4.5.Одесса (Одеса). Період 1917-1920 роки.

Державні утворення на території України у 1917—1921 роках:

Резолюції Національного конгресу отримали широкий розголос. Вимога національно-територіальної автономії Україні містили і резолюції Першого Всеукраїнського військового з’їзду (5—8 (18—21) травня), на якому були присутні більше 700 делегатів, що представляли 993 тисяч українців-військових армії і тилу. Військовий з’їзд також висловився за реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії. Для керівництва процесами формування збройних сил при Центральній Раді створений Український Генеральний військовий комітет.
16 (29) травня до Петрограда прибула делегація УЦР на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим. Не знайшовши порозуміння з Тимчасовим урядом і Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів щодо автономії України, делегація наприкінці травня повернулася до Києва.
Невдало завершені переговори в Петрограді, заборона проведення Другого Всеукраїнського військового з’їзду підштовхнули УЦР до рішучіших дій. 3 червня на Четвертих загальних зборах Центральної Ради прийнято рішення звернутися до українського народу з закликом «організуватися та приступити до негайного заложення фундаменту автономного ладу на Україні». 10 (23) червня на засіданні Комітету Центральної Ради прийнятий і у той самий день на Всеукраїнському військовому з’їзді оприлюднений документ, в якому говорилося про національно-територіальну автономію України. 15 (28) червня Комітет Центральної Ради створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першим генеральним секретарем обраний Володимир Винниченко.
29 червня (12 липня) до Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі Олександра Керенського, Іраклі Церетелі, М. Терещенка для налагодження відносин з Центральною Радою. Делегація заявила, що уряд не буде заперечувати проти автономії України, однак просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії Всеросійським установчим зборам.
2 (15) липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де говорилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд прихильно поставиться до розробки українською Радою проєкту національно-політичного статуту України.
У відповідь Центральна Рада 3 (16) липня проголосила Другий Універсал, в якому йшлося про прийняття УЦР заклику уряду до єдності, про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її в єдиний вищий орган революційної демократії України.
В середині липня українська делегація прибула до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом. Делегація привезла з собою Статут вищого управління Україною (в остаточному варіанті — Статут Генерального секретаріату), в преамбулі якого говорилося, що Центральна Рада є органом революційної демократії всіх народів України, її ціль — остаточне введення автономії України, підготовка Всеукраїнських та Всеросійських установчих зборів. Урядова комісія відкинула Статут Генерального секретаріату і 4 (17) серпня замінила його на «Тимчасову інструкцію», згідно з якою Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, його повноваження поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній, він втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошти і телеграфів. Тиск Тимчасового уряду на українську делегацію не обмежився затвердженням урядової «Інструкції», так, 26 липня (8 серпня) в Києві донські козаки і кірасирський полк вчинили збройну провокацію проти полку ім. Богдана Хмельницького, у результаті якої убито 16 і поранено 30 богданівців.

Українська народна республіка

20 жовтня (2 листопада) 1917 року в Києві розпочав роботу Третій Всеукраїнський військовий з’їзд. На з’їзді один з лідерів українських есерів виступив з критикою компромісної політики Центральної Ради, а також закликав «утворити власними силами Українську Демократичну Республіку»; В. Винниченко заявив, що генеральні секретарі не є чиновниками Тимчасового уряду, а сам Генеральний секретаріат непідзвітний Тимчасовому уряду, а лише українській демократії, що його породила.
25 жовтня (7 листопада) в Києві стало відомо про повстання в Петрограді, організоване членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків). РСДРП (б) сформувалася навесні 1917 року на базі лівоекстремістського крила РСДРП. Керівництво партії влітку 1917 року було звинувачено у зв’язках з німецьким урядом. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не мали. 26 жовтня (8 листопада) на засіданні Малої Ради за участі представників різних політичних та громадських організацій створений Крайовий комітет охорони революції, відповідальний перед УЦР. Комітету мали підкорятися всі органи влади і всі сили революційної демократії в Україні.
Командування штабу КВО засудило створення Крайового комітету охорони революції. 27 жовтня (9 листопада) Центральна Рада прийняла резолюцію про владу в країні, де підкреслювалася необхідність переходу влади «до рук всієї революційної демократії», але не до Рад робітничих і солдатських депутатів, а також засуджувалося повстання в Петрограді. Того ж дня більшовики заявили про вихід з Малої Ради і на засіданні Рад робітничих і солдатських депутатів створили військово-революційний комітет. 29—31 жовтня (11—13 листопада) в Києві в районі Печерська між більшовиками і частинами КВО сталося збройне зіткнення, що скінчилося капітуляцією більшовиків.
28 жовтня (10 листопада) Центральна рада наділила Генеральний секретаріат функціями ліквідованого Крайового комітету охорони революції. 29 жовтня (11 листопада) Генеральний секретаріат узяв у свої руки справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. 31 жовтня (13 листопада) загальні збори Центральної Ради поширили владу Генерального секретаріату на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Холмську і частково Таврійську, Курську та Воронезьку губернії. 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого військами КВО підполковника Віктора Павленка.

В таких умовах Центральна Рада 7 (20) листопада прийняла Третій Універсал, в якому йшлося про створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Російською республікою, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи та житла, скасування смертної кари.
У листопаді—грудні 1917 року пройшли вибори до Всеросійських установчих зборів, які показали, що есерів підтримують близько 40 % виборців, більшовиків — до 25 %; в Україні українські соціалістичні партії зібрали дві третини голосів, більшовики — більше 10 %. Однак більшовики продовжували утримувати владу в Центральній Росії. Отримавши владу в Петрограді, В. Ленін був переконаний, що для її збереження контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів. Хоча, до середини листопада, на підтримку більшовиків висловилися лише 3 з 15 російських армій.
9 (22) листопада Раднарком видав наказ про заміну верховного головнокомандувача генерала М. Духоніна, який відмовився підкорятися більшовикам, прапорщиком М. Криленком. Одночасно по радіо і телеграфу Раднарком звернувся до армії, повідомивши, що надає право полковим та дивізійним комітетам вести переговори з супротивником про перемир’я на своїх ділянках оборони. Практика «братання» з ворогом швидко поширювалася по лінії фронту. Таким чином, повалення більшовиками Тимчасового уряду, вихід зі світової війни шляхом «братання» з ворогом підривали правопорядок та соціальні підвалини. А після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демократичним шляхом впливати на владу. Отже, виникало питання легітимності влади більшовиків.
Уряд УНР засудив політику більшовиків. У заяві Генерального секретаріату від 30 листопада, більшовиків названо «безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя». Центральна Рада і Генеральний секретаріат для стабілізації становища в країні і недопущення анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд. 17 листопада прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду у свої руки, а 23 листопада Південно-Західний і Румунський фронти об’єднано в один — Український.
27 листопада (10 грудня) більшовики в Могильові, при Ставці, створили революційний польовий штаб для боротьби з «контрреволюційними» військами Каледіна, Дутова та Центральної Ради. У відповідь на дії більшовиків Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, які перебували за межами України, передислокуватися на територію УНР, а 30 листопада (13 грудня) роззброїв і вислав з Києва пробільшовицьки налаштовані частини міського гарнізону.
4 (17) грудня Раднарком оприлюднив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». Вимоги більшовиків зводилися до того, що УЦР повинна відмовитися від дезорганізації загального фронту і пропуску військових частин на Дон, Урал, в інші місця, припинити роззброєння радянських, червоногвардійських частин, а також сприяти боротьбі з «контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням». 4 (17) грудня в Києві відкрився Всеукраїнський з’їзд Рад, в роботі якого взяли участь більше 2 тисяч делегатів. З’їзд висловив підтримку Центральній Раді. Більшовики, опинившись в значній меншості, наступного дня покинули з’їзд. 5 (18) грудня Центральна рада відхилила «ультимативні вимоги» більшовиків.
9 (22) грудня до Харкова прибули ешелони з більшовицькими військами. У ніч на 10 (23) грудня більшовицькі частини роззброїли українізовані частини. У цей же час до Харкова приїхала і група делегатів, що покинула Всеукраїнський з’їзд Рад. 11—13 (24—26) грудня більшовики інсценували альтернативний Всеукраїнський з’їзд Рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад і військово-революційних комітетів, у той час як в Україні існувало тільки рад більше 300. Цей з’їзд схвалив повстання в Петрограді і політику Раднаркому, проголосив встановлення радянської влади в УНР й обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який в свою чергу створив Народний секретаріат. 17 (30) грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією. Більшовицькі війська почали наступ на Донбас і південь України.
Тим часом Центральна Рада і Генеральний секретаріат вживали заходів для припинення більшовицької агресії. 15 (28) грудня створений Особливий комітет оборони України. Генеральний секретаріат 18 (31) грудня призначив полковника Юрія Капкана командувачем усіх українських військ для боротьби з більшовиками, а 26 грудня (8 січня) прийняв постанову про створення армії УНР. Однак при формуванні боєздатних частин уряд УНР зіткнувся з низкою проблем. Якщо в кінці листопада — на початку грудня 1917 він міг розраховувати на близько 400 тис. воїнів, то до кінця грудня — січня процеси розкладання армії призвели до того, що проти 12-тисячного більшовицького війська, що наступало на Київ, уряд УНР спромігся виставити дислоковані в різних місцях частини загальною чисельністю близько 15 тисяч бійців.
11 (24) січня 1918 року Мала Рада ухвалила Четвертий Універсал, який проголосив незалежність Української Народної Республіки. В документі говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Також в Четвертому Універсалі говорилося про формування Ради Народних Міністрів, переговори про мир з Центральними державами, розпуск регулярної армії і формування «народної міліції», був заклик до боротьби з більшовиками.
У ніч на 16 (29) січня в Києві почався збройний виступ окремих частин міського гарнізону та робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. 22 січня збройні сили УНР придушили цей заколот. Тим часом наступ більшовицьких військ на території України тривав. Наприкінці січня члени Малої Ради і Ради Народних Міністрів були вимушені перебратися з Києва до Житомира. 26 січня більшовицькі війська захопили Київ. У місті почався «червоний терор», жертвами якого стали кілька тисяч осіб.
У лютому 1918 року в Бересті підписано мирну угоду між УНР та Центральними державами. За умовами якої Центральні держави визнавали незалежність УНР та Центральну Раду, до України приєднувалися землі Холмщини та Берестейщини, надавалась допомога у боротьбі з більшовиками в обмін на постачання продовольства. На початку березня Центральна Рада повертається до Києва, німецькі й австрійські війська виходять на східний кордон УНР (лінія Стародуб — Рильськ — Білгород — Валуйки — Кантемирівка — Ростов), загони Петра Болбочана звільняють Крим і в квітні на кораблях Чорноморського флоту підіймають українські прапори. 29 квітня 1918 року на останньому засіданні Центральна Рада приймає Конституцію.

Українська держава

У день прийняття конституції УНР на Хліборобському конгресі в Києві консервативно-монархістські сили проголошують Українську Державу, військову диктатуру гетьмана Павла Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта царської армії, що спиралась на військову підтримку Німеччини. Центральна Рада була розпущена, Раду міністрів очолив Федір Лизогуб. Гетьману вдалося налагодити роботу державного апарату, нормалізувати роботу фінансової та судової систем, повернуто приватну власність на землю, скасовано 8-годинний робочий день та обмежено ряд громадянських прав, розпочато українізацію культурного життя, засновано Українську академію наук на чолі з Володимиром Вернадським, Катеринославський університет. У червні 1918 року було підписано мирну угоду із більшовиками, але визнання від країн Антанти здобути не вдалося. 11 листопада 1918 року закінчилась Перша світова війна, Німеччина підписала принизливі умови миру, її війська покинули Україну. Гетьману довелось шукати зовнішньої підтримки у Білого руху, він погодився на утворення Всеросійської федерації народів.

Українська народна республіка. Директорія

Уряд Скоропадського без підтримки німців був повалений антигетьманським повстанням під командуванням Симона Петлюри. 14 грудня 1918 року була відновлена Українська Народна Республіка на чолі з Директорією — колективним органом соціалістичної опозиції до влади гетьмана. На чолі Директорії стають прорадянський Володимир Винниченко та проантантський Симон Петлюра. Останній зумів мобілізувати 100-тисячне військо, яке у битві під Мотовилівкою розбило військо Скоропадського. 18 грудня Директорія зайняла Київ, а Скоропадський, зрікшись булави, втік до Німеччини. У лютому 1919 року під ударами загонів Червоної армії Директорія покидає Київ, й відступає на захід. У пошуках порозуміння із країнами Антанти з уряду виходить прорадянський Винниченко та ряд соціалістів.

Українська соціалістична радянська республіка

У Білгороді восени 1918 року на чолі з Георгієм П’ятаковим був утворений уряд Української соціалістичної радянської республіки (УСРР). У березні III Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв Конституцію УСРР, за якою Україну проголошено країною рад. Вся влада зосереджується в руках делегатів з’їздів, що відбуваються періодично, а в період між ними владою наділяється Всеукраїнський центральний виконавчий комітет під головуванням Григорія Петровського. Головою уряду призначено Християна Раковського. На початку червня усі радянські республіки уклали «військово-політичний союз» і формальна незалежність була скасована, розпочато втілення політики «воєнного комунізму». У 1918 році більшовики заснували власну партію ВКП(б), з метою розбудови «світлого комуністичного майбутнього», заради радикальної перебудови суспільства вони прагнули роздмухати «полум’я світової революції». Інструментом досягнення цілей вони обрали націоналізацію всього майна, скасування приватної власності, «червоний терор» проти класових ворогів, карткову систему розподілу товарів, експропріацію хліба в селян — продрозкладку, обов’язкову загальну трудову повинність.

Західноукраїнська народна республіка. Акт Злуки з УНР.

Восени 1918 року українці Галичини утворили Українську національну раду, а молоді офіцери — Центральний військовий комітет (Дмитро Вітовський). 1 листопада 1918 року українські військові захопили владу у Львові (Листопадовий чин) і вже 13 листопада проголосили Західноукраїнську Народну Республіку. Президентом республіки став Євген Петрушевич, а главою уряду — Кость Левицький. У республіці вдалося налагодити державне життя, впровадити українську мову як державну, 8-годинний робочий день, передачу земель селянам без викупу, гарантувати культурну автономію іншим народам, провести вибори до органів влади. Але все це приходилось впроваджувати в умовах польсько-української війни. На базі ветеранів Легіону січових стрільців було створено Українську галицьку армію (УГА). 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки двох українських держав, УНР та ЗУНР. Проте поляки дуже швидко відбили Львів, а навесні 1919 року, за допомогою 60-тисячного війська інтернованих Францією поляків з німецької армії під проводом генерала Галлера, розпочали наступ. УГА відступила за ріку Збруч, на початок червня 1919 року, майже вся ЗУНР була окупована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. У червні УГА провела успішну Чортківську офензиву, проте розвинути наступ не вдалося. УГА повернула за Збруч для з’єднання з частинами УНР. Частина військ опинилася у Чехословаччині, де стала відома під назвою «української бригади». 21 квітня 1920 року Польща і Україна домовилися про те, що кордон має проходити по річці Збруч. За рішенням повоєнної Паризької мирної конференції західноукраїнські землі вирішено було передати до складу новоутвореної Польщі. Існування соціалістичної України, колишнього союзника Центральних держав, уможливлювалось лише в ролі буфера з більшовицькою Росією. Не лишаючи надії на перемогу Білого руху в Росії, офіційно східний кордон Польщі країнами Антанти було затверджено лише 1923 року. Того ж року уряд ЗУНР в екзилі самоліквідувався. За умовами мирних конференцій Бессарабія переходила під владу Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини.

УНР – УСРР

Масове невдоволення воєнним комунізмом УСРР переростає в селянські повстання, найбільше з яких – в Єлисаветграді, у травні 1919 року, очолив отаман Никифор Григор’єв. Добровольча армія Білого руху під командуванням генерала Антона Денікіна, за допомогою сил Антанти, витискувала більшовиків з півдня, повертаючи старі царські порядки. У результаті наступу військ Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) були зайняті Донбас, Катеринослав, Харків та Одеса. У липні цим скористалась армія УНР і розпочала власний наступ, 30 серпня вона звільнила Київ. Але вже наступного дня до столиці зайшли денікінські війська зі сходу. Через суперечності між командуванням Дієвої армії УНР та Української галицької армії (УГА) сталася «київська катастрофа», коли українські війська опинились у «трикутнику смерті» між поляками, білогвардійцями та комуністами. 1 листопада командири УГА вирішують перейти на сторону Денікіна, а Петлюра з Директорією виїздять до Варшави. Частина військ на чолі з Михайлом Омеляновичем-Павленком з грудня по травень 1920 року продовжує боротьбу партизанськими засобами — «Перший зимовий похід». Дії 40 тисяч бійців Революційно-повстанській армії отамана-анархіста Нестора Махна на півдні України, в тилу денікінців, дозволили комуністам на початку грудня 1919 року перейти в контрнаступ. Війська білогвардійців під командуванням Петра Врангеля відступили й засіли в Криму. За третьої спроби окупувати Україну більшовики взяли собі на озброєння вже національні гасла: незалежність УСРР, обов’язкове знання української мови всіма членами партії. До складу УСРР з управлінських міркувань було приєднано Східний Донбас.

Польсько-радянська війна

У квітні 1920 року Петлюрі у Варшаві вдається домовитись із лідером Польщі, Юзефом Пілсудським щодо спільної боротьби проти більшовиків за визнання польсько-українського кордону за Збручем (Варшавська угода) і вже 7 травня польсько-українські війська відбили Київ. Проте кінна армія Семена Будьонного швидко повернула Київ та Правобережну Україну, перетнула польський кордон і впритул наблизилась до Варшави. Лише спільні дії польсько-українських військ у Варшавській битві 1920 року зуміла зупинити більшовиків й врятувати Польщу від розгрому — «диво на Віслі». Після радянсько-польського перемир’я у жовтні-листопаді 1920 року Червоній армії під командуванням Михайла Фрунзе, за допомоги військ Махна, вдалося прорватись до Криму, розбити залишки Білої армії й вчинити наймасовіший «червоний терор» по відношенню до своїх політичних супротивників.
У січні 1921 року між Польщею, УСРР та РСФРР було підписано Ризький мир, за яким Польща визнавала уряд УСРР, за що отримувала Волинь та Галичину. Для УНР це означало крах Варшавського договору. Частини армії УНР під проводом Юрія Тютюнника у листопаді 1921 року розпочали «Другий зимовий похід», але зазнали поразки у битві під Базаром. Остання велика спроба збройного протистояння більшовикам була здійснена повстанцями Холодноярської республіки 1922 року та Патріотичного куреню 1923 року.

Радянська окупація України

У 1921 році більшовикам Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) зі столицею в Харкові вдалося встановити свою владу над більшістю українських земель. Це ознаменувало поразку Української національної революції. 30 грудня 1922 року Російська радянська федеративна соціалістична республіка (РРФСРЗ), Українська соціалістична радянська республіка (УСРР), Закавказька соціалістична федеративна радянська республіка (ЗСФРР) та Білоруська соціалістична радянська республіка (БСРР) підписали угоду про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Вищі органи федерації відповідали за зовнішню політику, збройні сили, транспорт і зв’язок, централізовану економічну політику. Столицею нової країни проголошувалась Москва. У січні 1924 року була прийнята перша Конституція СРСР, у 1929 році нова Конституція УСРР офіційно затвердила входження республіки до складу Радянського Союзу.
За даними перепису 1920 року населення Радянської України становило 25,5 міліонів осіб, з них сільських жителів 20,9 міліонів осіб, а міських 4,6 міліона осіб. Тривав процес втрати етнічних українських земель: 1924 року Таганрог був переданий до складу РРФСР, поступово було асимільовано українство Кубані, Стародубщини та Слобожанщини. Національний рух Визвольних змагань 1917—1921 років продовжував розвиватися не лише на західноукраїнських землях, але й на теренах центральної та південно-східної України. Відомим є, наприклад, повстанський рух у Холодному Ярі, який замовчувався радянською пропагандою.

Одесса (Одеса). Період з 1917 до 1920 року

березень 1917 року – листопад 1917 року –  Тимчасовий уряд Росії
грудень 1917 року – листопад 1918 року –  Українська народна республіка
січень 1918 року – березень 1918 року –  Одеська радянська республіка
березень 1918 року – грудень 1918 року –  Українська Держава 
грудень 1918 року – квітень 1919 року –  Збройні сили Півдня Росії
квітень 1919 року – серпень 1919 року –  Тимчасовий робітничо-селянський уряд України та Українська соціалістична радянська республіка
серпень 1919 року – лютий 1920 року –  Збройні сили Півдня Росії
лютий 1920 року – грудень 1922 року – Українська соціалістична радянська республіка

Тимасовий уряд Росії

З 1 по 3 березня 1917 року звістка про перемогу революції в Петрограді та повалення монархії сколихнула Одесу і привела до мирного переходу влади з рук царських чиновників у руки революційної демократії. 2 березня 1917 року Одеський міський голова Борис Пелікан звернувся з відозвою до населення, закликаючи до «спокою і порядку».
На відміну від Петрограда, в Одесі переворот пройшов безкровно: не було вуличних боїв і перестрілок, масових арештів «контрреволюціонерів». Тільки кілька найбільш одіозних фігур старого режиму 7—8 березня 1917 року були посаджені під арешт – міський голова Борис Пелікан і його заступник Л. Мечников, начальник розшукової поліції Гіршфельд і його заступники. Загалом було заарештовано 14 осіб. Більшість старих одеських поліцейських було надіслано на фронт, жандармське управління було розформовано, а на одеських вулицях їх замінили загони народної міліції, що складалися переважно зі студентів на чолі з начальником міліції професором університету Зав’яловим. Незабаром в Одесі розпочала роботу слідча комісія сенатора С. Трегубова, що розслідувала корупційну, антидемократичну і реакційну діяльність колишніх градоначальників Толмачова та Сосновського, колишнього міського голови Пелікана. У перші дні революції пам’ятник Катерині Другій був закритий величезним полотнищем — щоб не дратувати «революційну публіку».
На зборах представників громадськості та самоврядування, у виконуючого обов’язки Одеського градоначальника генерала В. І. Есаулова, був сконструйований новий революційний орган влади. Влада в Одесі перейшла до революційного Тимчасовому уряду Росії і до місцевого Одеському Комітету громадських організацій або Цивільного комітету (орган Тимчасового уряду при міській Думі). Усі громадські та політичні організації міста направили до Цивільного комітету своїх представників. Після ліквідації старої міської Думи, Цивільний комітет став керувати життям Одеси до виборів нової Міської Думи. Серед українських лідерів, членами Громадянського комітету стали Іван Луценко і Сергій Шелухін.
Партія кадетів (лідери — журналіст Б. Веліхов, С. Штерн), навесні 1917 року, була найбільш активною в Одесі: в Одесі знаходився Обласний комітет партії об’єднує кадетів Херсонської, Таврійської та Бесарабської губерній, в Одесі виходило кілька газет кадетів, під їх впливом виявилися кілька громадських організацій, міська Дума, цивільний комітет. Для організації виборів до Одеської Ради, вже 4 березня 1917 року, було створено Організаційне бюро, куди увійшли меншовики І. Гніденко та І. Боркун, бундовка Е. Бернштейн, есер Ш. Гольдін, більшовики І. Волков і В. Ексла, безпартійний О. Борисов. Кожна фабрика чи завод, на якому працювало від 50 до 100 осіб, обирали до ради одного депутата, якщо виробництво було велике, то один депутат обирався від кожних 100 робітників. Найбільшим підприємством Одеси залишалися заводи РОПіТ — понад 2 тисяч робітників.
У вечері 6 березня 1917 року в приміщенні «Народної аудиторії» (нині будівля кінотеатру «Родіна») відбулося перше засідання Ради робітничих депутатів Одеси (225 делегатів від 50 фабрик і заводів), на якому був обраний Виконком із 23 осіб (в основному з представників партій меншовиків та Бунду, у складі першого виконкому Одеської Ради було 3 більшовика) та голова Виконкому – І. Гнєденко. Незабаром виконком Ради розрісся до 48 членів (з них 7 більшовиків). Рада делегувала до складу Громадського комітету Одеси 4 депутатів Ради, що представляли партії меншовиків та есерів (Гніденко, Дудюк, Фельдман, Боркун). До складу Одеської Ради було обрано 1015 депутатів. Членів Ради — меншовиків налічувалося 194 особи, есерів — 232 особи, більшовиків — 18, 102 делегата представляли інші партії, а 366 — були безпартійними. Цікаво, що справжніх робітників «від верстата» в Одеській Раді робітничих депутатів виявилося трохи більше половини — 520, решта депутатів були інтелігентами, службовцями, представниками вільних професій, безробітними, тощо. При Одеській Раді працювали відділи: робочий, селянський, військовий, фінансовий, агітаційний, видавничий, юридичний, громадської безпеки, робочої міліції, Червоної гвардії, міського господарства, адміністративний, а так само комісії: мандатна, продовольча, ревізійна. Нова Рада послала вітальну телеграму до столиці — революційному Тимчасовому уряду, вітаючи його з перемогою здобутою «над темними силами країни». Наступного дня, над Воронцовським палацом, став розвиватися червоний революційний прапор. Воронцовський палац до 18 березня став «штабом революції» в Одесі. Незабаром стали виходити нові газети «Известия Одеської Ради» і «Південний робітник» (орган Одеського комітету РСДРП) в редакції якої були меншовики. 17 березня робочі Одеси стали встановлювати на підприємствах 8-ми годинний робочий день, що був офіційно затверджений владою 20 березня 1917 року.
12 березня 1917 року була організована Рада солдатських і офіцерських депутатів (голова — есер, капітан броненосця «Синоп», капітан першого рангу О. Зарудний). Рада матроських і офіцерських депутатів незабаром об’єднався з солдатською. Тоді ж виникли: Рада трудової інтелігенції і Селянська Рада Одеського повіту. У травні 1917 року, на засіданні Одеського виконкому Рад, Олександр Керенський (один із лідерів Тимчасового уряду) пропонував широку коаліцію сил і злиття робочої, солдатської і селянської рад. З 911 членів Одеської Ради робітничих депутатів, що вказали свою партійність, представників партії есерів було 232 особи, соціал-демократів-меншовиків (різних фракцій) — 194, фракції більшовиків — 18, інших партій — 102, безпартійних — 366. Робітники в Робочої Раді Одеси склали — 520 особи, інтелігенти і службовці — 391 особу.
11 березня на 17-му засіданні Громадянського комітету, новим «тимчасовим» міським головою був обраний інженер і кадет Михайло Брайкевич, заступником Брайкевича став меншовик В. Богуцький, революційним губернатором став начальник Одеського військового округу генерал Д. Ебел, виконуючим обов’язки градоначальника — генерал У. Єсаулов, комісаром міліції — професор Д. Михайлов. Комендантом міста став прапорщик, есер Рязанов. Одночасно було вжито необхідних заходів щодо захисту завоювань революції, була створена Комісія громадської безпеки, що контролювала охорону стратегічних об’єктів. Революційні студенти домоглися відставки реакційного ректора Одеського університету Д. Кішенського. З в’язниць були звільнені всі політичні в’язні. Командувачем Одеським військовим округом був призначений генерал Д. Ебел (з серпня 17-го — генерал П. Феліцин), а начальником штабу округу — генерал Никанор Олександрович Маркс або як його звали в Одесі «червоний генерал». Військовим комісаром Тимчасового уряду в Одесі став Н. Харіто, а військово-морським комісаром – М. Шрейдер. 19 березня в Одесі відбулося Українське Віче, яке зібрало більше 700 одеситів. Віче відкрив Володимир Чехівський. З березня 1917 року в Одесі став видаватися журнал «Українське слово» (за редакцією лідера місцевої УСДРП – Володимира Чехівського). В Українську Центральну Раду від Одеси були обрані: Іван Луценко, І. Романенко, Володимир Чехівський, Всеволод Голубович, Пелішенко, Кущ, Чорнота. Главою українського Керівного комітету став Сергій Шелухін. 13 квітня в Одесі була створена Губерніальна українська Рада, в якій провідну роль відігравали українські соціал-демократи і українські есери, головою Ради став Володимир Чехівський. 28 червня в місті пройшов український Національний з’їзд, на якій з усієї Херсонської губернії зібралися близько 200 делегатів.
У перших числах березня ворота одеської в’язниці відчинилися для декількох сотень політичних в’язнів. Прокурор Одеської судової палати Яковлєв та прокурор Одеського окружного суду Кондратьєв особисто виконали розпорядження міністра юстиції Тимчасового уряду Олександра Керенського, оголосивши політичним в’язням телеграму революційного міністра і особисто передавши кожному звільненому «привіт від імені міністра». 8 березня 1917 року в Одеській в’язниці спалахнув бунт ув’язнених. Результатом бунту стали нові тюремні «революційні» порядки. Газети тоді повідомляли: «Всі камери відкриті. Усередині огорожі немає жодного наглядача. Введено повне самоврядування ув’язнених. На чолі в’язниці Григорій Котовський та помічник присяжного повіреного Звонкін. Котовський люб’язно водить по в’язниці екскурсії». У березні сімнадцятого в кафе «Саратов» 40 кримінальних «авторитетів» Одеси і округу провели свою конференцію. Котовський тоді віщав: “Ми з тюремного замку послані закликати всіх об’єднатися для підтримки нового ладу. Нам треба піднятися, отримати довіру і звільнитися. Нікому від цього небезпеки немає, ми хочемо кинути своє ремесло і повернутися до мирної праці.” Від імені злодіїв він звертався до одеської влади з проханням відправити всіх кримінальників на фронт «захищати революційну батьківщину». 30 квітня Котовський відіслав прокурору нове прохання — амністувати його як політв’язня та відправити на фронт. 5 травня 1917 року Котовський нарешті був умовно звільнений, з умовою негайного відправлення на фронт.
10 травня 1917 року, в Одесі, відкрився Перший з’їзд Рад Румунського фронту, Одеського округу та Чорноморського флоту, в якому взяв участь Олександр Керенський (тоді військовий міністр) та Олександр Колчак (тоді революційний командувач Чорноморським флотом).
У квітні 1917 року на заводах міста почали створюватися загони Червоної Гвардії, яки виконували функції робочої міліції для охорони революційних завоювань від контрреволюції та захисту від погромів. Спочатку ці загони були лояльні до влади і в їх керівництво входили меншовики, більшовики та есери
У цей же час в Одесі почав формуватися рух за українізацію армії — було створено місцеву Українську військову Раду на чолі з І.А. Луценком, до якої увійшли делегати від солдатів Одеського гарнізону та матросів Чорноморського флоту. У червні було отримано дозвіл на створення українських армійських рот, а у серпні було сформовано перший Український гайдамацький курінь (командир – підполковник В.Р. Поплавко).
10 травня (23 травня)—27 травня (9 червня) 1917 року на Першому фронтовому та обласному з’їзді рад, що пройшов в Одесі, був обраний Центральний виконавчий комітет рад Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеси — Румчород. Більшість у першому скликанні Румчерода складали есери та меншовики. Румчерод прагнув стати органом влади в «прифронтових районах» і контролювати не лише армію та флот румунського фронту, а й землі Бессарабії та Одещини.
Влітку 1917 року, у зв’язку зі звільненням із ув’язнення багатьох кримінальникив, бандитизм в Одесі прийняв загрозливі розміри. Розвал армії призвів до появи в Одесі та околицях десятків тисяч дезертирів. Солдати продавали зброю, привезену з фронту, що сприяло озброєнню банд та різних псевдореволюційних загонів. З серпня Одесу захлеснули погроми магазинів та складів, пограбування, перестрілки. Ідеологічні анархісти робили самочинні реквізиції буржуазії.
Корніловський заколот, який мав ціль встановлення військової диктатури та «наведення порядку», не оминув і Одесу. Проти заколоту відкрито виступив начальник штабу Одеського округу генерал М.Маркс (наприкінці вересня – військовий округ). З 28 серпня по 4 вересня (за старим стилем) в Одесі діяв коаліційний Тимчасовий Ревком із представників Одеської Ради та Румчерода, міського самоврядування, українських та єврейських соціалістичних партій, есерів, меншовиків, більшовиків. Ревком контролював охорону важливих об’єктів, організовував арешти “підозрілих контрреволюціонерів”, закрив “праву” газету “Південна Русь”. Боротьба з корнилівщиною призвела до підвищення авторитету більшовиків, «більшовізації» рад та поступового переходу загонів Червоної гвардії під контроль більшовиків.
Одночасно посилювалися позиції Центральної Ради. Її прихильниками було сформовано 3 курені гайдамаків, кінний гайдамацький полк, українізувалися артилерійська батарея, кулеметний полк. У жовтні розпочалася українізація штабу ОВО, артилерійського та піхотного училищ, школи прапорщиків, кількох запасних полків. Солдати, які підтримували Центральну Раду, були зведени до Одеської гайдамацької дивізії (близько 6 тисяч солдатів). Українські прапори також були підняті над есмінцем «Завидний» та крейсерах «Пам’ять Меркурія» та «Світлана», що стояли в Одеському порту та на рейді.
Повідомлення про жовтневий переворот у Петрограді викликало паніку серед обивателів Одеси та агресивність серед радикалів. Більшовики, ліві есери, анархісти та максималісти стали вимагати встановлення в Одесі «пролетарської диктатури». Однак, Румчород, де зберігалася меншовицько-есерівська більшість, засудив петроградськи події. Одеська українська рада (слід за київською Центральною радою) також засудила петроградські події, тоді як Одеська Рада зайняла нейтральну позицію.

Українська народна республіка

7 (20) листопада 1917 року в Києві, за рішенням Малої ради, був прийнятий Третій Універсал, в якому проголошувалося створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Російською Республікою. Було заявлено про включення до складу УНР територій, більшість населення яких становлять українці, зокрема Херсонської губернії та Одеси.
Для підтримки порядку в Одесі було знову сформовано коаліційний обласний Ревком з представників Ради, Румчорода, Української Ради, керівників ОВО, лідерів соціалістичних партій. Ревком ухвалив рішення про входження Одеси до складу УНР. Влада Центральної Ради в Одесі здійснювалася через українську Губернську раду (керівник – І.М.Луценко), урядового комісара УНР підполковника В.Поплавка, голови Ревкому Одеси В. Чеховського. Комітет з охорони революції при Одеській українській раді встановив контроль над арсеналами та стратегічними об’єктами міста. Командувач Одеським військовим округом генерал Н.Маркс, за вказівкою якого раніше зі складів округу було видано зброю загонам Червоної гвардії, робочої міліції та більшовизованим частинам гарнізону, був змушений залишити свою посаду. Українську орієнтацію Одеси підтримав тво командувача округу генерал-майор Г.Єлчанінов.
Румчород, не підтримавши більшовицьке повстання в Петрограді, не визнав верховної влади Центральної Ради над півднем України. Таку ж позицію зайняла більшість Одеської Ради, міської Думи, місцевої організації більшовиків, меншовиків, анархістів, есерів, єврейського бунду.

Генералу Д.Г.Щербачову, фактичному головнокомандувачу арміями румунського фронту, деякий час вдавалося стримувати розкладання військ фронту, викликане впливом революційних подій та більшовицької агітації. Він досяг того, що фронтовий комітет 30 жовтня (12 листопада) ухвалив рішення про невизнання радянської влади. У листопаді Щербачов підтримав рішення Центральної ради про об’єднання військ південно-західного та румунського фронтів колишньої Російської імператорської армії (РІА) в єдиний Український Фронт і був призначений командувачем військ Українського фронту армії УНР. У ніч на 1 (14 грудня), у зв’язку з чутками, що поширилися, про готування роззброєння гайдамаками одеської червоної гвардії, до 300 червоногвардійців і матросів зайняли вокзал і захопили гараж військ Центральної Ради. Також червоногвардійці спробували підняти проти Центральної ради сербські підрозділи, що були розквартировані в Одесі, а також штурмувати штаб військового округу. Військові моряки з крейсера «Алмаз», де був штаб повстання, підтримавши більшовиків, спробували захопити Англійський клуб, який був місцем засідання Одеської Української Ради. Для відбиття виступу до центру міста були направлені загони «гайдамаків», — озброєних формувань із прихильників Центральної Ради.
Перестрілки між гайдамаками та червоногвардійцями почали виникати у центрі Одеси, біля вокзалу та штабу округу. Повсталим не вдалося захопити стратегічні об’єкти та витіснити українські частини з міста. 3 (16 грудня) 1917 року, до Одеси прибули 4 ешелони з військами Центральної Ради. Щоб припинити кровопролиття, було створено «примирливий» Тимчасовий об’єднаний комітет Рад із представників Одеської Ради та Одеської Української Ради та Тимчасове революційне бюро з представників Румчорода, штабу округу, Центральної ради та комісара Тимчасового уряду. Після цього війська Центральної Ради взяли під свій контроль усі стратегічні об’єкти Одеси.
За вказівкою радянського Головковерха М.В.Криленка від 3 (16) грудня 1917 року, перше скликання Румчорода було розпущено. Другий фронтовий та обласний з’їзд Рад, що відбувся в Одесі 10—23 грудня 1917 року (23 грудня 1917—5 січня 1918 років), висловився проти Центральної Ради, визнав радянську владу і обрав новий склад Румчерода, до якого увійшли 70 більшовиків, 55 лівих есерів, 23 представники селянських організацій та 32 представники від інших фракцій. Головою виконкому Румчорода був обраний В.Г.Юдовский. Румчород проголосив себе вищою владою в Південно-Західній області (Бессарабії та Херсонської губернії) і на румунському фронті, взяв на себе керівництво всіма революційними армійськими частинами фронту.
У жовтні 1917 року Одеса входить до складу УНР, але її політико-правовий статус в Українській державі був дискусійним — принаймні до остаточної її окупації більшовицькими військами. “Більш очевидною стала ситуація після проголошення УНР. Оприлюднення ІІІ Універсалу мало неабияке значення для побудови системи влади в Одесі, оскільки місцеві українські організації почали більш рішуче ставити свої вимоги щодо управління краєм, виконуючи … указівки Центральної Ради” – Т.Вінцковський.
4 (17) грудня 1917 Раднарком Радянської Росії направив I Всеукраїнському З’їзду Рад «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради» в якому заявив про невизнання Української Центральної Ради і зажадав припинити роззброєння радянських полків, а також «сприяти революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-калединським повстанням».
Тим часом, у період  4-11 (17-24) грудня, за наказом Петлюри та генерала Щербачова, війська, що були вірними Центральній Раді, захопили штаби румунського та південно-західного фронтів, армій, полків, здійснили арешти членів військово-революційних комітетів та комісарів-більшовиків, деяких з них розстріляли. За цим було роззброєння і розформування румунами тих частин, в яких був сильний вплив більшовиків. Російськи солдати залишились без зброї та продовольства, деяка їх частина вирішила йти до Росії пешком.

Квазідержавне утворення “Одеська радянська республіка”

3 (16) січня 1918 року Одеська Рада робітничих, солдатських та матроських депутатів ухвалила рішення про самовизначення Одеси як «вільного міста» з автономним урядом.
4 (17) січня Народний секрктаріат Української соціалістичної радянської республіки, сформований у Харкові, офіційно оголосив війну Центральній Раді.
9 (22) січня, перед обличчям наступу радянських військ, Українська Центральна рада видала IV Універсал, який проголосив незалежність України.
13 (26) січня в Одесі розпочалося повстання під керівництвом Військово-революційного комітету Румчерода (голова — В.Г.Юдовський), до якого входили представники фабрично-заводських комітетів, більшовиків, лівих есерів, максималістів, анархістів. На ранок 14 (27) січня, повсталі оволоділи штабом військового округу, вокзалом, телефонною станцією, поштою, телеграфом. Вранці, в газеті «Голос пролетарія», було опубліковано звернення одеського Ревкому, в якому заявлялося, що влада у місті «перейшла до рад». На боці більшовиків виступило близько 2300 червоногвардійців, членів бойових організацій лівих есерів та анархістів, близько 2 тисяч матросів з броненосців «Синоп», «Ростислав», крейсера «Алмаз», 1 тисяча більшовизованих солдатів 49-го полку та Охтирського кулеметного полку, загони Мішка Япончика та Яшки Блюмкіна, загін інтернаціоналістів, сформований під командуванням Олеко Дундича з полонених солдатів австро-угорської армії, дружина Союзу молоді Семена Урицького. Центральна Рада мала в Одесі 2 тисячі бійців (два гайдамацькі курені — 1300 багнетів, юнкера — 200 багнетів, окремі загони, у тому числі з гімназистів та студентів — 300 багнетів). Декілька військових частин гарнізону оголосили про свій нейтралітет.
Вранці 15 (28) січня, гайдамацькі частини та юнкера за підтримкой броньовиків почали наступ з району Великого Фонтану, де розташовувалися казарми гайдамаків, на центр міста та вокзал. Їм вдалося відбити вокзал, штаб округу та зайняти центральну частину міста аж до Соборної та Грецької площ, та порту. Більшовики зайняли оборону навколо штабу червоної гвардії та Ревкому на Торговій вулиці. До вечора повсталі утримували лише робітничі околиці, порт та частину центру міста.
Однак, 16 (29) січня, крейсер «Ростислав» та захоплений більшовиками бронепоїзд розпочали артилерійський обстріл позицій гайдамаків, а в бій на боці повсталих вступило підкріплення — зведений батальйон 6-ї армії румунського фронту (500 багнетів). Він вдарив українськими частинами з тилу — з боку Великого Фонтану.
17 (30 січня) повстанці знову відбили вокзал, штаб округу, оточили в Олександрівському саду значну частину гайдамаків. Через безперспективність подальшого опору, війська Центральної ради запросили перемир’я і 18 (31) січня були виведені з Одеси. На станції Роздільна більшість гайдамаків була роззброєна загоном більшовиків.
У перші дні після перемоги повстання, в Одесі правив Ревком, а 25 січня (7 лютого) відбулися перевибори виконкому ради робітничих депутатів. До нового складу з 75 осіб увійшли 36 більшовиків, 10 лівих есерів, 9 «лівих» меншовиків та бундівців, 5 анархістів, головою президії був назначений більшовик О.Воронський).
29 січня (11 лютого), на об’єднаному засіданні Ради робітничих депутатів та Румчерода, було утворено Одеську Раду народних комісарів (представники більшовиків, анархістів та лівих есерів) та проголошено “Одеську радянську республіку, яка визнала вищу владу в особі раднаркому радянської Росії. Головою Раднаркому ОРР (РНКОР) був обраний В.Г. Юдовський.
Нова влада закрила більшість газет, було радикально змінено апарат управління, почалася хвиля конфіскацій та арештів «контрреволюціонерів». Влада своїми діями провокувала «масовий класовий терор» проти представників дворянства, буржуазії та священства, офіцерів, колишніх поліцейських. При Одеському РНК було створено «Бюро (Комісія) боротьби з контрреволюцією», революційний трибунал. Військові кораблі «Ростислав» і «Алмаз», що стояли на одеському рейді, були перетворені на плавучі в’язниці, де затриманих катували і страчували без суду і слідства.
Одеські кримінальні елементи, які брали участь у поваленні влади Центральної Ради, поводилися як переможці та «господарі» міста. Прикриваючись «революційними мандатами», вони відкрито грабували приватні будинки, банки, магазини, підприємства та склади. 22 січня (4 лютого), за потурання радянської влади, бандити напали на приміщення судової міліції Одеси, спалили «Реєстраційне бюро» з картотекою на всіх міських кримінальних елементів та вбили його працівників. Кримінальний авторитет Мішко Япончик очолював єврейську бойову дружину, яка пізніше увійшла до складу “Одеської радянської армії” як “резерв уряду” та командування і була переведена на державний кошт.
“Одеська радянська республіка” була проголошена на території Херсонської та Бессарабської губерній, але реальна влада її уряду поширювалася лише на Одесу, Одеський, Ананьївський та Тираспольський повіти. Тим часом, румунські війська продовжували повзучу анексію Буджака – Південної Бессарабії (Ізмаїльський та Акерманський повіти), що почалася 10 (23) січня, коли румуни зайняли Болград.
22 січня (4 лютого) румунські війська захопили повітове місто Ізмаїл, 25січня (7 лютого) – місто Кілія, 15 лютого – Вилкове. На Дунай з Одеси та Севастороля було направлено кілька військових судів із десантом революційних матросів та червоногвардійців (1 тисяча багнетів). Флотом, що діяв проти Румунії, командував балтійський матрос-анархіст Желєзняк — Анатолій Железняков, голова революційного штабу дунайської флотилії.
23 січня (5 лютого) Румчород оголосив війну Румунії. Румунським військам протистояла спішно сформована “Особлива Одеська армія“, чисельністю близько 4-5 тисяч осіб під командуванням лівого есера Петра Лазарєва, яка розташовувалась по лівому березі Дністра від Овідіополя до Рибниці. До її складу входили окремі революційні одеські дружини – переважно з більшовиків, лівих есерів і анархістів, – а також невеликі частини старої армії, що прорвалися з Румунського фронту до Дністра.
14 лютого радянський командарм, лівий есер М.А.Муравйов, який за тиждень до цього на чолі радянських військ УСРР вибив Центральну Раду з Києва, був призначений командувачем фронту, який діяв проти румунських військ у Бессарабії та Придністров’ї. Раднарком РРФСР поставив перед ним завдання не лише не допустити румунські війська до Одеси, а й захопити всю Бессарабію, повернувши її під владу Радянської Росії. Диктаторські повноваження, яки більшовики надалі Муравйову, обмежували владу одеського РНКОРа.
За добу, тритисячна армія Муравйова була перекинута з-під Києва до Дністра, румунські війська раніше вийшли до міста Бендери, на окремих ділянках переправилися на лівий берег Дністра і спробували там закріпитися, але були відкинуті загонами “Особливої Одеської армії” та запросили перемир’я.
Із прибуттям Муравйова до Одеси, бойові дії відновились. 20 лютого Муравйов почав наступ під Бендерами. Більшовизованим частинам 8-ї армії, що підійшли, була дана команда наступати на лінії Бєльці — Рибниця. До 2 березня війська Муравйова розгромили румунів у Рибниці та Слободзеї, зірвавши їхні спроби закріпитися у Придністров’ї . Муравйов пропонував радянському керівництву продовжити наступ силами своєї армії на Кишинів – Ясси або перекинути 2 тисячі солдатів до Аккермана і наступати на Ізмаїл.
Під впливом військових невдач, румунське командування запропонувало перемир’я. Мирні переговори проходили в Одесі та Яссах. Було підписано спільний протокол про припинення радянсько-румунського збройного конфлікту, за яким Румунія зобов’язалася протягом двох місяців вивести свої війська з Бессарабії і не робити жодних військових і ворожих дій щодо РРФСР. 8 березня радянські війська отримали наказ припинити військові дії проти румунських військ. Румунська влада, однак, розуміла, що австро-німецькі війська, які розпочали 18-25 лютого окупацію території України і вже зайняли Київ та Вінницю, з дня на день будуть в Одесі. Тому вже 9 березня Румунія, порушивши досягнуті домовленості, захопила Аккерман, завершивши цим захоплення Південної Бессарабії, а за кілька днів анулювала підписані документи.
24 лютого, з початком вторгнення австро-угорських військ на територію України за угодою з Центральною Радою, Муравйов оголосив Одесу на військовому стані та наказав знищити усі винні склади. Намагаючись встановити в Одесі режим особистої військової диктатури, він розігнав міську Думу, заборонив мітинги та збори, запровадив найсуворішу цензуру.
До 3 березня австро-угорські війська, захопивши Поділля, вийшли до Балти, погрожуючи тилам Південних радянських армій. Командарм М. Муравйов наказав частинам 3-ї армії зупинити просування австро-угорських військ уздовж лінії Південно-Західної залізниці та закрити фронт Дністер – Бірзула – ст. Помічна — ст. Знам’янка.
5-7 березня, біля станцій Слобідка і Бірзула, червоні війська спробували зупинити три піхотні і дві кавалерійські дивізії 12-го корпусу австро-угорської армії, що наступали на Одесу. Нечисленні та слабко організовані частини 3-ї армії зрештою відступили. В Одесі тим часом спалахнули солдатські заворушення, що супроводжувалися погромами магазинів та винних складів. Захопивши станцію Бірзула, австро-угорські війська вдарили по станції Роздільна, що перебуває за годину їзди від Одеси. Загальна мобілізація, оголошена більшовиками в Одесі, не дала очікуваних результатів, а бойові дружини робітників та членів партії були нечисленні. Командарм Муравйов констатував: «Захист Одеси став неможливим. Місто дало лише 500 червоноармійців, у той час як у місті 120 тисяч пролетарів… а …регулярні війська відмовляються воювати». 11 березня радянські війська залишили оборонні позиції за 10 км від міста і втекли до Одеси. Одеська Рада переважною більшістю голосів запропонувала здати місто без бою, посилаючись на пасивність населення. Румчерод також визнав оборону Одеси марною. Муравйов був змушений наказати про відступ. 12 березня міська дума взяла на себе владу в Одесі та домовилася з австрійським командуванням про безперешкодну евакуацію червоних армій. 13 березня частини австрійських військ без бою зайняли місто. Слідом за ними, до Одеси увійшли війська Центральної ради. “Одеська республіка” припинила своє існування. Радянські органи були евакуйовані до Севастополя разом з архівами, цінностями та військовим майном.

УНР – Українська держава – УНР (Директорія). Австро-німецька окупація. Війська Антанти. Білий рух

Завдяки введенню в Україну австро-німецьких військ, Українська Центральна рада повернула собі управління країною, однак у ситуації «двовладдя», що виникла внаслідок окупації України, влада була досить номінальною. Проте політичні мітинги були заборонені, кілька лівих газет закриті, було введено цензуру, обмежено діяльність профспілок та рад. В Одесі, як і на всій Україні, було заборонено будь-яку агітацію проти австро-німецьких військ, Центральної Ради та Уряду України.
За гетьмана Скоропадського Одеса була виділена з Херсонської губернії як окрема адміністративна одиниця — градоначальство. Ради були розігнані, більшість профспілок та ліберальних земств закриті. Заарештували як «лівих», так і прихильників Антанти — так званих «оборонців». Одеса страждала від зростання безробіття, голоду, карткової системи, епідемії холери. Австро-німецьке командування безконтрольно вивозило з Одеського регіону продукти, сировину, обладнання. Незважаючи на сувору заборону, відзначався потужний страйковий рух (шкіряні заводи та пекарні в травні 1918 року, загальний страйк залізничників у липні).
В опозиції до гетьманського режиму перебували місцеві організації УПСР та УСДРП. Влітку 1918 року лідери українських соціалістів в Одесі розпочали підготовку повстання проти влади гетьмана. Організаторами повстання стали І.Луценко та В.Чехівський.
В Одесі було створено громадську комісію з розслідування злочинів більшовиків у період “Одеської радянської республіки”. З дна затоки було піднято десятки трупів закатованих «контрреволюціонерів».
Водночас в Одесі діяло численне підпілля, яке орієнтувалося на більшовиків, лівих есерів, анархістів, максималістів. Підпільники займалися антигетьманською агітацією та влаштовували акти терору. Так, внаслідок вибуху військових артилерійських складів на Ближніх Млинах було вбито та поранено до 700 мешканців Одеси, 4 тисячі людей залишилися без даху над головою. У зв’язку з цим вибухом, у середині жовтня було затримано всіх працівників радянського консульства в Одесі, близько 200 радянських дипломатів та громадян було вислано. Тоді ж в Одесі відбулися масові арешти серед місцевого більшовицького підпілля.
Більшовики та анархісти надали фінансову та організаційну підтримку просуванню у «королі злодіїв» Одеси своєї людини — «революціонера» Мішка Япончика. Очевидно, вже до жовтня 1918 року Япончик контролював передмістя Одеси, насамперед Молдаванку, та кримінальних елементів, яких в Одесі налічувалося до двадцяти тисяч осіб.
У період Української Держави в Одесі було розміщено сильний австро-німецький гарнізон. Командував австрійськими окупаційними військами в Україні генерал фон Бельц (з 1 червня 1918 року – генерал-губернатор Одеси). Пізніше, 9 листопада 1918 року, дізнавшись про поразку Австро-Угорщини у Першій світовій війні та розпаді імперії, генерал застрелився у своїй канцелярії.
У 1918 році, у місті створюються польські військові формування. 13 квітня 1918 року, військовий міністр УНР – Олександр Жуковський, наказав розформувати всі польські військові частини в Одесі. Поляки однак не послухалися наказу, на допомогу українцям прийшли австро-угорські війська, що висунули полякам ультиматум щодо роззброєння, і 20 квітня 1918 року польський загін у Одесі було розпущено.
17 квітня 1918 року в Одесі та на території Херсонської губернії розпочалося формування 3-го Одеського корпусу збройних сил УНР (після державного перевороту гетьмана Скоропадського 29 квітня 1918 року – Української Держави). З 8 липня найменування корпусу було змінено на 3-й Херсонський корпус. Полки корпусу були українізовані. Безпосередньо в Одесі та Придністров’ї дислокувалися три полки 5-ї піхотної дивізії 3-го Херсонського корпусу.
У середині листопада 1918 року Україна повстала проти гетьмана Павла Скоропадського. Німеччина та Австро-Угорщина, нещодавні його союзники, програвши у війні, капітулювали перед країнами Антанти та розпочали поспішне виведення військ з України.
14 листопада 1918 року, через кілька днів після звістки про капітуляцію Німеччини, гетьман України Скоропадський підписав «Грамоту» — маніфест, в якому він заявив, що відстоюватиме «давню могутність і силу Всеросійської держави», і закликав до будівництва Всеросійської федерації як першого кроку для відтворення великої Росії. Маніфест означав крах усіх старань українського національного руху щодо створення самостійної української державності. Цей документ остаточно відштовхнув від гетьмана більшість українських федералістів, українських військових та інтелігенції . В Україні розгорнулося антигетьманське повстання під керівництвом Директорії УНР.
22 листопада 1918 року, представник Антанти повідомив гетьману Скоропадському, що союзники найближчим часом нададуть йому військову допомогу для захисту від Радянської Росії та придушення заворушень в Україні. При цьому французьке командування дало зрозуміти, що прагне відтворення “сильної єдиної Росії” з включенням до її складу українських земель, а тому основну ставку французи робили на білий рух. Командування збройних сил Антанти розглядало південь України та Крим як найважливіший стратегічний плацдарм для подальшого наступу на Москву, проте не поспішало розгортати свої війська та розпочинати військову кампанію.
Повстання проти гетьманського режиму, що почалося, призвело до розколу армії Української держави на прихильників Скоропадського і прихільників Директорії. Більшість старшин (офіцерів) 5-ї дивізії, що дислокувалася в Одесі, були налаштовані вороже стосовно українського уряду, прийняли орієнтацію російської добровольчої армії під командуванням генерала Денікіна на «єдину і неподільну Росію». Цих офіцерів очолив командир корпусу А.І.Березовський. Найменшу за чисельністю частину офіцерів корпусу — переважно молодих українських старшин (офіцерів), які підтримали Директорію, — очолив І.М.Луценко. На боці Директорії опинилися знову сформовані 1-й та 2-й Одеські піхотні полки та Слобідський піхотний полк, одеські студентські сотні, кілька місцевих добровольчих загонів та інші. Тим часом, Березовський проголосив приєднання частини особового складу 3-го корпусу та всього Одеського району армії до добровольчої армії.
26 листопада на рейді Одеського порту з’явився перший англійський міноносець 29 листопада до Одеси, де ще залишався сильний гарнізон австро-німецьких військ, прибув ешелон сербських військ (800 осіб), а за два дні — польські легіонери (1000 осіб). 2 грудня до Одеси прийшов французький лінійний корабель “Мірабо”. 7-10 грудня в Одеському порту висадилася французька дивізія з артилерією (до 3 тисяч осіб).
На той час повстанські загони та гетьманські війська, що перейшли на бік Директорії УНР, контролювали більшу частину України, повністю блокували Київ і практично безперешкодно зайняли міста під Одесою: Балту, Ананьєв, Бірзулу. 10 грудня вони підійшли впритул до Одеси. Зрозумівши, що Скоропадський вже не контролює становище, представники союзного командування вирішили «заморозити» підготовку до наступу на Київ для допомоги гетьманові.
Припускаючи, що Одеса може бути повністю взята під контроль військами Антанти та добровольцями-білогвардійцями, Іван Луценко та його начальник штабу – військовий старшина Всеволод Змієнко, 7 грудня 1918 року, подали Березовському ультиматум про негайну передачу Одеси військам Директорії. Гетьманські війська, що знаходилися в районі Одеси, не могли навіть тимчасово затримати наступ петлюрівців. Після виходу з Одеси на початку грудня австрійських військ, влада в місті утримувалась лише нечисленними та слабкими загонами офіцерів на чолі з генералом В.Біскупським у кількості до 1 тисячі багнетів.
11 грудня 1918 року до Одеси вступили передові частини армії Директорії. Гетьманський корпус, що боронив Одесу, капітулював. В Одесі було встановлено владу Директорії. Російські добровольчі загони, які намагалися обороняти місто, були витіснені до порту, де почали готуватися до евакуації до Криму на пасажирському пароплаві «Саратов».
Скориставшись ситуацією тимчасового безвладдя в Одесі, Мішко Япончик організував штурм одеської в’язниці. В результаті було звільнено близько 700 ув’язнених, здебільшого криміналітетів.
12-13 грудня 1918 року війська Директорії без бою зайняли усі стратегічні пункти міста. Командуванню союзних військ петлюрівці залишили лише невелику приморську «Союзну зону» Одеси (порт, кілька приморських кварталів, Миколаївський бульвар).
16-17 грудня 1918 року, в Одеському порту з суден, що знову прибули, висадився новий французький десант генерала Боріуса (156-а дивізія — всього до 5 тисяч багнетів, з них – 2 батальйони «колоніальних частин» — «зуавів» — сенегальських і марокканських солдатів). Натрапивши на вороже ставлення петлюрівців, французи вирішили очистити Одесу руками білих офіцерів.
Французький консул Еміль Енно та генерал Боріус запропонували генералу А.Н. Грішину-Алмазову диктаторську владу в Одесі за умови, якщо він забезпечить витіснення петлюрівців із міста. Гришин-Алмазов прийняв пропозицію і взяв на себе командування добровільним загоном, сформованим на “Саратові”.
Увечері 16 грудня загін Гришина-Алмазова (2 тисячі бійців), що десантувався в порту, вступив у бій з петлюрівцями і почав просування до центру міста. До нього приєдналися польські легіонери (1,5 тисячі багнетів). Загону Гришина-Алмазова надали французькіх офіцерів, корегували вогневу підтримку з боку ескадри Антанти. Офіцерам-білогвардійцям протистояв щойно сформований український гарнізон — корпус під командуванням генерала Д. В. Філатьєва (не більше 2,5 тисяч бійців), який не мав важкої артилерії. Корабельна артилерія, яка протягом двох днів обстрілювала петлюрівські позиції, змусила частини УНР залишити стратегічні об’єкти.
18 грудня французьке командування ультимативно вимагало від Директорії виведення її військ із Одеси. Симон Петлюра, побоюючись війни з Антантою, наказав припинити будь-які бойові дії проти її військ, наполягав на негайному виведенні військ з Одеси та відведенні їх на 40 км на північ від міста, де було встановлено Південний фронт армії УНР під командуванням генерала А. Грекова, командувача військ Директорії в Херсонській, Катеринославській та Таврійській губерніях За словами В.Шульгіна, генерал Боріус, який мав наказ зайняти лише Одесу, відмовився розвивати подальший наступ і заборонив добровільним частинам переслідувати противника.
19 грудня 1918 року, після відведення петлюрівських військ, французьке командування заявило, що бере Одесу та Одеський район «під своє заступництво». Генерал Боріус поклав на Гришина-Алмазова обов’язки військового губернатора Одеси та «прилеглого району» і надалі не втручався у питання внутрішнього управління. Сам Гришин-Алмазов заявляв, що «править» Одесою від імені Добровольчої армії та за згодою французького командування. Позиції генерала Денікіна та його Особливої наради в Одесі, однак, були скоріше номінальними, а Гришин-Алмазов, виконував волю французького військового командування Одеського району та керувався рекомендаціями свого політичного радника В.Шульгіна. Гришин-Алмазов сформував свій незалежний від Особливої наради «уряд Одеси», який займався питаннями місцевого управління, і навіть друкував власні гроші.
В Одесі легально діяли всі політичні партії та організації, окрім більшовиків, анархістів, максималістів, лівих есерів та партій лівих українських соціалістів. Водночас було заборонено політичні мітинги та збори, під забороною була й діяльність Одеської Ради робітничих депутатів. Уряд Гришина-Алмазова проводив політику русифікації. Наказом, в усіх навчальних закладах Одеси, викладання української мови, “галицької мови” було скасовано. “Малоруська мова” була залишена лише «необов’язковим предметом», а викладання історії та географії України було замінено історією та географією “Півдня Росії”.
У Особливій нараді не довіряли Гришину-Алмазову, вважаючи його «самозванцем». 28 грудня 1918 року Денікін направив до Одеси свого помічника, генерала О.З.Лукомського, який спробував переконати Гришина-Алмазова зберегти нараду, що діє при ньому, лише як дорадчий орган, без урядових функцій. Денікін вимагав взагалі розпустити одеський «урядовий апарат».
Доки політику Антанти в Одесі визначав французький «консул» Енно, французьке командування підтримувало одеський «уряд» Гришина-Алмазова, а з січня 1919 року навіть розглядалася ідея створення в Одесі регіонального Південно-Західного уряду.
Тим часом до кінця грудня — на початку січня чисельність французьких військ в Одесі зросла до 15 тисяч. Незважаючи на те, що в Одесі знаходилося до 15 тисяч колишніх російських офіцерів, офіцерський загін, сформований для підтримки порядку в місті, налічував лише близько 2,5 тисяч і не міг розглядатися як боєздатна сила.
Одеса була розбита на зони контролю: добровольчу, французьку та польську. Блокада 600-тисячної Одеси армією УНР та припинення підвезення продовольства призвели до голоду та продовольчих заворушень. Одеса страждала від галопуючої інфляції та масового безробіття. Як зазначав у своїх мемуарах Денікін, Гришин-Алмазов наполегливо домагався розширення зони під контролем французьких військ до лінії Тираспіль — Роздільна — Березівка — Миколаїв — Херсон, що дозволило б створити чудову військово-господарську базу, зокрема завдяки відкриттю залізничного зв’язку з Румунією. де залишалося чисельне російське майно румунського фронту.
Одесу тероризували бандити під проводом Мішка Япончика, які займалися грабежами, рекетом, здирствами, вбивствами. Япончик постачав зброю більшовицьким та анархістським підпільникам, викуповував із в’язниць політв’язнів, допомагав ліквідувати провокаторів. Масштабні облави, що супроводжувалися вилученням зброї та розстрілами кримінальних елементів без суду та слідства, до яких залучалися французькі та грецькі війська, були малоефективними. Бандити неодноразово влаштовували замахи на самого Гришина-Алмазова, але його рятувала особиста охорона — татарський кавалерійський загін ротмістра Бекірбека Масловського. Підлеглі Масловського також займалися викраденнями та таємними безсудними розправами над людьми, неугодними диктаторському режиму.
З середини січня 1919 року, незважаючи на те, що Одесою формально продовжував керувати Гришин-Алмазов, реальна влада опинилася в руках французького генерала Філіпа д’Ансельма, який прибув 13 січня в Одесу (командувач силами Антанти на Півдні Росії) і начальника штабу французьких військ на Півдні Анрі Фрейденбергу. Консул Еміль Енно був відсторонений від керівництва.
Вже наступного дня після свого приїзду, д’Ансельм прийняв українську місію генерала Грекова, після чого французьке командування, відмовившись від орієнтації на білогвардійську армію генерала Денікіна (якого французи вважали протеже Великобританії), розпочало таємні переговори в Одесі та Бірзулі з представниками Директорії: С.Остапенко, міністром закордонних справ К.Мацієвичем, генералом А. Грековим.
Наприкінці січня французи закрили в Одесі газету «Росія» (редактор В. Шульгін, політичний радник Гришина-Алмазова), яка займала різко антиукраїнські позиції і критикувала можливий українсько-французький союз. Французьке командування, окрім цього, дало дозвіл на випуск в Одесі українських газет.
Генерал д’Ансельм зажадав від українських військ розблокувати район навколо Одеси та відійти на лінію Тираспіль — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон, звільнивши для французьких військ військово-господарський плацдарм, здатний прогодувати населення Одеси та 50-тисячне військове угруповання. Директорія була змушена виконати цю вимогу як необхідну умову для початку переговорів про союз з Антантою. На сході інтервенти планували просунутися у напрямку Нового Бугу, Берислава, Альошек, Скадовська, маючи намір закріпитися (спільно з кримськими білогвардійцями) на залізниці Херсон — Перекоп. 21 січня 1919 року, отримавши від Директорії згоду на розширення контрольованої зони, французькі та грецькі війська почали займати зазначені території, висаджуючи морські десанти та просуваючись залізницею у напрямку Херсона та Бірзули. 25 січня окупаційні війська висадилися в Миколаєві, 29-30 січня – у Херсоні. За окупації Миколаєва та Херсона французи залишали тут місцеву владу Директорії, яка співіснувала з французькими комендантами. Формально район Миколаїв — Херсон продовжував перебувати під владою Директорії. У районі гирла Дніпра союзники під час наступу з’єдналися з військами білогвардійської Кримсько-Азовської армії. Поступки інтервентам з боку Директорії поставили начдива Херсонської дивізії армії УНР – отамана Григор’єва, який вважав себе одноосібним господарем району Миколаїв-Херсон, у складне становище і привели до його переходу на бік Червоної армії.
Французи запропонували тимчасово поділити Україну на дві частини. Передбачалося, що власне Україною управлятиме Директорія УНР, а Південноросійський край (Причорномор’я зі столицею в Одесі), окупований французькими військами, матиме власний уряд. У Південноросійському краї передбачалося створити змішану (французько-російсько-українську) армію, до якої мали також увійти грецькі та румунські частини. Після закінчення війни Франція розраховувала отримати концесію на українські залізниці та домогтися повернення всіх французьких боргів.
17 лютого 1919 року Симон Петлюра звернувся до французького командування з проханням про допомогу «для звільнення української нації та відновлення української держави». Генерал д’Ансельм виставив умови «уряду української зони»: відставка Петлюри та Андрієвського, встановлення французького контролю над фінансами та залізницями України, підпорядкування військ УНР загальному командуванню Антанти, підписання загального військового договору між Антантою, Денікіним та Директорією та інше. На цих умовах Франція могла б підтримати створення союзу України з Польщею та Румунією, надати військову та матеріальну допомогу, а також сприяти визнанню української делегації на Паризькій мирній конференції. Домовленості так і не вдалося досягти, а вже до середини березня діями червоних повстанців та радянського Українського фронту, Одеська зона виявилася відрізаною від території УНР.
Починаючи з грудня 1918 року, Одеса стала центром більшовицької агітації та розвідки. Тут діяли підпільний обком КП(б)У на чолі з Іваном Смирновим (Миколой Ласточкіним), “Іноземна колегія” більшовиків та “Іноземна група” анархістів, які займалися агітацією серед військовослужбовців військ Антанти. До колегії входили колишні російські емігранти у Франції, більшовики та анархісти – В.О.Дьоготь, Я.Л.Єлін, С.І.Соколовська, інші. До Одеси були направлені с відповідальними завданнями Жорж де Лафар, французька комуністка Жанна Лябурб, яка працювала зі французькими солдатами зі 176 та 153 піхотних полків, екіпажами військових кораблів “Ренан”, “Жан Барт” і “Жюстіс”. Лафару було доручено з’ясувати можливість мирного припинення інтервенції, встановити стратегічні наміри країн Антанти, їх ціли, територіальни домагання, впровадитися до штабу головного французького командування в Одесі.
Свої підпільні осередки в Одесі мала Конфедерація анархістів України «Набат». У грудні 1918 року в Одесі з’явився Григорій Котовський – командир підривної терористичної групи у дружині анархіста Зехцера. Дружина Зехцера займалася вбивствами провокаторів, здирством грошей, пограбуваннями. 17 лютого 1919 року було влаштовано вибух у штабному вагоні офіцерів.
Уряд Радянської Росії розраховував на те, що завдяки антивоєнній пропаганді та агітації серед французьких та грецьких солдатів, на яку було виділено значні кошти, вдасться зірвати плани широкомасштабної інтервенції Антанти.
У березні 1919 року, французькою контррозвідкою та «білою» контррозвідкою під командуванням Орлова-Орлинського було ліквідовано все більшовицьке підпілля — схоплено і без суду розстріляно членів «Іноземної колегії», заарештовано і розстріляно де Лафар, арештовано і вбито керівника підпілля М.Ласточкина.
До лютого 1919 року сили Антанти та білогвардійців у районі Одеси—Херсона помітно збільшилися. Тут було зосереджено до 45 тисяч військовослужбовців (у тому числі до 25 тисяч французьких військ, на озброєнні яких були 22 танки, 12 тисяч греків, 3,4 тисячі польських добровольців-легіонерів у складі Польської 4-ї дивізії генерала Желіговського). Частини 40-го румунського корпусу силою до 1 тисячі багнетів займали фронт від Дністра до Роздільної. На початок лютого у Херсоні та Миколаєві знаходилося по 3 тисячі французьких та грецьких військ, у самій Одесі – до 5 тисяч. На всіх залізничних станціях від Одеси до Херсона розміщувалися дрібні загони по 30-50 осіб; на великих, таких як Колосівка, Роздільна, Березівка, – по 400-500 бійців. Війська Антанти займали протяжний фронт уздовж залізниці Миколаїв — Херсон (до 8 тисяч солдатів, 20 гармат, 18 танків, 4 броньовики, 5 літаків).
Реквізиції продовольства у селян Одеського повіту, які з кінця 1918 року розпочали загони Гришина-Алмазова та французькі війська, викликали у лютому 1919 року повстання селян у районі Біляївка — Маяки — Яски. Повсталі селяни захопили Овідіополь . У деяких районах Ананьївського та Тираспольського повітів з’явилися численні селянські загони. Справа дійшла до того, що партизанський загін у 200 осіб захопив Тираспіль . У лютому 1919 року повстанці захопили Біляївку та станцію Мардарівка, повстанці Тилигуло-Березівського та Ананьївського загонів нападали на загони білогвардійців та інтервентів.
Занепокоєний ситуацією, що склалася, Денікін наприкінці січня 1919 року призначив Головноначальним і Головнокомандувачем військами Південно-Західного краю (Херсонської губернії та Одеси) генерал-лейтенанта А.С.Саннікова, якому було дано завдання перепідпорядкувати місцевий білогвардійський загін Добровольчої армії. Д’Ансельм і Фрейденберг, однак, зустріли генерала, що прибув з Катеринодара, вкрай холодно і наполегливо рекомендували йому залишити Грішина-Алмазова, який таким чином, опинившись залежним від Саннікова, все ж таки залишався військовим губернатором Одеського району. Французьке командування, тим часом, активно обговорювало з «південними громадськими колами» ідею створення самостійного Південно-Західного крайового уряду та змішаної франко-російсько-української армії (з місцевого населення із французькими офіцерами) для походу на Київ та Москву. У зв’язку з цим в «одеській зоні» було заборонено проводити мобілізацію населення до Добровольчої армії і було наказано формувати добровільні змішані російсько-французькі частини, які не підпорядковуються Денікіну. Дізнавшись про це, Денікін категорично заборонив Саннікову брати участь у створенні таких частин. Для безпосереднього командування загоном добровольців, сформованим Гришиним-Алмазовим, Денікін направив до Одеси генерала М.С.Тимановського з групою офіцерів. Наприкінці лютого Тимановським було сформовано Окрему Одеську стрілецьку бригаду, яка налічувала 3300 багнетів і 1600 шабель. Бригада була сформована з офіцерів та солдатів, які перейшли з гетьманської армії на бік білого руху, а також з мешканців Одеси з «добровільної мобілізації»
Силам Антанти і білогвардійцям у районі Одеси — Миколаєва протистояли війська, що значно поступалися їм у чисельності, отамана Н.А.Григор’єва, який перейшов на бік червоної армії та чия дивізія була переформована в 1-ю бригаду 1-ї Задніпровської Української радянської дивізії. В кінці лютого 1919 року він отримав наказ наступати на Причорномор’я. 3 березня григорівці розпочали облогу Херсона. 10 березня місто було взято. Греки під час боїв за Херсон втратили понад 300 солдатів та офіцерів убитими та полоненими. Солдати у французьких частинах мітингували та відмовлялися йти у наступ. Французьке командування було змушене відвести свої війська з-під Вознесенська на станцію Колосівка. Одночасно з операцією з оволодіння Херсоном, григорівці вели наступ на Миколаїв, який обороняла 15-та німецька дивізія ландвера. Незважаючи на заклики командування Антанти про необхідність утримувати оборону, німецький солдатський комітет розпочав переговори про здачу міста. Зважаючи на втрату Херсона та прибуття до підрозділів Григор’єва свіжих підкріплень, французьке командування оголосило евакуацію союзних сил, і 14 березня місто Миколаїв було здано без бою.
Зайнявши Миколаїв та Херсон, отаман Григор’єв відправив телеграму Гришину-Алмазову, вимагаючи негайно та беззастережно здати Одесу. 15 березня григорівці атакували станцію Роздільна, а 16 березня — станцію Березівка, яку утримували польські легіонери та французькі частини (до 2 тисяч багнетів). У боях за Березівку інтервенти втратили до 400 осіб, а григорівці захопили 8 гармат, близько 100 кулеметів, бронепоїзд та 5 танків.
17 березня 1919 року інтервенти залишили Березівку. Того ж дня в Одесі було запроваджено «осадове становище». Генерал д’Ансельм узяв на себе всю повноту влади на Одещині. Коли Денікін розпорядився про перекидання бригади Тимановського з Одеси до Севастополя, для посилення оборони Криму від радянських військ, Гришин-Алмазов повідомив, що французи не випускають бригаду з району Одеси. 19 березня бригада була висунута назустріч червоним військам і зайняла фронт від залізниці Одеса-Миколаїв до Чорного моря, прикриваючи Очаків. Північніше розташовувалися поляки, греки та французи.
Після того, як д’Ансельм не визнав повноважень Саннікова і не допустив його до вступу на посаду, Санніков повернувся назад до Катеринодару, а на початку березня у тимчасове виконання посади командувача військами краю знову вступив Гришин-Алмазов.
Тим часом новим Верховним комісаром Франції на Півдні Росії було призначено головнокомандувача військ Антанти на Східному фронті генерала Луї Франше д’Еспере, який змінив генерала А.Бертло. Прибувши до Одеси на початку березня, він підтримав політику дистанціювання від Добровольчої армії та зближення з УНР, що проводилася д’Ансельмом та Фрейденбергом, та ідею створення в «Одеському районі» незалежного уряду «Південно-Західного краю» під протекторатом Франції.
Намагаючись виправити становище на фронті проти григорівців, д’Еспере усунув Саннікова і Гришина-Алмазова від займаних ними посад і запропонував обом негайно вирушити до Катеринодару, у розпорядження генерала Денікіна. 21 березня 1919 року губернатором Одеси та командувачем російських військ в Одеському районі був призначений генерал А.В.Шварц . 23 березня Гришин-Алмазов залишив Одесу. Для управління Одеським районом було створено Директорію з представників російського, українського, єврейського товариств Одеси. Передбачалося, що цей уряд у союзі з петлюрівцями боротиметься з григорівцями. До формування «змішаної» армії Одеського краю Франше д’Еспере обіцяв до кінця березня направити французький корпус з Румунії на Бірзулу, перекинути під Одесу ще один грецький корпус та дев’ять батальйонів французької колоніальної піхоти. Генерал Шварц заявив про свою непокору Денікіну і оголосив набір добровольців у «народну» армію, до якої за кілька днів записалося до 1 тисячі офіцерів. Для боротьби з паливною кризою, нова влада Одеси направила 14 пароплавів за вугіллям до Маріуполя, три наливні судна — за нафтою до Батумі. Реалізувати ідею Крайового уряду та «змішаної» армії, однак, не вдалося. 25-27 березня на Паризькій мирній конференції було ухвалено попереднє рішення країн Антанти евакуювати союзні війська з Одеси.
25 березня 1919 року григорівцями було захоплено станцію Сербка, 26 березня — Колосівку (у боях за неї до 2 тисяч військовослужбовців союзних військ було взято в полон), 28 березня — Кремидівку. Спроба контрудара на Сербку, що була здійснена 29 березня, не принесла успіху. Близько 8 тисяч військовослужбовців Антанти не змогли закріпитися на станції, і в ніч на 30 березня в результаті атаки радянських військ в паніці покинули її, 29 березня білогвардійці без бою залишили порт та фортецю Очаків і сконцентрувалися на ділянці Роздільна – Сербка – Одеса. Одеса опинилася у повному оточенні «червоних» повстанців. 31 березня союзні війська ще раз спробували відбити Сербку, але кулеметним вогнем повстанців було вбито та тяжко поранено до 600 атакуючих.
Незважаючи на поразки на фронті, інтервенти та білогвардійці у кілька разів перевершували григор’ївців за чисельністю, і могли б продовжувати оборону і навіть перейти в контрнаступ. Проте, 2 квітня 1919 року, Фрейденберг фальсифікував наказ французького уряду про евакуацію протягом трьох діб. Поки йшло з’ясування обставин, евакуація набула таких масштабів, що її вже неможливо було зупинити. Вранці, 3 квітня (за іншими даними, увечері 2 квітня), генерал д’Ансельм оголосив про евакуацію сил Антанти з Одеси протягом 48 годин. Фактично, евакуація набула характеру втечі.
Підпільний виконком Одеської Ради робочих депутатів направив до генерала д’Ансельма делегацію з вимогою передачі влади раді. У результаті переговорів, 4 квітня Рада зайняла Воронцовський палац, французьке командування передало владу раді міського самоврядування, а 5 квітня влада була передана Ревкому.
Звістка про евакуацію іноземних військ викликала повстання на робочих околицях Одеси — Молдаванці, Пересипу, Млинах, де влада перейшла до рук дружинників з числа більшовиків, анархістів і лівих есерів. Ситуацією скористалися і кримінальні елементи — перш за все, Єврейська молодіжна дружина з 300 осіб під проводом Мішка Япончика. Озброєні виступи окраїн спробував придушити командувач одеським гарнізоном генерал В.Біскупський, проте відведені з фронту війська не змогли впоратися з бандитами. За межами центру міста панував хаос. 6 квітня 1919 року до міста увійшли війська отамана та червоного командира Н.Григор’єва, який оголосив, що саме він узяв Одесу і розбив французів.
За період з 3 по 7 квітня на судах з одеського порту було евакуйовано близько 25 тисяч військовослужбовців Антанти, при цьому бригада Тимановського, якій було відмовлено у завантаженні на французькі судна в Одесі, була змушена кинути все важке озброєння, броньовики та артилерію та з боями прориватися з Одеси у бік Румунії У Дністровського лиману, після переправи на територію Бессарабії, бригаду взяли на борт французьких суден. Цим самим шляхом з Одеси відступали і польські легіонери. 14 квітня радянські війська взяли Роздільну. Румуни відійшли за Дністер. 18 квітня було взято Овідіополь, а незабаром – Тираспіль.
Друга радянська влада в місти тривала з 8 квітня по 23 серпня 1919 року, коли війська отамана Григор’єва увійшли до міста. Далі місто було під владою Доброльчої армії Денікіна з серпня 1919 року по 7 лютого 1920 року. Взяття «білими» Одеси призвело до втрати більшовиками, на деякий час більшої частини південно-західних територій.
Тим часом у глобальних планах командувача Добровольчої армії генерала Антона Денікіна тоді було захопити Москву. Війська Денікіна змогли прорватися з боями до Києва, Орла, проте виснажена першою світовою армія, яка зазнавала серйозних проблем з провізією та боєприпасами, вже не могла протистояти наростаючим більшовицьким силам, петлюрівцям, махновцям та іншім різномасним бандформуванням того часу. Пізніше більшовики почали вже свій наступ — на південь. Відносини з союзниками по Антанті починали послаблюватися, та й прагматичний інтерес їх був зрозумілий Леніну, чим останній не преминув скористатися. Таким чином, з початку 1920 року залишки добровольчих сил разом із британськими кораблями спішно покидали Одесу, відвозячи з собою представників інтелігенції, а також тих, хто не міг змиритися з більшовицькою владою.
З 7 лютого 1920 року, після взяття міста кавалерійською бригадою Котовського, радянська влада остаточно встановилася в Одесі, що поклало край війні в цьому регіоні.

ЧИТАТИ ДАЛІ→