3.3.Хаджибей-Одесса. Період XVIII століття. Північне Причорномор’я XVIII століття

Від початку Російсько-турецької війни (1787–1791 років) Хаджибей був втягнутий в сферу військових дій, як важливий порт для постачання продовольства до обложеного росіянами Очакова. Показово, що коли 5 жовтня 1787 року від Очакова до Хаджибея пригнало вітром російську плавучу батарею, її командир – Андрій Вєрьовкін «побачив під турецьким берегом до 15 суден купецьких», що, вочевидь, прийшли до Хаджибея по зерно. За наказом російського командування, чорноморські козаки (колишні запорожці) влітку — восени 1788 року з Очакова проводили розвідки в бік Хаджибея. Зокрема, 12 серпня 1788 року кошовий отаман чорноморських козаків Захарій Чепіга здобув там двох османських бранців, які повідомили, що «в місті Аджибеї… кінноти до 200 осіб, з кораблів щоденно по воду приїжджають і купують овочі». Щоб припинити постачання продовольства морем з порту Хаджибея до Очакова, чорноморські козаки під проводом З. Чепіги під час своїх рейдів 29 жовтня та 7 листопада 1788 року, спалили в Хаджибеї «береговий цейгауз» та продовольчі склади, «де було кілька тисяч четвертин борошна, пшона та вівса».
Після здобуття Очакова (7 грудня 1788 року) Хаджибей, як об’єкт для військової перемоги, зацікавив генерал-майора Йосипа Дерібаса. Командиром російського корпусу, що мав здобути Хаджибей, був призначений козацький нащадок з Гетьманщини генерал-поручник Іван Гудович. Й. Дерібас мав командувати авангардом корпусу, що складався з шести полків чорноморського козацтва під проводом З. Чепіги та двох батальйонів регулярної російської армії. Показово, що готуючись до походу, в листі від 31 серпня 1789 року до начальника канцелярії Г. Потьомкіна Василя Попова, майбутній так званий «засновник Одеси» Й. Дерібас називав османський Хаджибей містом.
Штурм Хаджибея відбувся, фактично, силами самого авангарду корпусу під проводом Й. Дерібаса (він, вочевидь, не хотів ділитися перемогою з І. Гудовичем) вранці 14 вересня 1789 року При цьому сили військ Й. Дерібаса були розділені на три частини: одна захоплювала фортецю, друга — саме місто, третя відрізала шлях туркам з фортеці на кораблі. Штурм тривав близько пів години. Значний турецький флот, що стояв у Хаджибейській (Одеській) затоці, відкрив по вже захопленому місту сильний вогонь і лише надіслана від І. Гудовича батарея змусила турецькі кораблі відійти від берега, а два ворожі кораблі захопили чорноморські козаки. Відділ Й. Дерібаса втратив убитими 5 солдатів та козаків, пораненими — 33. Турки втратили вбитими близько 200 осіб. З турецького боку були «в полон узяті: паша двобунчужний Ахмет, Бим-паша, 5 аг, 5 байрактарів, капітан судна, нижчих чинів 66 осіб». Причину не надто великої кількості полонених І. Гудович вбачав у тому, «що чимало турків урятувалися, відпливши до суден на чотирьох баркасах, що відчалили від берега під час бою». Й. Дерібаса з перемогою під Хаджибеєм привітали Г. Потьомкін та О. Суворов. Дружина Й. Дерібаса, Анастасія Дерібас, писала до свого чоловіка з Петербургу, що на столицю велике враження справило те, що «він мав щастя здобути місто». Згодом (3 жовтня 1789 року) Й. Дерібас отримав орден Святого Георгія ІІІ ступеня «за взяття штурмом … 14 вересня 1789 року замку Гаджибея… в виду всього ворожого флоту». А. Красножон опублікував цілу низку планів і схем штурму Хаджибея 1789 року, складених російськими військовими. Їх аналіз дозволив, зокрема, чіткіше локалізувати розташування османської фортеці — на теперішньому Приморському бульварі Одеси. А. Красножон, як провідний на сьогодні дослідник історії фортифікації в краї, також проаналізував відомий план фортеці Хаджибея складений інженером Фрейгангом після штурму. За висновками А. Красножона, фортеця (замок), яку у 1789 році штурмували війська Й. Дерібаса, за своєю типологією, відповідала фортецям Великого князівства Литовського XV ст. «Замок XV ст. (подільського типу) зберігся без істотних перепланувань», — зазначає дослідник. Отже, турецька сторона справедливо повідомляла, що у 1765 році вона лише ремонтує укріплення в Хаджибеї, яке, вочевидь, залишилося ще з польсько-литовських часів. На відміну від османської, російська політика в краї полягала здебільшого в знищенні завойованих фортець. Не уникнув цього і Хаджибей. 3 жовтня 1789 року І. Гудович доповідав, що «за наказом головнокомандувача замок Гаджибейський був зруйнований двома мінами». Від штурму постраждало чимало приватних будівель османського Хаджибея (яка фатальна несподіванка!!! – прим. WH). За повідомленням В. Яковлєва, по завершенні війни сімнадцять осіб, які переважно перебували в Стамбулі, заявляли «свої права на розорені під час штурму і залишені ними будинки в Хаджибеї». Були спустошені будинки й тих, хто не втік завчасно, зокрема греків (так, спустошення цивільних будівль є давньою російською забавою – прим WH). Вищезгаданий С. Аспоріді пізніше згадував, як після штурму знов розпочав «торгівлю в своїй пограбованій каварні», діставши за це подяку від російських командирів, що стали її новими відвідувачами. Краєзнавець Олександр Дерібас вважав, що саме в каварні С. Аспоріді, Й. Дерібас у 1789 році відзначав успішний штурм Хаджибея. До завершення війни в Хаджибеї розташовувалися російські регулярні війська, що несли розорення населенню його околиць. Відома скарга 1791 року селян-українців, у яких російські солдати з Хаджибея навіть вкрали жінок. (авжеж!… адже стиралок та унітазів тоді ще не існувало, довелося красти що є…  – прим. WH). Вочевидь, перебували тут і чорноморські козаки. Зокрема, у вересні 1790 року в складі Чорноморського козацького війська був «полковник Аджибея», який доповідав Кошеві про ситуацію в цьому населеному пункті.
Згідно з підписаним 29 грудня 1791 року Ясським договором, до Російської імперії відійшла територія між Південним Бугом та Дністром. Османська влада в Хаджибеї (Одесі) офіційно закінчилася. Опис приєднаної території у 1792 році склав інженер-полковник Франс де Волан. «До війни, — зазначав він в описі, — тут було чотири міста — Очаків, Аджибей, Аджидер і Дубоссари та 150 сіл, добре населених та облаштованих передусім татарами». В січні 1792 року, приєднані землі так званої «Очаківської області», були передані під керівництво катеринославського губернатора Василя Каховського (ну так, звісно, а кому ж ще? Адже “ДНР” для цього тоді ще не вигадали: “Навароссія” з’явиться пізніше, перепрошую за спойлер – прим. WH). Хаджибей під російською владою мав бути лише військовим пунктом. Тут планували розташувати казарми, фортецю та поселення для греків-матросів, які воювали на російському боці під час попередньої війни. «Від руїн колишніх тут будівель каміння багато. Його буде достатньо на будівництво на перший раз для тих, на кого чекають для поселення в цьому місці…», — писав про Хаджибей В. Каховський у травні 1792 року. Слід вказати, що «у спадщину» від османів російській владі дісталося не лише каміння будівель, але й морська пристань (використовувалася того ж 1792 року), маяк, склади, криниці тощо. У 1793 році,  800 військових під керівництвом інженер-капітана Федора Кайзера, розпочали будівництво російської фортеці (в теперішньому одеському парку Т. Г. Шевченка) за проєктом Ф. де Волана.
На відміну від офіційної російської влади, купці звертали увагу на торговельне значення Хаджибея. 23 січня 1793 року, внаслідок другого розподілу Речі Посполитої, до Російської імперії відійшли землі Правобережної України, що вже давно були «житницею Європи». Негоціанти зрозуміли, що тепер зерно Київщини, Поділля та Волині можна експортувати не через Гданськ, а через один з портів «Очаківської області». Уродженець Генуї – Бартоломій Галера, у 1793 році писав до російського уряду, що «приєднання колишніх воєводств Київського, Брацлавського та Подільського» призначено «природою для приєднання до терену Очакова задля їхнього взаємного розквіту», «бо ці країни… багаті шкірами, салом, воском, медом, худобою, зерном усякого виду», а склади та порт для їх вивезення до Європи «неможливо краще розташувати ніде інше, як у самому Хаджибеї [Hozia Bey]» (переклад з французької О. Полєвщикової). Йому вочевидь вдалося «зацікавити» пропозицією царициного фаворита Платона Зубова, внаслідок чого, 27 травня 1794 року підписано укази на ім’я П. Зубова та Й. Дерібаса про будівництво в Хаджибеї військової гавані «разом з купецькою пристанню». Тоді ж затверджено план розбудови Хаджибея та порту, що склав Ф. де Волан. До повного збірника законів імперії увійшов лише указ на ім’я П. Зубова, що мав офіційну назву: «Об открытии свободного входа купеческим кораблям в Гаджибеевскую гавань». Отже, йшлося не про заснування міста і порту (Показово, що цариця Катерина ІІ вже в наказі від 16 січня 1794 року називала Хаджибей «портом»), а про відновлення функціювання Хаджибея як порту не лише військового, але й торговельного. Порт мали розбудовувати розташовані в Хаджибеї полки: «гренадерські Дніпровський і Миколаївський, мушкетерські Вітебський и Нижньоновгородський». Окрім того, Й. Дерібас вирішив використати на будівництві чорноморських козаків, які не бажали переселятися на Кубань. У липні 1794 року він видав наказ про збирання їх «при місті Гаджибеї» (вочевидь, «засновник» тоді не знав, що «міста» ще «не існувало») й на кінець літа з них була створена окрема козацька команда (спочатку до неї входило понад 400 козаків, але пізніше їхня кількість зростала) під керівництвом осавула Федора Черненка, що розбудовувала Хаджибей (Одесу). Відповідно до одного з документів, роботи в Хаджибейському порту у 1794 році розпочалися 22 серпня (2 вересня). «Волею чи неволею доводиться визнати, — писав з цього приводу В. Надлер, — що 1794 року в Хаджибеї не відбувалося ніякого урочистого закладення міста і що день 22 червня, який звикли святкувати з такою помпою одесити, має лише те значення, що в цей день завершена була заготівля матеріалів для портових робіт й розпочато самі роботи, до того ж, скільки можливо судити з документів, не відбувалося ніяких урочистостей». У кінці літа 1794 року розпочався розподіл місць під забудову в центрі Хаджибея, й деякі вже зведені будинки мусили, як порожні, перейти до інших власників (а от це вже насправді найулюбленіша забава російських імперців – прим. WH). Зокрема, уже згадувана каварня та будинок С. Аспоріді, що перебували в Хаджибеї з османських часів, були віддані іншому грекові Кутеску, який швидко перепродав це місце капітанові Нестерову. Проте С. Аспоріді вдалося відстояти свої будівлі (неймовірна історія у Російській імперії – прим. WH), й вони простояли в місті до 1820-х років (Як вважається, остання будівля османського Хаджибея — турецька лазня — була зруйнована 1840 року). На початку 1795 року, Хаджибей дістав нову назву — Одеса. 27 січня (7 лютого) 1795 року підписано указ «Об учреждении Вознесенской губернии», де серед пунктів Тираспольського повіту зазначені (мовою оригіналу): «4-й Одесса, Татарами Гаджибей именованный, 5-й Овидиополь, по-татарски Аджидера». Перейменування пунктів на давньогрецький або російський кшталт тоді було типовим явищем. Найімовірнішим автором перейменування Хаджибея на Одесу був друг Й. Дерібаса Андріан Грибовський (він пізніше згадав про це в особистому щоденнику). Назва “Одесса” була обрана тому, що на багатьох картах так званої «Птолемеєвої традиції», від античних часів поблизу Хаджибея позначено пункт «Odess», «Odessos», «Odessa» або «Ordessos». За переказами, записаними істориками ХІХ ст., місцева влада привчала українських чумаків до нової назви Хаджибея з допомогою батога. «За відомим переказом, — писала з цього приводу історик Доротея Атлас, — Одеса зустріла «корінне населення» далеко не дружелюбно. Біля самої застави мужиків за бурсацьким висловом «досікали» до нової назви. «Куди їдеш?» — підступно запитували чумаків, які не підозрювали в цьому запитанні злого наміру. «До Хаджибею» — спокійно і впевнено відповідали приїжджі. Ця невинна відповідь була приводом для екзекуції, під час якої охоронці порядку повторювали: «До Одеси, до Одеси, до Одеси» (підступність та екзекуції – традиційні російські чесноти – прим. WH)

колективна монографія

“Нариси з історії освоєння Південної України XV-XVII ст.”,

Т. Гончарук “Хаджибей-Одеса: проблема урбогенезису”,

скорочено, змінено, відредактовано – WH

Саме на цьому етапі, коли місто у своєму розвитку “пройшло” два імперських періода – Польсько-Литовський та Османський і вступає в черговий, Російський – треба зробити кілька проміжних висновків.

Їх досконало складає у колективній монографії “Нариси з історії освоєння Південної України XV-XVII ст.” Т. Гончарук у дослідженні “Хаджибей-Одеса: проблема урбогенезису”.

1. Отже, можна простежити прямий зв’язок усіх періодів історії Кочубієва-Хаджибея, попри періоди війн та зміни його державної належності. Історик В. Яковлєв, заперечуючи зв’язок історії Одеси з давньогрецьким поселенням на її території, писав: «Від цього грецького, само собою зрозуміло, не могло нічого отримати наше місто в свою спадщину. Небагато воно отримало і від того, що йшло за грецькою колонією — міста Коцюбієва чи Хаджибея, хоча з цим останнім нерозривною ниткою пов’язана історія Одеси й, що ще важливіше, пов’язана частково генеалогією мешканців». В. Яковлєв писав це в другій половині ХІХ ст., коли відомості істориків про минуле Кочубієва-Хаджибея були досить фрагментарні, проте для нього була безсумнівна наявність «нерозривної нитки», що зв’язувала історію вказаного пункту від 1415 року з історією Одеси. На сьогодні, завдяки новим історичним відкриттям, ця «нерозривна нитка» видається набагато міцнішою
2. Не можна не звернути увагу на важливе значення та статус, який набував Кочубіїв-Хаджибей в різні періоди своєї історії. Він вперше згадувався 1415 році як порт для зернового експорту, що передбачало наявність значної кількості працівників (візників, вантажників та ін.). Пізніше Кочубієв згадували як «вельми значний порт». Це передбачало міський характер населення тогочасного Кочубієва. Містом його називали й в документах (1442 року). Кочубіїв також мав фортецю («замок» — згадується від 1431 року), будинки для митної сторожі (1442 рік) та вочевидь інші об’єкти міської інфраструктури. Порт у Кочубієві згадувався й під османською владою на початку XVІ ст. (для відвантаження іншого «важкого» товару — солі). У період відродження життя в Хаджибеї в середині XVІІІ ст. він теж згадується як порт (від 1750 року), до того ж набуває необхідного статусу (1764 рік) та споруд. Тут з’являються: пристань, митниця, склади, гостинний двір, ярмаркова площа, заклади харчування для моряків і торговців тощо. В порту Хаджибея цього періоду згадується чимало торгових суден (наприклад, у 1787 році — 15). Не дивно, що османський Хаджибей називали «містом» і російські військові (І. Ісленьєв у 1766 році, Й. Дерібас у 1789 році, Ф. де Волан у 1793 році та ін.). Отже, навіть попри політичний статус, Кочубіїв-Хаджибей в певні тривалі періоди своєї історії, виходячи із занять його населення, був де-факто містом («містом» його називали й авторитетні історики в своїх працях від ХІХ ст.: В. Яковлєв, О. Маркевич та ін.). Кочубіїв-Хаджибей мав певне значення у зв’язку з багатьма подіями політичної та військової історії XV — XVІІІ ст. Він уперше був згаданий 1415 році в контексті важливих дипломатичних переговорів короля Владислава ІV Ягайла, пізніше згадувався: в грамоті короля Владислава III Варненчика (1442 рік), договорах великого литовського князя Свидригайла (1430 рік) та короля Сигізмунда ІІ Августа (1530 рік), в листах українських гетьманів І. Самойловича (1676 рік) та І. Мазепи (1689 рік), в російсько-османському дипломатичному листуванні та в ході переговорів (1765 рік, 1774 рік, 1791 рік та ін.) тощо. Військові дії під османським Хаджибей – Одеса: 1769, 1770, 1787, 1788 років та ін., так само як і його штурм 14 вересня 1789 року, сучасники та історики розглядали як важливі події російсько-турецьких війн кінця XVІІІ ст.
3. Також слід звернути увагу на те, що економічні важелі, які сприяли піднесенню Кочубієва-Хаджибея в певні періоди його історії, цілком відповідали тим, що спричинили згодом стрімке зростання Одеси в першій половині ХІХ ст. Економіст Костянтин Воблий, стверджував: «…на Україні можна зазначити… одну нитку, яка зв’язує всю її господарчу історію: наша людність стихійно тяглася до Півдня, до теплого моря». Саме від результатів цього прагнення української людності вийти до моря залежали періоди піднесення та занепаду Кочубієва-Хаджибея-Одеси. В першій половині ХV ст. Кочубіїв постав як чорноморський порт для земель Поділля (а через нього і для інших українських теренів), що тоді на нетривалий час прорвалося до Чорного моря. Проявом «ваготіння українського господарства до Чорного моря» одеський етнограф Назар Букатевич вважав діяльність чумаків, які від ХV ст. вирушали з Волині та Київщини до татарського Кочубієва. У середині XVIII ст. через османський Хаджибей вивозили продукцію, вироблену сільським українським населенням, що його вищезгадане стихійне прагнення вийти «до теплого моря» спонукало переселятися до земель «Ханської України». Нарешті, в першій половині ХІХ ст., Одеса стала воротами в Світ для продукції Правобережної та Південної України.

Отже, майже 400-річна історія Кочубієва-Хаджибея ХV– ХVІІІ ст. була тісно пов’язана з подальшими періодами історії Одеси. Її слід вважати не «передісторією», а невіддільною частиною історії Одеси. Це цілком відповідатиме підходам до визначення віку населених пунктів в історичній науці та у практиці ЮНЕСКО (прим. – WH).

(натисніть на банер, щоби читати далі)