4.1.Одесса (Одеса). Період 1794-1822 роки.

З приходом нової влади у місті з’явилися перші православні священнослужителі — протоієрей Єпіфаній та отець Павло.
Місцеві, після захоплення міста, розбіглися і зачаїлися в степу навколо Хаджибея, інші ж поїхали у Османську імперію. Однак, згодом, хаджибейці поступово почали повертатися на рідні землі. Вони були нечисленними — станом на 1793 рік тут проживало 254 особи у восьми населених пунктах. У самому Хаджибеї населення становило 28 особи у десяти дворах. Наприкінці липня того ж року на місці старої фортеці почалося будування нової для захисту прикордонних земель. На місці Хаджибея почалася розбудова міста. Проєкт будівництва міста, порту і нової фортеці вона доручила нідерландському військовому інженерові Францу де Воллану, який втілив при цьому принципи давньоримського містобудування. При цьому за зведення нового порту на Чорному морі та за розбудову сучасного міста відповідали граф Хосе де Рібас та граф Платон Зубов. Зубов, до речі, багато уваги приділив розбудові міста саме на цьому місці, адже генерал-аншеф Олександр Суворов не був зацікавлений у розбудові міста та заснуванню порту і його цікавила лише фортеця; контр-адмірал Микола Мордвинов вважав, що новий порт має бути побудований в Очакові; а колись славетний Григорій Потьомкін боровся за розбудову Кінбурну. Однак тільки Платон Зубов підтримав де Рібаса та де Воллана, які вважали, що Хаджибей знаходиться у найвигіднішому місті для порту. (Мовою оригіналу) «…ставлю вас в известность, что построение сего порта препоручено мне. Для исполнения этого замысла вам выделяются необходимые суммы и материалы. На вас возлагается вместо генерал-аншефа Суворова надзор за крепостными работами… в Одессе..”. (…ставлю вас до відома, що побудова цього порту передоручено мені. Для виконання цього задуму вам виділяються необхідні суми та матеріали. На вас покладається замість генерал-аншефа Суворова нагляд за кріпосними роботами… в Одесі…) — писав Платон Зубов до Хосе де Рібаса

Окрім того, з 1794 року по 1797 рік, у Хаджибеї базувалася частина військ чорноморських козаків, яка називалася «Чорноморська козача команда, що складається з козаків при Хаджибеї (Одесі)». Вона, станом на 21 серпня (1 вересня) 1794 року, становила 434 козаки. У першу чергу, вони займалися розбудовою порту, а також іншими будівничими роботами. Разом з козаками порт також будували військові чотирьох російських полків — Вібеського та Нижньогородського мушкетерських і Миколаївського та Дніпровського гренадерських, а також Бузького та Катеринославського полків козацьких військ. Кожного дня у затоці працювало близько 400 чоловіків, які перебували у жахливих умовах і отримували погану їжу. Внаслідок цього, під час будівництва порту, померло близько чверті робітників. Перший будинок при новому управлінні збудував граф Григорій Волконський 22 серпня (2 вересня) 1794 року, на розі сучасних вулиць Ланжеронівської та Рішельєвської. Ця дата досі вважається «Днем заснування міста» і досі святкується одеситами. Того ж дня, з благословення митрополита Катеринославського та Херсонес-Таврійського Гавриїла, були забиті перші палі дому. Наступного року, під час першого офіційного перепису населення, у місті мешкало вже 2360 осіб, що у десятки раз більше ніж півтора року тому. Приблизно водночас Хаджибей був перейменований на «Одесу». Однак, жодних офіційних документів, щодо перейменування й досі не знайдено. Відомо тільки те, що вперше назва «Одеса» зустрічається у документі від 10 (22) січня 1795 року.
Місцева адміністрація, за наказом графа Хосе де Рібаса, почала видавати «відкриті листки» на довічне володіння земельними ділянками. Де Рібас сам взяв собі ділянку, на місці сучасної вулиці Польської, і самостійно забудував її. За його прикладом земельні ділянки узяли собі усі місцеві чиновники й почали їх забудовувати, однак місцеве населення не виказувало такої активності, як того хотів Хосе. Зважаючи на ці обставини, було вирішено заселити частину міста італійцями, греками та албанцями, що брали участь в останній російсько-турецькій війні на боці росіян. У листопаді 1795 року з грецьких та албанських вояків було зібрано дивізіон, що складався з 300 солдатів та офіцерів і їх було поселено у місті. Подібна практика проводилася ще до того з козаками, яких де Рібас поселив у місті. Так в Одесі з’явилися вулиці Велика Арнаутська та Мала Арнаутська, що брали назву від субетнічної групи албанців — арванітів; Грецька вулиця та Грецька площа, а також топоніми козацького життя на Пересипу — вулиці Чорноморського Козацтва, отамана Головатого й отамана Чепіги.

6 (17) листопада 1796 року російська імператриця Катерина II померла. Згодом престол зайняв Павло I, що, на відміну від своєї матері, не проявляв такого інтересу до її задумів державного устрою. Незабаром Платона Зубова було відправлено у відставку, 12 (23) грудня Павлом I було видано наказ, що забороняв самовільний перехід поселян з одного місця на інше, а також встановлював штрафи за надання притулку утікачам. Одесі конче потрібне було населення, тому такий указ значно погіршив становище у місті. Вже через 14 днів – 26 грудня (6 січня) було скасовано комісію, що керувала зведенням фортеці та порту, а ще через 15 днів до Петербурга було викликано де Рібаса та де Воллана.
Місто у той час переживало не найкращі часи, однак на початку 1800 року воно отримало державний кредит на 14 років у розмірі 250 тисячі російських рублів. За легендою, багато у чому цьому кредиту сприяв, так званий, «апельсиновий хабар». Того року магістрат відправив до столиці унтерофіцера грецького дивізіону, Григорія Раксоматі, з трьома тисячами апельсинів. За легендою, саме через те, що імператору сподобалися незвичні для півночі фрукти, він вирішив допомогти південному місту у розбудові великого порту. При імператорстві Павла місто також отримало перший герб. На верхній золотій частині щита зображений державний двоголовий орел, а у нижній частині срібний якір кішка. Оскільки герб Одеси затверджувався за Павла I, то російський орел у верхній половині щита зображувався «Павлівського типу», себто з елементом Мальтійського хреста, який після смерті імператора було прибрано з герба міста. 12 (24) березня 1801 року імператора було вбито у результаті заколоту, а його наступником став Олександр I.
На початку ХІХ ст. до місцевого порту вже приходили кораблі з найбільших торгових центрів Європи: Марселя, Галаца, Неаполя, Стамбула, Пірея, Генуї тощо. Завдяки цьому одеські ринки було завжди наповнені різноманітною продукцією, яку можна було знайти на континенті та поза ним. До міста, зазвичай, привозилася кава, фрукти, тютюн та халва, а вивозили здебільшого пшеницю, рибу, м’ясо, вовну тощо. У 1796 році була заснована Одеська біржа – друга біржа після Санкт-Петербургської. Примітно, що вона була створена за клопотанням іноземного купецтва. Збори проходили щодня з 10 до 12 години. Для спостереження за порядком на біржі був присутній поліцмейстер.
Вважається, що саме через великий попит до Одеси європейських торгових суден, молодий імператор вирішив направити до міста одного з найкращих своїх слуг — Армана Емманюеля Софі Септемані де Віньєро дю Плессі, герцога д’Егійон, герцога де Фронсак, герцога де Рішельйо, (мовою оригіналу) Armand Emmanuel Sophie Septemanie de Vignerot du Plessis, duc d’Aiguillon, duc de Fronsac, duc de Richelieu.

Одеса. Період з 1803 до 1814 року.

1791 – 1917 роки – Російська імперія

1802 – 1873 роки – Новоросійське генерал-губернаторство
1803 – 1917 роки – Херсонська губернія
1803 – 1838 роки – Власне градоначальництво

Саме герцог де Рішельє, нащадок відомого кардинала (герцога Арман-Жана дю Плессі де Рішельйо, (мовою оригіналу) Armand-Jean du Plessis, duc de Richelieu; 09.03.1585 року, Париж — 04.12.1642 року, Париж) — французький кардинал Католицької церкви, міністр Королівства Франція. Допоміг королю Людовику XIII зробити Францію могутньою державою), став першим градоначальником Одеси.
Градоначальник у Російській імперії в XIX — початку XX ст. – посадова особа з правами губернатора, що керувала градоначальництвом (містом з прилеглими землями), виділеним з губернського підпорядкування в окрему адміністративну одиницю внаслідок його особливого значення або географічного положення. Градоначальник призначався імператором особисто або за поданням Міністерства внутрішніх справ. Стосовно міст, що входять до складу градоначальництва, градоначальники користувалися всіма правами губернаторів з нагляду за міським самоврядуванням (керівництво міською поліцією, забезпечення нагляду за торгівлею, поштою, судноплавством, станом публічних, кріпаків і портових будівель). Градоначальник головував в особливої по міських справах присутності та в губернському розпорядчому комітеті при розгляді справ, що відносяться до господарських розпоряджень зі столиці.

Станом на 1803 рік, чисельність населення міста становила близько дев’яти тисяч мешканців. Герцог Емманюель де Рішельє зумів знайти спільну мову з місцевим населенням, що складалося з представників різних народів: арваніти, болгари, греки, євреї, італійці, українці, росіяни, французи тощо. У тому числі і з  ногайцями, що жили на цих землях з XIV ст. та дуже шанували французького чиновника, тому що він розв’язав проблему їх розселення й окрім того, за його сприянням, у кожному поселені було збудовано мечеть та будинок для мулли та його сім’ї. Згодом у краї з’явилися перші виноробні підприємства. Завдяки зростаючим темпам та об’ємам торгівлі та, відповідно, зросту капіталізації міста, архітектура Одеси постійно збагачується новими гарними будинками. Цікаво, що їх план особисто затверджував градоначальник. У перші роки управління герцога з’явився перший театр, перша міська лікарня, собор, католицька церква та почалося будівництво карантину.
Оде́ський каранти́н — фортифікаційні укріплення в Одесі, розташовані на території сучасного Парку імені Т.Г. Шевченка. Слугували для карантину товарів та пасажирів, прибулих до Одеського порту. Наприкінці XVIII століття було розбудовано кам’яну огорожу у вигляді аркади, а також розділення території на зони. Будівництво аркади, за архівними документами, завершилося у 1807 р. На початку XIX ст., при розбудові міста, приділено увагу необхідності організації карантину на території фортеці. У 1811 році Одеську фортецю, що існувала на теренах сучасного стадіону Чорноморець у парку імені Т.Г.Шевченка, була реорганізована в Карантин.
Велику увагу градоначальник приділяв озелененню міста. Зокрема, під час його управління, брат адмірала – Фелікс де Рібас подарував Одесі свій сад.
Емманюель де Рішельє розпочав свою каденцію з провадження політики фінансування будівництва портових споруд, їх розширення, адже майже половина торгових суден, що йшли Чорним морем зупинялися в Одесі. Також цей період позначився початком продажу пшениці у великих розмірах до Європи. Так у 1804 році одеські купці заробили трохи більше ніж 3,3 мільйона російських рублів, що у 4,5 раза більше ніж два роки тому.
Вже у 1808 році в Одесі, як у найбільшому порту країни, відкрився перший комерційний суд. Оде́ський комерці́йний суд – (мовою оригіналу) Коммерческій Судъ Одессы — перший комерційний суд у Російській імперії та перший апеляційний суд на території України. У цьому суді, на відміну він інших судів імперії того часу, було введено принцип «безстанового суду», а також застосування паралельно з письмовим судочинством усного, з його оперативністю та відсутністю формалізму. У 1805 році одеські купці виступили з ініціативою про заснування комерційного суду, беручи за основу систему комерційних судів Франції. А вже у 1808 році було засновано Одеський комерційний суд. Там розглядалися справи за активної участі повірених, ходатаїв і стряпчих. Основною причиною заснування особливих судів була специфіка торгових відносин у тогочасній Одесі. Саме тому в заснуванні цього суду найбільше було зацікавлене місцеве купецтво. Вважається, що цей суд став першим апеляційним судом на території України. Перший устав суду було прийнято 22 (10) березня 1808 року російським імператором Олександром I.
Місто поступово розвивалося, й у 1812 році населення міста вже становило 20 тисяч осіб, що у 100 разів більше ніж 20 років тому.
Однак саме того року в Одесі, як і в усьому Новоросійському генерал-губернаторстві спалахнула одна з найстрашніших хвороб людства — чума. Першими померлими виявилися артисти італійської трупи, що були на гастролях в Одесі. Вони померли наприкінці липня 1812 року, однак правильний діагноз було встановлено лише через місяць спеціальною комісією, що зібрав де Рішельє. Хвороба невблаганно розширювалася, так до листопада того ж року у місті померло близько 1720 осіб, а випадки смертності через чуму охопили увесь регіон від Бессарабії аж до Кубані. У результаті цих подій у місті було введено загальний карантин: пересування було заборонене без спеціальних пропусків, а місто було на спеціальному положенні. Однак, серед найбідніших жителів, ці заходи мало хто дотримувався. Тоді міська влада вирішила спалювати заражені будинки з усіма скарбами. Особливо хвороба не вщухала у районі Карантинного та Військового узвозів. І тільки у лютому 1813 року Одеса позбулася чуми й була оголошена «безнапасним містом». Усього під час епідемії загинуло 2656 осіб, себто кожен десятий, а одужало від хвороби лише 675 осіб. Усі померлі були поховані у братській могилі, що зветься «Чумна гора».
Під кінець управління Рішельє Одесою, населення міста зросло до 35 тисяч осіб, що уп’ятеро більше ніж 10 років тому. Кількість будинків зросла до 2,6 тисяч, а також постійно зводилися нові. Торговельний обіг усіх портів Чорного та Азовського морів у той час становив близько 45 мільйонів російських рублів на рік, 25 мільйонів з яких припадало на одну тільки Одесу. Митні збори становили близько 2 мільйонів на рік, що у сотні раз більше ніж 15 років тому.
Надалі, ім’ям герцога назовуть в Одесі Рішельєвську вулицю, Рішельєвський ліцей, Дюківський парк, що колись належав Арману Еммануелю де Рішельє, а також одеситами буде споруджено пам’ятник на його честь.

Одеса. Період з 1814 до 1822 року.

1791 – 1917 роки – Російська імперія

1802 – 1873 роки – Новоросійське генерал-губернаторство
1803 – 1917 роки – Херсонська губернія
1803 – 1838 роки – Власне градоначальництво

У 1814 році кількість населення Одеси становило близько двадцяти тисяч осіб. З 26 вересня (8 жовтня) 1814 року по 31 грудня 1815 (12 січня 1816) року градоначальником тимчасово було призначено відомого у Російській імперії британця — графа Томаса Кобле. На честь нього згодом було названо село (Коблеве) та однойменний курорт у сучасній Миколаївській області, а також відому українську марку вин. В Одесі ж британець залишив по собі славу голови дворянства міста, а також назву однієї з вулиць (Коблевська).
Вже з 1 (13) січня 1816 року посаду голови Одеського градоначальництва посів граф Луї Олександр Андро де Ланжерон.
Станом на початок 1816 року експорт з Одеси оцінювався 37,7 мільйона російських рублів, з яких 33 мільйонів становила лише пшениця. У той час багацько купців збагатилося на продажі саме цього товару. Зокрема, Димитріос Інглезі, Григоріос Маразлі-старший, Феодор Родоканакі тощо.

Одним з найбільших досягнень Ланжерона вважається встановлення (поновлення, дивись сторінку “Ходжабей”) у місті режиму «порто-франко», що означало скасування мита на ввезення товарів, а, отже, різкий підйом економіки. Розмови про встановлення цього режиму велися ще з 1798 року, однак лише при Олександрі де Ланжероні «порто-франко» було встановлено (поновлено) 15 (27) серпня 1819 року. У зв’язку із цим поблизу порту було вирито два спеціальні рови: «Херсонська митниця» (на Пересипу) та «Тираспольська митниця» (на Молдаванці). Себто, митний кордон розтягнувся від Сухого лиману до Куяльницького. Однак, через численні порушення кордону, його довелося скоротити до території від порту до сучасної вулиці Старопортофранківської. Згодом, все ж, зону розширили, додавши місцевості Малого Фонтану, Молдаванки та Пересипу. А у 1859 році статус «порто-франко» було остаточно скасовано. За 40 років вільного порту Одеса стала експортером хлібу світового рівня. «Величезне значення одеської відпускної торгівлі у справі підняття виробничих сил краю навряд чи потребує доказів, якщо пригадати, що в щасливі роки з Одеси вивозилося хлібних продуктів більше, ніж з усіх портів Сполучених Штатів Америки усього.» — пише Доротея Атлас.
1818 року у місті сталася ще одна визначна подія. Градоначальник запросив садівника Карла Дессмета для заснування ботанічного саду. 1819 року було затверджено статут нового Рішельєвського ліцею, а також було відкрито перший банк «Rodokanaki & Co» місцевим підприємцем та меценатом Феодором Родоканакі. Наступного року вийшла перша газета у місті — «Messager de la Russie Meridionalle», а ще через два роки вийшов мистецький журнал «Troubadour d’Odessa».
На той час Ланжерон поєднував у своїй особі дві посади — градоначальника Одеси та генерал-губернатора Новоросійського генерал-губернаторства. У 1820 році він звернувся до імператора з проханням розділити ці дві посади, зважаючи на велику втому. Імператор задовольнив його прохання і 22 травня (3 червня) 1820 року градоначальником Одеси став Микола Трегубов. Однак, це не означало повний відхід від справ Ланжерона. Наступного року зусиллями графа було поновлено багаторічне сполучення Одеси зі Стамбулом. Приблизно водночас архітектор Франсуа Шаль отримав завдання розробити генеральний план міста. Після його розробки, план було схвалено спочатку генерал-губернатором, а потім Олександром I. Цей проєкт передбачав створення місця, що могло б стати культурним центром міста. Таким місцем став Приморський бульвар та його околиці. Роботи почалися 1821 року, були знесені військові казарми та полкова церква, що знаходилися у цьому місці. Безпосереднім будуванням займався інший архітектор – Шарль Мішель Потьє.
17 (29) липня 1822 року Ланжерон залишив посаду генерал-губернатора у зв’язку з погіршенням здоров’я.

ЧИТАТИ ДАЛІ→