїми походами татар і турків. Останні могли більш ретельно зайнятись господарством. Тоді ж в південні степи полинула чергова хвиля українського населення. На початку 1760-х років запорозький полковник Буго-Гардівської паланки писав, що у слободах під османською владою в Очаківській області «більше половини такого народу, як наш малоросійській». Обізнаність з територіями Ханської України у запорожців відзначав ще під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. граф Х. Мініх, зокрема, він повідомляв, що відомості про шляхи сполучення (у межиріччі Південного Бугу, Дністра, та Дунаю) він одержав від тих, «хто знав місцевість – козаків і тутешніх обивателів, а особливо через запорозьких рибалок і стрільців».
В результаті на кінець ХVІІІ ст. території Очаківської землі покрай рік Кодима, Ягорлик і Дністер на ділянці до Бендерських володінь стали заселеними українським чи козацьким, молдавським і болгарським елементами. Кількість населених пунктів цієї території неухильно збільшувалась протягом всього ХVІІІ ст. і нараховувала до 30 містечок і сіл. Як писав історик ХІХ ст. О. Лебедінцев, «немає сумнівів що ця [Ханська] Україна мала …значне населення», а до її включення до складу Російської імперії було вже «60 [церковних] приходів з православним населенням», внаслідок чого від 1760-х років молдавські митрополити до свого титулу додали титул митрополитів «усього узбережжя Дунайського та Дністровського і цілої Ханської України». Основна частина поселень Ханської України, безперечно, знаходилась у північній частині Очаківської землі головно вздовж Кодими, Ягорлика і дубосарської частини Дністра. Однак треба зауважити про існування цілої низки поселень і поза цим анклавом, які були у підпорядкуванні воєводи Дубосарського, наприклад, як у нижній течії Дністра село Яске.
Ханська Україна як територія прикордоння з Польщею, Молдавією і Запорозькою Січчю, займала особливе місце в економічній відкупній системі Османської імперії та Кримського ханства. Необхідно зазначити існування досить різних методів управління в так званих мукатаа, порівняно з османськими територіями, де встановлено централізовану владу. Різноманітний конфесійний та етнічний склад населення в прикордонних регіонах спонукає османські власті до додаткового формування деяких адміністративних утворень відповідно до їхнього традиційного управління.
Найменування території мукатаа визначається, як правило, за назвою адміністративного центру територіальної одиниці, де вона розміщена, чи одного з домінуючих населених районів, включених в неї. Решта територій з селами, нивами і ріками позначається терміном «належних [до мукатаа]». Назва населеного пункту, за яким позначається мукатаа, вживається скоріше як «заголовок» до відповідного податкового джерела, а не як його основний об’єкт оподаткування. Перед тим, як визначити за назвою з великою мірою приблизне місцезнаходження і територіальне охоплення відповідної мукатаа, завжди наголошується на тому, що вона являє собою частину султанських хасів.
На початку 40-х років XVIII ст. відновлюється процес створення повноцінного адміністративного регіону, самостійного в управлінні від мусульманської адміністрації Очаківського санджаку. Християнські громади тут зорганізовані в окремий адміністративно-територіальний регіон з центром біля ріки Дністер в селищі – Дубосари (دوبروصاری, Dubrusârı). Слід зазначити, що в османсько-турецьких джерелах молдавська назва селища Дубосари фігурує у дещо зміненому вигляді на кшталт турецької вокалізації – Томбасар. Винятком можуть бути декілька картографічних розробок, виконаних на замовлення османського військового відомства, де європейські картографи позначають віддавна відому назву за молдавським зразком.
Назва населеного пункту Томбасар, за османськими правилами державного управління, трансформується на назву адміністративної, судової чи-то господарської управлінської одиниці. З 40-х років XVIII ст. північна частина Очаківської землі в джерелах найчастіше згадується, як мукатаа чи хас. Саме у такому словосполученні з Томбасар існували назви регіону в османському діловодстві: «Tombasar mukataası», або «Tombasar Hası mukataası».
В другій половині XVIII ст. при призначенні управителів Ханської України містечко Томбасар позначалося як центр територіально-адміністративної одиниці «войводалик», в кордонах якої можуть вміщуватись декілька або одна велика поземельна мукатаа. Так, наприклад, в 1785 р. був призначений скарбничий Ібагім Бей у «войводалик Томбасар» (Tombasar Voyvodalığı’nın Hazinedar zade İbrahim Bey). Цілком ймовірно, це обумовлено об’єднанням мукатаа Буджак і мукатаа Томбасар під єдиним керівництвом Дубосарського воєводи в межах новоствореного Бендерського пашалику в другій половині XVIII ст. Посадова особа, наділена владою експлуатації султанської землі в територіально-адміністративній одиниці «войводалик», відповідно має назву «воєвода». Воєвода мав піклуватися збиранням доходів з хасів, а пізніше з мукатаа, які належать султану та вищим провінційним сановникам (бейлербеї, санджакбеї та кримський хан). Воєвода отримував фінансові, адміністративні і поліцейські повноваження, як і правомочність одного з службовців відповідного судово-адміністративного округу каза, де діяв і фігурував як один з керівників місцевої адміністрації. Слід зазначити, що до XVII ст. в менших від каза адміністративних одиницях нахія так само здійснювали керівництво воєводи, призначені санджакбеями, які виконували розпорядження султана або бейлербея.
Подеколи зустрічається згадування посади «воєвода Дубосар» паралельно в такому ж контексті з посадою «воєвода Молдови» (Tombasâr voyvodası ve Moldova voyvodası), що в жодному разі не вказує на їх рівнозначність. В слов’янських та молдавсько-волоських джерелах відображення титулу воєводи Дубосар часто відбувається через титулування його як «гетьман Ханської України» чи «гетьман і стражник Дубосарський», що є збереженим в цьому регіоні ще з часів першого розміщення тут козацьких загонів, прийнятих в османське підданство. Порівнюючи титул «воєвода мукатаа Томбасар» у провінційному управлінні Османської імперії з титулом «гетьман Ханської України» за традиційним козацьким звичаєм і характером вживання, необхідно зазначити, що представники османської влади і козацької старшини, застосовуючи ці титули до однієї й тої ж особи, вкладали дещо різний зміст щодо функцій цієї посадової особи.
Таким чином, на основі османсько-турецьких документів можна стверджувати, що володіння північно-західної частини Буго-Дністровського межиріччя наприкінці XVII ст. як султанський хас надаються кримському хану. В господарському аспекті зазначені володіння є відданими на відкуп кримському хану і у відповідності з османським управлінням оформлені як фіскально-територіальні одиниці з судовим і фіскальним імунітетом – мукатаа.
Відсутні відомості щодо управління Ханською Україною в першій половині XVIII ст., проте можна прослідкувати існування її протягом цілого сторіччя – до переходу під російську адміністрацію. Зокрема, в опису шляху від Києва до Стамбула 1714 р. зазначаються форма управління цієї території та її кордони, починаючи від фортифікації Ягорлика до Бендерського санджаку: «Егорлик стоїть на Дністрі в долині … і тим Егорликом закінчився польський кордон. А володіє ним Кримський хан, і Дубосари від нього в двох милях. Як призначено ханом, і тим Егорликом і Дубосарами до 1714 р. керував надісланий від хана зрадник [Росії] Пляка, якій був сотником в Новосергієвському [полку], що близько до ріки Самари. … Нині тим Егорликом замість Поляки керує сотник Егорлицкий козак ім’ям Апостас, а в Дубосарах [керує] Хвастовський козак Гаврило Алейченко і якій раніше служив у Палія. … Від Егорлика до села Беляковкі дві милі гористої дороги. То є село Бендерського паші, яке стоїть на Дністрі в лощині».
Кримський хан запрошує до Ханської України християнське населення з проблемних російських і польських територій, що дозволяє протягом досить короткого часу заповнити північно-західну частину Очаківської землі людським потенціалом. В свою чергу хан отримує досить вагому економічну вигоду за рахунок зростаючих прибутків від сіл, які перебувають в залежності від Дубосарського «гетьмана-воєводи».
Ханська Україна в другій половині XVIII ст. характеризується збільшенням кількості населення і сталістю існування цієї адміністративної одиниці. Яскравим свідченням цього є повідомлення Запорозького Кошу щодо нових поселень по Кодимі, підготовлене перекладачем Костянтиновим за замовленням російських прикордонних владних структур. Так, під час подорожі в Балту на ярмарок в 1763 р., під виглядом російського купця, запорозький посланець повідомляв: «У тих слободах і місті, живуть волохи, жиди і, вважай, більше половини, у кожній слобідці народу такого як малоросійський. А яка кількість у тих місцевостях і містах є російського народу, того дізнатися неможливо. В усіх же перелічених нових слободах, обивателі мешкають, і через новизну тих поселень, у будь-якій слободі, без накладання жодних повинностей. У давно поселених слободах: Гольма, Прильоти і містечку Балта, обивателі перебувають під відомом гетьмана Волоського (тобто Дубосарського) ханського каймакама, на відкуп якому з них береться за рік з усякого прибутку худоб’ячого і промислового десята частка».
Посилення кримських позицій відносно Ханської України відбувається в 50-ті роки XVIII ст. через призначення на гетьманську посаду найближчого підлеглого кримського хана, колишнього перекладача Якуб-аги (Yakup-ağa), за деякими даними – Яків Ізмаїлович Рудзевич. Вже на посаді Дубосарського воєводи він продовжує співпрацювати з російською розвідкою на прикордонні, як це відбувалося за часів його служби при Бахчисарайському дворі. Це йому забезпечувало лояльність з боку російської прикордонної влади і стале грошове винагородження у вигляді регулярної пенсії від Росії. Кримський хан, не підозрюючи ганебних намірів Якуб-аги, всіляко надає йому заступництво та підтримку, позаяк той залишався одним з найближчих і найпокірніших підлеглих. Більше того! Після отриманої інформації в провінційному керівництві Сілістринсько-Очаківського еялету про розвідницьку діяльність Якуб-аги, його звинувачують у зраді, однак кримський хан продовжує захищати свого перекладача і відправляє Якуб-агу в Дубосари як свою креатуру.
В 1760-х рр. російська прикордонна влада встановлює щільніші зв’язки з воєводою Якуб-агою, як з основним посередником в відносинах між Росією і Кримським ханством, що дозволяє тому користатися преференціями з двох сторін. Так, під час заколоту 1763 р. в селищі Голта, де сходяться польський, османський і російський кордони, каймакам цієї місцевості вірменин Габертов переходить на російську територію, але граф Румянцев повертає його назад в ханські межі, що сприяє встановленню прямого зв’язку з дубосарським гетьманом. Зустріч графа з гетьманом відбувається в селищі Балта. Гетьман Якуб пояснює своє призначення на прикордоння в Ханську Україну фактом занепокоєння татар будівництвом російської фортеці Орел навпроти татарської Голти. Посилюючи свої позиції, Якуб призначає свого брата каймакамом в селищі Криве Озеро, яке є важливим пунктом на Кодимському тракті посередині шляху з Орла до Балти, що дозволяє контролювати весь північний кордон османських володінь по течії р. Кодима до впадіння її в Буг.
Таким чином, російська розвідка під час постійних змін ханів в Криму намагається якомога щільніше співпрацювати з гетьманом Якубом як конфідентом, чим забеспечує постійне джерело інформації, що в свою чергу дало результативні рішення в наступному неминучому конфлікті поміж Російською і Османською імперіями. Продовження відносин російської адміністрації в Орлі з гетьманом Якубом, розпочате з 1763 р., не зазнає ніяких труднощів, навіть більше, російська адміністрація вже не виступає проти переселення «в кримську сторону» і дозволяє вільне переміщення українським козакам. Через це активізується розвідувальна діяльність відправкою «в турецьку область нарочних під достойними прикриттями для достовірної розвідки», що надавало набагато більші можливості щодо з’ясування кількості населення поблизу Кодимського тракту. Користь заснування християнських слобод по татарській стороні російська влада виправдовує, крім прибутків в торгівлі, тим, що «під час військових подій, від поселенців християн ми можемо по єдиновірству не без причини очікувати, що вони більше нам [росіянам], аніж туркам и татарам доброзичити і сприяти будуть».
Також прикордонні польські магнати, хоч і потерпали від втечі українців на Ханську Україну та Подністров’я, втім, налагоджували безпосередні зв’язки з дубосарським воєводою заради прямого виходу на Бендери та Очаків, незалежно від перевозу поблизу Орла. З цією метою володар Уманщини Вінцентій Потоцький радить татарській адміністрації посилити вищезгадану волоську слободу Голта на стику річок Бугу і Кодими, навпроти устя Синюхи. Так, вже в 1763 р. польський офіцер Бастевік, перебуваючи у хана, зазначав «про повідомлення йому ханом наміри заселити волохами слободу на Кримській стороні біля ріки Буг». В тому році в Орлі повідомляли, що сотник Бурлака засновує з дозволу кримського хана слободу «біля гирла ріки Кодима вниз по течії Буга навпроти слободи Орел, де йому дозволено селити волохів і євреїв з купецького стану, а туркам и татарам в тому селищі окрім подорожуючих бути не дозволено щоби уникнути неприємностей з Росією … В новозбудованій слободі передбачалось влаштовувати ярмарок». Нове християнське селище, досить велике за розмірами, отримує назву – Голта. Поселення формується, вірогідно, за прикладом одного з кварталів столиці османів Стамбулу, яке має назву Галата (Galata). В Голті, як і в Галаті, визначається місце для християнської та єврейської громади зі збереженням їх прав і звичаїв віросповідання, але в той же час обмежується перебування мусульманського населення. За повідомленнями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського гетьманові Кирилу Розумовському від 1764 р., за річкою Південний Буг налічувалися: «1) слобода під назвою Голта з минулого 1762 року над річкою Бугом при самому російському кордоні, проти …слободи Орла (тепер м. Первомайськ Миколаївської області), у ній 30 хат; 2) друга слобода – Криве Озеро – біля річки Кодими, навпроти лядської слободи Кривого Озера, відстань од російського кордону – верст із 20, заселена того ж 1762 року, у ній 40 хат; 3) слобода Ясенева – вгору по тій же річці Кодимі, навпроти великої лядської слободи Ясеневої, відстань до російського кордону верст із 60, почала заселятися з 1761 року, в ній 20 хат; 4) слобода Голма, вгору по Кодимі, навпроти лядського містечка Гольма, відстань до російського кордону верст 70; як оселилися – буде років з десять, помешкань в ній близько 300; 5) слобода Перелети над Кодимою, відстань до російського кордону – верст 30, як оселилась – буде років 10, в ній жителів понад 100; 6) місто Балта навпроти лядського містечка Палієве Озеро з відстанню од російського кордону верст із 80, при Кодимі вгору; як оселилися років більше 15, в ньому помешкань понад 500. У тих слободах і місті живуть волохи, жиди і, вважай, більше половини у кожній слобідці народу такого як наш малоросійській …. У всіх перелічених нових слободах обивателі мешкають, і через новизну тих поселень – у будь-якій слобідці без накладення жодних відбутків. У давно поселених слободах – Голті, Перелетах і місті Балті обивателі перебувають під відомством гетьмана волоського, на відкуп якому з них береться за рік з усякого прибутку худобячего й промислового десята частка». Згодом запорозькі старшини Буго-Гардівської паланки повідомили про заснування й інших хліборобських пунктів: Гидирим, Бобринець, Ананьєво, Гандрабури та ін. Активна колонізація Ханської України, її господарське освоєння сприяли й економічному відродженню та розвитку навколишніх з нею територій сучасної Південної України, зокрема, фортеці Ходжабей (Одеса).
Польські магнати на прикордонних землях, які їм належали по лівому березі Бугу та Синюхи та межували між собою на захід від гирла Кодими, неодноразово намагалися ще в 1761 р. заснувати свої поселення і укріплення на польській стороні навпроти Орла. Однак кордон Польщі з Росією не був зафіксований, тож ці наміри викликали спротив прикордонної російської влади. В 1763 р. російською розвідкою повідомлялося: «…поляки влаштували паром в 100 сажень відстанню від ріки Синюхи вгору по течії Бугу й робили плетені курині та конюшні». Така сама розвідка доповідала що «польскої нації (тобто українських селян) примножується на річці Синюхи». Враховуючи вже існуючі османські і російські поселення, а також додаткове польське «підсилення», очевидно, що регіон Ханської України перетворився в потужний міждержавний трикутник складних взаємовідносин чи своєрідний пункт, в якому стикаються і переплітаються інтереси Османської імперії, Польщі та Росії. Найбільше обурення в Росії викликало встановлення прямого транзиту від польського міста Умань до Очакова, що наносило російській казні економічні збитки, позаяк порушувалося домінування росіян над торгівельними шляхами, які проходили через російські митниці (частіше за все через Орел).
Окрім проходу біля селища Голта, в Очаківську землю з Польщі існував доступ через Криве Озеро, Палієве Озеро і Балту. Через Палієве Озеро вже кілька століть пролягав торгівельний шлях до Очакова вздовж «татарської місцевості Тилігул». Однак через тогочасну нестабільність на прикордонні в напрямі до Стамбулу частіше використовувався так званий «Бендерський шлях», починаючи від російської території «через фортецю Святої Єлизавети і досягаючи кордону, звідти через татарські місця до Бендер». Контроль над стратегічно важливими транспортними вузлами здійснювався через призначення дубосарським гетьманом на митниці в Голту, Балту і Ягорлик в статусі каймакама переважно осіб з родинного кола Якуба чи, принаймні, його довірених приятелів – вихідців з Криму.
Очаківська земля набуває більшої привабливості в економічному відношенні після масштабного народного повстання в Польській Україні в 1768 р. Події торкаються турецьких територій в селищі Балта і Голта і, як наслідок, дають поштовх до початку російсько-турецької війни 1767–1774 рр. Військовий стан, перешкоджаючи використанню шляхів до османських територій через Польщу, спонукає оживленню південніших торгових артерій в напрямі Молдови і внутрішніх османських володінь Румелії. Паралельно з тим розвивається інфраструктура Очаківської землі та формуються селища навколо основних шляхів, що постають на місцях колишніх поштових станцій центральної частини Буго-Дністровського межиріччя (прикладом є селище Куяльник, яке виникло з колишнього поштового пункту). Особливо збільшуються переселення в Ханську Україну при встановлені шляху до Молдавії і Бендер по течії ріки Кодима як головної транспортної артерії в регіоні. Значно підвищується значення «Бендерського шляху» через центральну частину Очаківської землі після появи низки нових поселень в досить віддаленому від адміністративних центрів регіоні.
Таким чином, північні прикордонні території Очаківської землі набувають важливого значення в політичних і, головне, в економічних взаємовідносинах Османської імперії, Польщі та Росії. Запровадження належного контролю над прикордонними територіями і обмеження османського впливу в сфері стратегічних інтересів Кримського ханства спонукало призначити на управління в Ханську Україну однієї з найдовіреніших осіб в оточенні хана. Такою особою виявився перекладач Якуб-ага.
За результатами російсько-турецької війни 1767–1774 рр. Очаківська земля закріплюється за Османською імперією, і в той же час ліквідовується кримське управління в Ханській Україні. В кордонах цього регіону встановлюється централізоване управління Порти і поновлюються османські адміністративні структури в територіальних межах мукатаа Томбасар, що втілюється через заснування чи поновлення адміністративно-територіальної одиниці «каза Томбасар». В податково-фіскальному аспекті нова адміністрація отримує посилення через призначення місцевого скарбника – дефтердара, що акцентує на важливості регіону для Османської імперії, яка розраховує на отримання нового економічно значимого трудового ресурсу.
Населення Ханської України під час російсько-турецької війни зменшується вдвічі, але за рахунок переселень з внутрішнього Буджаку на Дністер і розміщення козаків по зимівниках Прикодимщини османській адміністрації вдається зберегти статус регіону на рівні адміністративної одиниці каза. Особливо вражають масштабні переміщення молдавського і болгарського населення в Дубосарський регіон з прикордонних територій «Halil Paşa Yurdu» – володінь Молдавії, що готувалися для заселення нових ногайсько-татарських орд з Криму і Кубані, які відмовились приймати російське підданство. Переселення в міжвоєнний період з Молдавії і Валахії до регіону Томбасар (Tombasâr cânibi) набрали настільки хаотичного характеру, що, вже гублячи контроль над Буго-Дністровським межиріччям в 1791 р., османці наполягають на недопущенні самовільних переселень османських підданих християн під російську адміністрацію. Акцентується увага в першу чергу на дотриманні кордонів розселення в землях Буджаку, Молдавії і Дубосар.
Адміністративне підпорядкування колишньої Ханської України, або вже поновленої каза Томбасар, набувало змін при загальному реформуванні провінційного управління Османської імперії. Враховуючи величезні розміри Сілістринсько-Очаківського еялету, в північних провінціях викристалізувалася окрема за змістом і управлінням адміністративна одиниця – Бендерський пашалик. Відокремлюючи для цієї одиниці територію, залучають до її складу «каза Томбасар» і «каза Каушан». Остання так само була зорганізована в межах мукатаа Халіль-Паша Юрду і мукатаа Буджак в «каза Каушан», що було наслідком ліквідації кримської адміністрації в Буджаку.
Короткий міжвоєнний період (1774–1791 рр.) прямого османського управління скінчився підписанням Ясського миру в грудні 1791 р. і впровадженням російської адміністрації в старому регіональному центрі – Дубосарах. Таким чином, можна припустити, що створення Ханської України мотивовано специфічним етнічним складом населення регіону, але характер його управління говорить скоріше за пріоритети можливостей здобуття політичних та економічних вигід татарським керівництвом. Існування Ханської України під юрисдикцією Бахчисараю дозволяє кримському хану протягом XVIII ст. зберегти ключові позиції в політичних взаємовідносинах між Османською і Російською імперіями. Після знищення Москвою Кримського ханства і ліквідації Бахчисарайського двору фактично припиняється існування і самої Ханської України.

___________________________

ХАНСЬКА УКРАЇНА В ІСТОРІЇ СХІДНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ (кінець XVІІ–XVІІІ ст.)

Бачинська Олена (м. Одеса)
Доктор історичних наук,
професор Одеського національного
університету ім. І. Мечникова

Середа Олександр (м. Коломия)
Кандидат історичних наук,
науковий співробітник Інституту
сходознавства ім. А. Кримського НАН України

________________________________

РОЗБУДОВА ОДЕСИ: архітектори та будівники українського (козацького) походження

1797 року в царському наказі зазначалося, що українські козаки не лише оселилися на території колишньої фортеці Хаджибей (зокрема, Пересипу), а й «завели собі господарство та збудували власні будинки». За неповними даними одеських істориків І. та Г. Сапожникових, упродовж 1794 — 1820 років у Хаджибеї та Одесі мешкало 635 чорноморських козаків та їхніх родичів, що було аж ніяк не маленькою цифрою для на той час лише кількатисячного міста.
Автором проекту розбудови Одеси був вихідець із козацької старшини, статс-секретар Катерини ІІ Андріан Грибовський. Серед нащадків козаків згадаймо звичайного каменяра у приодеських хуторах та робітника мармурових майстерень Одеси Єлисея Слабченка, батька видатного українського історика Михайла Слабченка. Михайло згадував, що з дитинства допомагав батькові в його нелегкій праці.
Саме українське козацьке середовище дало Одесі її перших будівничих. Передусім ідеться про розгалужену династію Шостаків. Один із її представників Антін працював наприкінці ХVIII століття та в 1810-х роках військовим інженером на півдні України. Разом із Ф. Деволаном у 1793 р. він обстежив місцеві гавані та обрав місце для майбутнього міста. На початку XIX ст. він жив у Одесі, як приватний будівельний підрядчик споруджував Великий мол в Одеському порту,
Інший нащадок козаків, знаменитий скульптор, академік та професор Іван Мартос у 1823 — 1828 рр. створив для Одеси один із її сучасних символів — бронзову статую градоначальника Армана Рішельє. Сьогодні цей пам’ятник і пам’ятник імператриці Катерини ІІ, що неподалік, символізують два вектори розвитку міста: європейський та імперсько-азійський. Француз, який стоїть спиною до Катерини ІІ, неначе вказує сучасним одеситам, як поставиться до них Європа, якщо вони підуть за ідеями російської імператриці (у 2023 році одесити зробили свій вибір й пам’ятник був демонтований). Син І. Мартоса Олексій був одним із перших україноцентричних істориків ХІХ ст., палким прибічником реалізації планів І. Мазепи.
У другій половині ХІХ ст. естафету цих митців підхопили три українських архітектори. Пантелеймон Вікентійович Йодко працював на посадах архітектора Рішельєвського ліцею та Новоросійського університету. За його проектами в Одесі було споруджено Астрономічну обсерваторію, будинки на вулицях Старопортофранківській, Коблевській, триповерховий флігель консисторії у дворі садиби на Софіївській та багато інших споруд. Частина будівель, спроектованих П. Йодко, не збереглася. Але будинок на вулиці Б. Хмельницького, 48 нагадує нам про українського архітектора й сьогодні.

Чимало будинків у центрі Одеси, зокрема на вулицях Рішельєвській, Ямській, Єкатерининській, побудував Дмитро Васильович Тележинський.
А найбільший внесок в архітектуру Одеси серед українських архітекторів другої половини ХІХ ст. зробив Іван Фомич Яценко, позаштатний технік будівельного відділу Одеської міської управи (від 1888 р.). Серед десятків зведених ним споруд можна відзначити богоугодні центри, церкви, міську грязелікарню й дитячий курорт у парку на Хаджибеєвському лимані, житловий будинок редактора «Одесского листка» Навроцького на вулиці Ланжеронівській, готель «Версаль» на розі вул. Грецької та Красного провулка. Символічно, що І. Яценко побудував житловий будинок на одній із небагатьох вулиць Одеси, що маркували тут українську присутність, — Малоросійській.
Перша чверть ХХ ст. подарувала Одесі цілу плеяду видатних українських архітекторів. Серед них на особливу повагу заслуговують Федір Павлович Нестурх (Нештурха) та Яків Матвійович Пономаренко, які відкрито демонстрували свою відданість українській свідомості та культурі, що не заважало їм залишатися на провідних місцях суспільної ієрархії Одеси.

Федір Павлович Нестурх народився в Одесі в родині друкаря, нащадка українських козаків Нештурхів. Після навчання в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв та роботи на посаді міського архітектора Пскова у 1900 р. він повернувся до Одеси, де до 1902 р. працював інженером-контролером при міському голові, а з 1902-го по 1922 р. — головним міським архітектором. Він розробив обов’язкові постанови по будівельній частині для Одеси, прискіпливо вивчив усю проектну документацію для підвищення якості забудови (наприклад, 1911 р. розглянув 1100 заяв на будівництво й виконав 1100 доручень управи), організував технічний нагляд за приватним будівництвом і реорганізував нагляд за міським. Він знайомився із закордонним досвідом бібліотечного, лікарняного будівництва в Німеччині, зі спорудження ринків, боєнь, холодильників. Використовував форми необароко, модернізованих історичних стилів, неоренесансу тощо. На перелік споруд Ф. Нестурха в Одесі (більшість із них збереглася) можна було б витратити кілька сторінок, тому назвемо головні: Станція швидкої допомоги у Валіховському провулку, Міська публічна бібліотека на вулиці Херсонській, корпус психіатричної лікарні на Слобідці, морські ванни й купальні на Великому фонтані, міські купальні в Отраді, фруктовий пасаж на Привозі, корпус Вищих жіночих курсів на вулиці Торговій. Він будував міську освітлювальну станцію й міський газовий завод, після пожеж перебудовував театр Сибірякова (нинішній Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька) і брав участь у відбудові міського оперного театру. Він був учасником багатьох товариств (очолював архітектурний відділ Одеського відділення Російського технічного товариства, Одеське товариство архітекторів-художників), з’їздів, активно друкувався у пресі.
Федір Нестурх був одним із найактивніших діячів одеських українських культурологічних організацій, перших в Російській імперії — «Просвіти», «Українського клубу», «Української Хати», де виступав із доповідями, брав участь у музичних вечорах. Для свого соратника Івана Липи він спроектував та побудував лікарню в селі Дальник. Українську революцію 1917 року Ф. Нестурх, ясна річ, зустрів із піднесенням. Він був одним із тих, хто вважав, що Україна має розвиватися як самостійна держава. Зодчий мріяв звести будинок для Української національної бібліотеки, кращий, аніж раніше побудована ним споруда Публічної бібліотеки.
Перехожим, що проходять повз таблички з іменем Ф. Нестурха (особливою естетичністю вирізняється металевий меморіальний знак на одному з корпусів «Привозу»), варто пам’ятати про Федора Нестурха як про українця, який доклався до створення сучасного архітектурного образу Одеси. 

Син іконописця Яків Матвійович Пономаренко окрім архітектурної присвятив себе й педагогічній діяльності в Одеському художньому училищі. Він застосовував стильові форми декоративного й раннього модерну. Саме він першим на півдні України почав звертатися до модернізованих форм українського національного зодчества. Найбільшим досягненням архітектора є побудова в 1912-1913 рр. першого в Одесі багатокорпусного житлового комплексу на початку вул. Пироговської. Я. Пономаренко пліч-о-пліч працював із Ф. Нестурхом не лише в мистецьких товариствах та міській управі, а й у згаданих українських товариствах, до керівництва яких він належав. Яскравою ілюстрацію приналежності митця до української культури є його україномовні листи до видатного українського київського художника та педагога Петра Холодного, міністра освіти в уряді УНР. Ці листи зберігаються в Київському інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Із них, зокрема, дізнаємося, що Я. Пономаренко планував звести пам’ятник на могилі зацькованого шовіністами та трагічно загиблого одеського українського історика-патріота Івана Бондаренка. Доля самого архітектора була подібною. В 1920-х рр. він був заарештований більшовиками й загинув у в’язниці. Задля знищення українського патріота, подібно до сучасних епігонів, тодішні українофоби пішли на втрату цінного спеціаліста.

Інший член «Просвіти» й архітектор міської управи Лев Федорович Прокопович відзначився здебільшого побудовою багатьох православних храмів (про що не слід забувати їхнім сучасним господарям — московським батюшкам, котрі активно проводять українофобську пропаганду). За його проектами були побудовані Пантелеймонівське Афонське подвір’я на Вокзальній площі, церква Григорія Богослова на вулиці Старопортофранківській, Іллінська церква Афонського подвір’я на вулиці Пушкінській, проведена реконструкція Спасо-Преображенського кафедрального собору. Будинок духовної семінарії — також його робота. Донедавна тут була бібліотека Одеської аграрної академії. У теперешній час, після рейдерського захоплення російських шовіністів із організації «Союз православных граждан», вона передана православній церкві Московського патріархату під храм. Будував Л. Прокопович і житлові будинки. Найбільшу увагу привертає двоповерховий будинок із мансардою на вулиці Рішельєвській, що став друкарнею Євтима Фесенка. Таким чином, він значною мірою прислужився розгортанню українського руху в Одесі, адже ця друкарня перетворилася на справжній матеріальний підмурок українства. Наприкінці ХІХ — в перші десятиліття ХХ ст. тут була видана левова частка української літератури. В 1918 р. тут друкувалися перші українські гроші.

Відомим став уродженець Одеси Юрій Мелетійович Дмитренко, архітектор та колега Я. Пономаренка та Л. Прокоповича по викладанню в Одеській рисувальній школі. За проектами й під керівництвом Ю. Дмитренка збудовані церкви, благодійні будинки, читальні, трибуни іподрому, комплекс споруд психіатричної лікарні на Слобідці-Романівці, міська бактеріологічна станція на вул. Херсонській, Обліковий банк на розі вулиць Пушкінської та Грецької, готель «Лондонський» на Приморському бульварі. Він здійснював нагляд за зведенням Міського оперного театру. Юрій Дмитренко також є автором міської аудиторії для народних читань на вулиці Старопортофранківській. Донедавна тут була бібліотека імені І. Франка, однак почути з вуст її працівників українську мову було нереально, а частими гостями бібліотеки були українофоби на кшталт депутата-регіонала Косьміна, які дарували книгозбірні виключно російськомовну літературу. Зараз ситуацію «виправлено» — на бібліотеці встановлено меморіальну дошку купцю Г. Маразлі, його ж іменем невдовзі назвуть бібліотеку.
На відміну від адептів історичної русифікації Одеси, не вдаватимуся до замовчувань і згадаю про факт із творчої біографії Ю. Дмитренка, який не може бути предметом гордості з боку сучасних українців: наприкінці ХІХ ст. за його проектом був зведений пам’ятник Катерині ІІ. Саме той, який у 2007 році був відновлений сучасними послідовниками реінтеграції України до складу Росії (у 2023 році був демонтований). Однак більшість сучасних одеситів не знають, а історики свідомо замовчують, непопулярний та невигідний для багатьох факт: 1917-го року, після Лютневої демократичної революції, той же Ю. Дмитренко разом із Я. Пономаренком та відомим одеським архітектором Б. Едуардсом відповідно до рішення міської Думи та управи позитивно вирішили питання щодо демонтажу пам’ятника як символу імперської Росії. На хвилі зростання демократичних настроїв пам’ятник вкрився шаром дотепних, щоправда іноді й нецензурних, виявлень народного гласу, часто з натяком на велелюбність імператриці. Грошей, як завжди, не вистачало, влада часто змінювалася. Тому пам’ятник від гріха подалі задрапірували. Й лише 1920 року більшовики знесли пам’ятник, по суті, втіливши рішення демократів 1917 року.

Українські мотиви прослідковуються також у творчості деяких одеських архітекторів-неукраїнців. Так, згаданий уродженець Одеси Б. Едуардс (його батько був англієць, а мати, можливо, була українкою) зробив пам’ятники видатному меценату української культури О.М. Полю у Кривому Розі, М. Гоголю — в Харкові, обеліск Богдану Хмельницькому — в фортеці Кодак, князю Святославу (у вигляді стели) — на Ненаситницькому порозі Дніпра, а також запорозьким козакам, що 1792 року переселилися на Кубань.
Ми згадали лише внесок українців у розбудову історичного центру Одеси до початку ХХ ст. Однак не слід забувати і про те, що й надалі Одеса великою мірою розбудовувалася зусиллями українських архітекторів та простих будівельників. Варто згадати лише про першого повоєнного головного архітектора Одеси Андрія Онисимовича Лісенка. Продовжується ця традиція й зараз.