4.6.Одесса (Одеса), Odesa. Період 1920-1991 роки.

УСРР проголошена 10 березня 1919 на 3-му Всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові стосовно території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР. До початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, та від грудня 1920 року мала союзні відносини із РСФРР, БСРР, ЗСФРР. На час створення УСРР керівною силою в ній проголошено Комуністичну партію (більшовіків) Ураїни, що входила на правах обласної організації до Російської комуністичної партії (більшовіків) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР. КП(б)У була на той час нечисленною (4364 членів, з яких 130 українців, наприкінці 1918 р. на десятки мільйонів українського населення) і, внаслідок цієї обставини, не була представником ні українського робітничого класу, ні українського селянства. Володимир Затонський, народний секретар у справах освіти радянської України: “Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного…” , Василь Шахрай, народний секретар у військових справах радянської України, у розмові з Георгієм Лапчинським: “…Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?…”. На думку історика Івана Рибалки: “…проголошення харківського зібрання Всеукраїнським з’їздом рад, на якому було представлено менше третини рад, що тоді існували в Україні, не можна вважати легітимним. Через це й проголошення влади рад, утворення уряду, який майже цілком складався з більшовиків, теж не мало належних правових основ, тим більше, що на виборах до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р. за більшовиків проголосувало всього 10% українських виборців. ЦВК рад України і народний Секретаріат фактично були створені з волі Леніна для того, щоб виправдати й узаконити їхню війну проти УНР, Центральної Ради, зобразити її як внутрішню боротьбу революційних сил проти «буржуазної» політики Центральної Ради в українському суспільстві за встановлення радянської влади. До радянського уряду, в якому було тільки три українці (Скрипник, Затонський, Терлецький) входили люди, невідомі широким масам українського народу… Щоб видавати радянську владу в Україні за українську, більшовики перехопили й назву «Української Народної Республіки», а уряд назвали фактично за прикладом Генерального Секретаріату Народним Секретаріатом. Оголосили Україну федеративною частиною Росії, а федерального уряду там не було: радянська «УНР» фактично була адміністративним краєм, її органи влади виконували розпорядження Раднаркому Росії і, передусім, директиви ЦК РСДРП(б).”
28 грудня 1920 під час VIII Всеросійського з’їзду Рад у Москві підписаний «Союзний договір між РСФРР та УСРР» про «військовий та господарський союз»: з боку РСФРР — Головою Раднаркому РСФРР В. Леніним та Наркомом закордонних справ РСФРР Г. Чичеріним, з боку УСРР — Головою Раднаркому УСРР та Наркомом закордонних справ Х. Раковським. Для досягнення проголошеної мети об’єднувалися «Комісаріати: 1) Воєнних та Морських Справ, 2) Вища Рада Народного Господарства, 3) Зовнішньої Торгівлі, 4) Фінансів, 5) Праці, 6) Шляхів Сполучення і 7) Пошти й Телеграфу». Від цього часу всі рішення стосовно господарської діяльності в Україні приймалися урядом РСФРР, а уряд УСРР ставав його виконавчим підрозділом.
14 грудня 1922 року на вечірньому засіданні п’ятого (завершального) дня VII-го Всеукраїнського З’їзду Рад було прийнято запропоновану Фрунзе Постанову «Про загальносоюзний з’їзд та вибір делегатів на нього» (російською: “Об общесоюзном съезде и выборе делегатов на него”), в третьому (прикінцевому) пункті якої йшлося про таке: “3) Делегатів, обраних на Всеросійський з’їзд наділити від імені УССР делегатськими повноваженнямиСоюзу С. Р. Республік.” Слід наголосити, що жодними іншими повноваженнями делегатів від УСРР на Перший Союзний З’їзд Рад наділено не було.
30 грудня 1922 року у Москві зазначений з’їзд відкрив свою роботу. Сталін зачитав Декларацію та Договір про утворення СРСР і запропонував їх затвердити. Однак, промовець від імені делегацій республік Фрунзе наголосив на передчасності остаточного ухвалення поданих документів, делегації автономних держав вважали необхідним внести додаткові гарантії, з цією метою повноважні делегації запропонували Договір прийняти за основу, розіслати на затвердження в республіки та, врешті, остаточно ратифікувати його під час Другого Союзного З’їзду Рад. Постанову про затвердження Договору в основному і було прийнято з’їздом. Текст Договору, наданий Сталіним, надалі було подано на підпис делегатам, свої підписи під ним поставили 23 з-поміж обраних від України 352 осіб.
Усе вищезазначене дає всі підстави стверджувати, що 30 грудня 1922 року УСРР де-юре не увійшла до складу Радянського Союзу, оскільки, по-перше, делегати від України на союзний з’їзд були уповноважені на розробку та остаточне затвердження Конституції (і не мали повноважень на прийняття чи розробку чи остаточне затвердження інших союзних документів — Декларації та/або Договору), по-друге, сам Договір, з подачі Фрунзе, був затверджений лише в основному, і по-третє, підписи під юридично нікчемним для УСРР документом поставили лише 23 делегати від України.
Таким чином, з 30 грудня 1922 року Українська СРР де-факто була анексована, втрачаючи номінальну незалежність, яку мала доти. Втім, незалежність республіки до 1929 року все ще була закріплена в змінах до артикулу (статті) 6 Конституції УСРР, внесених у 1925 році.
У жовтні 1924 року, Таганрізький та Шахтинський округи були передані до складу РСФРР. У жовтні 1925 року, постановою ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР», до УСРР приєднано територію з населенням 278 000 осіб, а до складу інших республік, передусім до РСФРР, передано від України територію з населенням близько 479 000 осіб. Водночас, Кубань, яка була заселена переважно українцями, не увійшла до УРСР і була поступово зросійщена.
На час утворення СРСР,  назва УСРР була Українська Соціялістична Радянська Республіка. Згідно з Конституцією 1936 року, порядок слів у назві республіки змінено на «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР). Територія УСРР/УРСР зазнала низки змін і остаточно сформувалася в 1954 році.

Встановлення та зміцнення більшовицького режиму. Репресії. Голодомор.

У квітні 1923 XII з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації. Її метою було посилення більшовицького контролю та впливу в національних районах шляхом сприяння розвитку національної за формою культури. Український варіант коренізації називався українізація. Вона проводилася шляхом залучення українців до державного апарату та керівних органів громадських організацій, запровадження української мови в усьому суспільному житті, в усіх установах і навчальних закладах. Хоча частка українців серед населення України становила 80 %, у керівному апараті КП(б)У їх було менш як 30 %. Органи радянської влади в Україні на 95 % складалися з російських або зросійщених працівників. Через це значна частина керівництва КП(б)У на чолі з Дмитром Лебедем опиралася українізації. Їй протистояла група, очолювана Миколою Скрипником, Олександром Шумським, Володимиром Затонським.
27 липня 1923 року Раднарком УСРР видав декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», яким визначав порядок і терміни переведення викладання на українську мову у навчальних закладах. 1 серпня того ж року видано постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», яка проголошувала рівноправність усіх мов на території УСРР й офіційність української мови як основної для офіційних зносин. Ставилася на меті українізація всього державного апарату задля зміцнення союзу влади і населення. Протягом 1924—1925 років українська мова запроваджена у більшості шкіл та установ республіки. Нагляд за проведенням українізації здійснював секретар ЦК КП(б)У Володимир Затонський. 30 квітня 1925 року Президія ВУЦВК і Раднаркому УСРР створили Всеукраїнську центральну комісію українізації на чолі з головою уряду Власом Чубарем. 20—29 листопада 1927 року, в Харкові, пройшов Х з’їзд КП(б)У, який відзначив «величезні досягнення» у галузі проведення національної політики. Чисельність українців у КП(б)У тоді становила 54,5 % її складу, у комсомолі — 65 %. Понад 50 % серед відповідальних працівників і працівників окружкомів партії були українцями, у складі ЦК КП(б)У — 35 %, Політбюро ЦК КП(б)У — 66 %. Українською велося викладання і видання газет, журналів і літератури. Керівництво УСРР надавало культурну допомогу українцям Кубані, у Курській і Воронезькій губерніях, на Далекому Сході і в Казахстані.
Негативно на розвитку української культури позначилася діяльність одного з найближчих соратників Сталіна Лазаря Кагановича, який у 1925—1928 роках був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Він займався дискредитацію керівних діячів КП(б)У, був упередженим до української інтелігенції, опирався українізації, вишукуючи націоналістичні ухили. 26 квітня 1926 року Сталін надіслав Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У листа, у яких розкритикував політику українізації. Цей документ використано проти лідерів українізації, зокрема Олександра Шумського. 2 лютого 1927 року, під тиском Кагановича, Політбюро ЦК КП(б)У звільнило Шумського з посади наркома освіти УСРР. На об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, що працював 26 лютого — 3 березня 1927 року, Каганович дав початок кампанії боротьби проти «шумськізму», «хвильовизму» й «волобуєвщини», що загальмувало українізацію. На початку 1930-х років Сталін і його прихильники остаточно припинили її. Активні українізатори були репресовані більшовицьким режимом.
По смерті Леніна у 1924 році, розпочалася внутрішньопартійна боротьба за владу. Йосип Сталін, послідовно розправившись з Троцьким, Каменєвим, Зінов’євим, Бухаріним, Риковим, Томським, розпочав епоху утвердження тоталітарного режиму — повного контролю над усіма сферами життя людини та діяльності суспільства. Сталін уявляв радянську державу як фортецю, звідусіль оточену ворогами, що готові напасти в будь-який момент, тому більшовики перейшли від ідей світової революції до побудови комунізму в окремо взятій державі. У 1928 році Сталін отримав всю повноту політичної влади й розпочав втілювати власні ідеї в життя. Було проголошено перший п’ятирічний план розвитку народного господарства. Внутрішня політика сконцентрувалась на проведенні форсованої індустріалізації. Для створення міцної продовольчої бази на селі було вирішено провести колективізацію — створити колгоспи, а самостійне селянство перетворити на державних сільських пролетаріїв. У перший же рік було проведено показовий судовий процес (Шахтинська справа) над «буржуазними шкідниками» у вугільній промисловості. Запроваджено карткову систему, введено соціалістичні змагання, розпочато пропаганду аскетизму й «затягування пасків».
У 1928 році, вперше в СРСР, у журналі «Більшовик України» (№ 2-3) економістом-географом Михайлом Волобуєвим, у статті «До проблеми української економіки» було викрито колоніальний характер політики російського керівництва держави щодо українських земель у складі СРСР. У статті окреслено фази розвитку колоніальної політики царату в Україні до 1917 року і спростовано версію про повну єдність дореволюційної російської економіки. На думку Волобуєва, економіка була єдиною на антагоністичній імперіалістичній основі, але, з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній, вона являла собою комплекс національних економік. Україна ж являла собою єдиний господарський комплекс. Однак, за радянської влади, ці обставини ігнорували і російські економісти, і московські керівні установи (зокрема Держплан СРСР), які взагалі уникали навіть назви «Україна», віддаючи перевагу термінам «Південь», «Південний район», «Південно-Західний», «Південь Європейської Росії», «Південноросійське господарство», і, також, вважали Україну колонією європейського типу, що увійшла до складу СРСР. Волобуєв заявив, що Україна має всі ознаки колонії Росії і економічно експлуатується нею. За перше пореволюційне десятиріччя питання про конфлікти між Україною і Росією, питання українських домагань й опозиційних рухів стояло близько десяти разів перед керівництвом Комінтерну — на міжнародних конгресах і на пленумах.
На селі за підтримки комнезамів було розкуркулено 70 % господарств заможніших односельців, внаслідок чого заворушення та повстання охопили усі округи УСРР. Всього упродовж 1930 в Україні органами ДПУ було зафіксовано 4098 масових виступів. Відповідальність за це Сталін переклав на місцевих активістів. Восени 1931 року примусову колективізацію відновили, куркулів виганяли й депортовували з сіл. Унаслідок пасивного спротиву й неврожаю було зірвано завищені плани хлібозаготівлі, а радянська влада вирішила вижати з селян «за планом». В Україні цей план втілювали В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Станіслав Косіор. У 1932 році прийнято «закон про п’ять колосків», створювались надзвичайні комісії із хлібозаготівель, «підприємства-саботажники» заносились на «чорні дошки», в голодних забирали останнє. Одночасно уведено паспортну систему з пропискою, військові й загони міліції блокували можливість покинути окремі села й територію УСРР та Кубані для безпаспортних селян. Унаслідок Голодомору 1932-1933 років померло приблизно 4,65 млн людей (15 % населення). Демографічні втрати покривали за рахунок переселенців з Росії, наприклад, найбільша станиця на Кубані, Уманська, стала Ленінградською. Сам факт голоду замовчували і приховували як від міжнародної спільноти, так і від решти громадян Союзу. Одночасно в Україні було уведено в експлуатацію підприємства, що складають кістяк її промисловості й донині (ДніпроГЕС, Криворіжсталь, Запоріжсталь, Азовсталь, Харківські турбінний і тракторний, Луганський паровозобудівний заводи). Велика депресія в США та світова економічна криза переконали радянське керівництво в правильності курсу, яким рухалась країна
За рішенням ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 року другим секретарем ЦК КП(б)У призначений Павло Постишев, з наданням йому диктаторських повноважень. Одночасно із ним в Україну направлено до кожного району близько 30 «політкомісарів», що разом складало близько 15 000 осіб. Ця акція ознаменувала початок насильницького втручання Москви в українській внутрішні справи.
Одночасно із організацією Голодомору 1932—1933 років провадилося нищення національної культури та інтелігенції України усіх національностей. Тарас Гунчак наводить підрахунки Григорія Костюка:
1. Знищено Українську автокефальну православну церкву з усім єпископатом, духівництвом і багатьма віруючими.
2. Знищено основоположника і творця новітньої української історичної школи академіка Михайла Грушевського, всіх його учнів і всі наукові заклади, де вони працювали.
3. Знищено історичну школу академіка Матвія Яворського разом з усіма учнями і заснований ним Інститут історії.
4. Знищено філософську школу академіка Юринця, усіх його учнів, а також Інститут філософії.
5. Знищено Науково-дослідний інститут літературознавства імені Шевченка, а його директора – Сергія Пилипенка та більшість працівників ув’язнено або розстріляно.
6. Знищено Науково-дослідний інститут історії української культури імені академіка Дмитра Багалія з усіма його співробітниками.
7. Розгромлено Інститут мовознавства Академії наук. Переважну більшість співробітників Інституту знищено.
8. Знищені Сільськогосподарська академія і Науково-дослідний інститут економіки та організації сільського господарства з його керівниками і співробітниками.
9. Розгромлено Український науково-дослідний інститут сходознавства, а директора Л.І.Величка і більшість наукових співробітників заарештовано.
10. Розгромлено всі літературно-мистецькі об’єднання та організації, а всіх основних письменників і критиків заарештовано (за неповними даними — 97 осіб).
11. Знищена велика мистецька школа бойчукістів на чолі з видатним художником Михайлом Бойчуком.
12. Знищено театр «Березіль», а його керівника – Леся Курбаса і ряд визначних акторів ув’язнено. Курбас загинув у концтаборі.
13. Розгромлено видавництво і редакцію Української Радянської Енциклопедії, а керівництво і редакторів її знищено.
14. Заборонено вивчання історії КП(б)У на підставі архівних джерел, а визначних істориків М. Равича-Черкаського та М. Попова разом з їхніми співпрацівниками знищено.
15. Майже весь професорський склад усіх українських вищих навчальних закладів був заарештований і знищений.

Друга світова війна (01.09.1939 року – 02.09.1945 року)
Німецько-радянська війна (22.06.1941 року – 08.05.1945 року)

Унаслідок політичної угоди між СРСР та гітлерівською Німеччиною у вересні 1939 року і червні-липні 1940 року до УРСР було приєднано західноукраїнські землі, які до того перебували у складі Польщі та Румунії. Ще до формального узаконення включення захоплених земель до складу СРСР була розпочата депортація населення у східні регіони СРСР. У кінці вересня 1939 до Львова прибули член Військової Ради Українського фронту М. Хрущов та нарком внутрішніх справ УРСР І. Сєров. Останній особисто керував масовими арештами, виконуючи наказ Л. Берія «очистити» територію Західної України від «українських буржуазних націоналістів» та «польських ворожих елементів». 28 червня 1940 р. територія Північної Буковини та Хотинщини була окупована та анексована СРСР за таємним додатковим протоколом пакту Молотова — Ріббентропа. 2 серпня 1940 року на більшій частині захоплених земель (за винятком Буковини та Південної Бессарабії) була створена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка, попередник сучасної Республіки Молдова.
Німецько-радянська війна (1941—1945 роки) відбувалася значною мірою на українських землях, й Україна зазнала в ній великих руйнацій і шкоди. Територію окупованої німецькими військами України знову було адміністративно розподілено на західну (Дистрикт Галичина у складі Генерал-губернії Польща) та східну (Райхскомісаріат Україна) частини, права корінного населення значно обмежено, попри періодичні, суто формальні, вияви «симпатії» до українства (наприклад, заборона в деяких містах на вживання російської мови в адміністративних установах). У 1943—1944 роках Червона армія звільнила територію УРСР від німців і почала відновлювати радянські порядки.
Початково на Західній Україні велася дещо відмінна політика (наприклад, колективізацію відкладено на 1948—1950 pоки), проте ліквідація Греко-Католицької Церкви (1946) і боротьба проти збройного підпілля УПА (1944—1952) створила з західноукраїнських земель пацифіковану зону з масовими депортаціями й арештами.
Початкові надії, що автономія й зовнішній престиж (вступ УРСР до ООН) після війни зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику твердої руки».

Одесса (Одеса). Період з 1921 до 1941 року

1922 – 1941 роки – Союз радянських соіалістичних республік

1920 – 1936 роки – Ураїнська соціалістична радянська республіка

1936 – 1941 роки – Українська радянська соціалістична республіка
1920 – 1925 роки – Одеська губернія
1932 – 1941 роки – Одеська область
1921 – 1923 роки – Одеський уєзд (повіт)
1923 – 1925 роки – Одеська округа
1923 – 1932, 1937 – 1941 роки – Одеський район

У перші роки після багатьох воєнних протистоянь, що відбувалися в Одесі, місто опинилося у занепаді. Багато у чому цьому сприяла політика влади, через що інтелігенція міста масово почала виїжджати за кордон. Перші роки під радянською владою позначилися відкриттям низки культурних, освітніх та наукових закладів. Так, влітку 1920 року відкрився Музей західного та східного мистецтва; у 1925 році було засновано «Держдраму» (нині Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька); у 1926 році — Одеський Драматичний театр, (деякій час був Російським Драматичним театром, нині — Одеський Академічний Драматичний театр), у 1930 році відкрився Інститут інженерів морського флоту (нині Одеський національний морський університет), а також Електротехнічний інститут зв’язку імені О. Попова (Одеська національна академія зв’язку імені О. Попова); у 1931 році відкривається Одеський ТЮГ; 18 травня 1936 року відкрився Стадіон імені С. Косіора (нині Центральний стадіон «Чорноморець»). Тоді ж, при відкритті стадіону відбувся перший матч між збірною міста Одеси та збірною СРСР, який завершився з рахунком 0:0. А вже у 1936 році відкрився Інститут експериментальної офтальмології (нині Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В. П. Філатова НАМН України)
Наприкінці 1930-х років під Одесою відбулися масові розстріли людей, заарештованих НКВС. Місце одного з таких розстрілів, під с. Татарка, було відкрито румунською владою під час окупації. У слідчій комісії працювали з румунського боку — відомий патолог Александру Біркле, а з місцевих — К. Шапочкін та Іван Фідловський з Одеського медінституту.
Від початку Німецько-радянської війни Одеса опинилася біля фронту. Оборона міста тривала 73 дні, з 5 серпня до 16 жовтня 1941 року. Її проводив генерал-лейтенант Приморської армії Чорноморського флоту Георгій Софронов (з 5 серпня до 5 жовтня) та генерал-майор Іван Петров. Увесь цей час місто піддавалося бомбардуванням по 12-15 разів на день, а місцеві підприємства, попри це, працювали на підтримку армії, виробляючи техніку та зброю. 8 серпня 1941 року у місті біло офіційно оголошено стан облоги, через що близько 100 тисяч місцевих робітників було відправлено на будівництво оборонних рубежів. За цей час було збудовано близько трьох великих оборонних рубежів та 243 барикади. Німецько-румунські війська переважали захисників Одеси у, приблизно, п’ять разів в артилерії та більш ніж ушестеро в особовому складі, тому їх командування планувало захопити Одесу у найкоротші терміні і провести вже 10 серпня військовий парад на цю честь. Зважаючи на те, що на той час 11-та армія Третього Рейху майже захопила усю Бессарабію, румуни обійшли правий фланг Приморської радянської армії та почали прорив до Чорного моря. Вже протягом 11 та 12 серпня одесити відбили 9 великих атак противника, вивели з ладу 14 танків та вбили близько чотирьох тисяч солдатів та офіцерів. Але 13 серпня німцям вдалося вийти до моря у районі села Аджійська (нині Рибаківка) і оточити місто напівкільцем, ізолювавши захисників міста від материка. 15 серпня того ж року вперше у наступ пішла 4-а румунська армія у напрямку Сичавка — Булдинка, піддаючи великому тиску одеситів, однак цей наступ завершився невдачею румунів. Кожна нова атака німецько-румунських військ завершувалася поразкою, однак, спричиняла великі втрати у рядах оборонців Одеси. Так в окремих частинах і з’єднаннях вони сягали 40 і більше відсотків від загальної кількості бійців. Наприклад, тільки за 19 днів серпня 2-а кавалерійська дивізія Приморської армії, зокрема, втратила 742 особи. Через погану керованість такою великою лінією оборони, а також погану координацію з Чорноморським флотом, 19 серпня було видано директиву, згідно якої було створено Одеський оборонний район, командуючим якого було призначено контр-адмірала Гаврила Жукова.
Евакуацію міста було проведено невдало, частина радянських військ не знала про відступ і була захоплена у полон. 15-16 жовтня групи НКВС винесли у повітря велику кількість будівель, у тому числі плотину, що спричинило затоплення району Пересип та загибель цивільного населення.
16 жовтня румунські війська увійшли до міста. Велику кількість радянських військ вдалося евакуювати до Севастополя, завдяки чому військовики згодом відіграли значну роль в обороні міста. Згодом, радянська влада випустила спеціальну нагороду — медаль «За оборону Одеси», а Одесі дала звання «міста-героя».

Odesa (Одеса). Період з 1941 до 1944 року

1941 – 1944 роки – România

1941 – 1944 роки – Guvernământul Transnistria
1941 – 1944 роки – Județul Odesa
1941 – 1944 роки – raionul Odesa

Вже 17 жовтня 1941 року, відразу після вступу в Одесу румунських-німецьких військ, місто стало центром губернаторства Трансністрія. Майже три роки Одеса входила до складу Румунського королівства.
Трансністрія – адміністративно-політична одиниця на південному заході сучасної України та лівому березі Дністра сучасної Молдови, яку німці на підставі договору в Бендерах від 30 серпня 1941 року віддали під тимчасову румунську цивільну управу. Румунський регіон Трансністрія був поділений на 13 повітів (жудеців) (19 серпня 1941 — 29 січня 1944 роки).
На відміну від Бессарабії та Буковини, Трансністрія формально до складу Румунії не входила. І. Антонеску отримав лише німецький мандат на здійснення тимчасового правління та економічної експлуатації.
Німеччина зберігала в Трансністрії своє верховне право, за яким вона розпоряджалася залізницями та морськими портами, а також запровадила свою німецьку марку (Reichskreditkassenscheine, XDEK) як єдину «законну» валюту на окупованій радянській території.
Гітлерівська Німеччина здійснювала свій контроль також у Бессарабії та Буковині під виглядом консульств, комендатур, «радників» та «експертів», які активно втручалися у діяльність румунської окупаційної адміністрації.
Губернатором Трансністрії призначено Георге Алексяну з осідком в Одесі (спершу в Тирасполі); він підпорядковувався «Військово-цивільному кабінетові для управління Басарабією, Буковиною і Трансністрією» при Раді міністрів Румунії.
Адміністрація Трансністрії була з вихідців із Румунії. Спеціальні комісії «румунізації й колонізації» румунізували наддністрянські повіти, а офіційно вживаними мовами були румунська, російська й німецька.
Румунська адміністрація Придністров’я намагалася опанувати ситуацію в регіоні під час окупації. З цією метою відкриті всі церкви, раніше закриті Радянською владою. В 1942—1943 рр. у регіоні було організовано 2200 початкових шкіл (у тому числі 1677 українських, 311 румунських, 150 русинських, 70 німецьких та 6 болгарських), відкрито 65 середніх шкіл, 29 технікумів та 23 академічні виші. Театри були відкриті в Одесі й Тирасполі, а також у декількох музеях, бібліотеках та кінотеатрах по всьому регіону. 7 грудня 1941 р. в Одеському університеті було відкрито 6 факультетів — медичний, політехнічний, юридичний, науковий, філологічний та аграрний.
До Одеси з тодішнім населенням 80-90 тис. було вивезено 180 тис. євреїв. 22 жовтня 1941 року в румунському військовому штабі вибухнула бомба, що спровокувала масову різанину євреїв та багатьох було спалено живими. Тільки в жовтні та листопаді 1941 року в місті загинули близько 30000 євреїв.
Секретар підпільного обкому О. Петровський не створив підпілля і невдовзі був затриманий румунами, був ними звільнений і надалі активної підпільної роботи не вів. Попри це, працівникам НКВС, які залишилися в місті, вдалося влаштувати два великих теракти: 22 жовтня 1941 р. винести у повітря будинок, де знаходився румунський генерал Глогожану зі своїм штабом, а пізніше також знищити румунський потяг. Це, однак, були хіба не єдині значні досягнення підпілля під час окупації.
НКВС і Радянські партизани були не єдиними підпільниками в окупованій Одесі. Наприкінці 1941 року в місто прибула Південна «похідна група» Організації українських націоналістів. Члени ОУН створили підпільну друкарню і займалися антирумунською агітацією серед студентів і інтелігенції. Деякі з них навіть були заарештовані румунською поліцією.
У цей період міським головою Одеси був Герман Пинтя. В період перебування Пинті на цій посаді, головною заслугою йому ставилося те, що йому вдалося швидко налагодити господарське життя Одеси. Серед курйозних розпоряджень Пинтя згадують про його спроби законодавчим порядком заборонити лузати насіння на вулицях Одеси. Пинтя врятував від гітлерівців родичів маршала Тимошенко. Можливо за це після війни був виправданий радянським судом і виїхав до Румунії. Згодом його ще раз судили за звинуваченнями в участі в злочинах проти людяності під час Другої світової війни, але також виправдали. У 1967 році помер при загадкових обставинах. Іменем Германа Пинтя названа вулиця в Кишиневі.
Ситуація на фронті в січні 1944 року, пов’язана з наближенням радянських військ до кордонів губернаторства, привела до істотних змін — цивільне управління в Трансністрії було скасовано. Тепер влада в межиріччі Бугу і Дністра перейшла до румунського військового командування, внаслідок чого відбулося скорочення адміністративного апарату. Всі дирекції губернаторства, так само як і міські, було ліквідовано. Натомість було утворено лише дві; в межах їх компетенції були питання адміністрації та економіки. За німецьким зразком повітову структуру було замінено на дистрикти.
18 березня 1944 року німці змусили своїх румунських союзників підписати протокол про передачу територій між Дністром та Бугом генералу Аулебу, уповноваженому Верховного Головнокомандування німецької армії. Територія перейшла до рук німецького командування і фактично перебувала під ним до початку квітня 1944 року.
Війська третього Українського фронту, під командуванням уродженця Одеси, Родіона Малиновського, 10 квітня 1944 року визволили місто під час Одеської наступальної операції.

УРСР. Мирні часи

1945 року Українська РСР стала однією зі співзасновниць Організації Об’єднаних Націй (ООН), разом з Білоруською РСР та СРСР.
30 жовтня 1943 року США, Велика Британія, СРСР та Китай (за дорученням свого уряду — посол Китаю у СРСР) підписали Декларацію про загальну безпеку — документ, який вперше зафіксував рішення про заснування Організації Об’єднаних Націй, що потім став основою майбутнього Статуту ООН. 4 березня 1944 р. з Москви до Києва надійшла директива, на основі якої VI сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР», також внесла відповідні зміни до своєї Конституції. Однією з основних причин, що змусили Сталіна та союзне керівництво розширити повноваження УРСР на міжнародній арені, стало бажання збільшити свій вплив у новій міжнародній структурі за рахунок додаткових голосів.
1945 року підписано договір про радянсько-польський кордон, приблизно за лінією Керзона, та про приєднання Закарпаття. На прикордонні з Польщею до 1946 року відбувся «обмін населенням», 1947 року польська влада провела депортацію прикордонних українців на новонабуті на заході німецькі землі — операція «Вісла», а радянська влада виселила 78 тисяч «ненадійних» українців до Сибіру. Того ж року за радянсько-румунським договором офіційно приєднано Північну Буковину та Південну Бессарабію, але лівий берег Дністра залишився в складі Молдавської РСР. Загалом, у післявоєнні роки за «антирадянські політичні злочини» було заарештовано 43 тисяч осіб віком до 25 років, з яких 36,3 тисяч – у західних областях, до заслання відправлено близько 500 тисяч західних українців. Внаслідок численних переселень, міграцій та депортацій першої половини XX століття, етнічний спектр населення України істотно змінився в бік зменшення часток національних меншин та одночасного збільшення частки уродженців Росії. Зібравши більшість етнічних земель в складі УРСР, поза її кордонами залишались, а згодом й сильно асимілювались: Північна Бессарабія, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Берестейщина, Стародубщина, Подоння, Кубань. У 1945 році митрополита Йосипа Сліпого запроторено до табору, а в березні наступного року на Львівському соборі відбувся «саморозпуск УГКЦ», греко-католицька церква переходить у підпілля й стає «катакомбною».
Впродовж 1947—1949 років, Микита Хрущов проводить швидку радянізацію західних областей, індустріалізуються міста, в селах створюються колгоспи, незгодні переселяються на схід, або до Сибіру. Бійці УПА, марно сподіваючись на те, що Холодна війна Заходу із СРСР перейде в гарячу фазу, продовжували спротив радянській владі, перейшовши до тактики боротьби маленькими загонами проти переважаючих сил НКВС. Одночасно радянська влада намагалась дискредитувати повстанців в очах населення масовими депортаціями, провокаціями та пропагандою. 1950 року було вбито головнокомандувача УПА Романа Шухевича й боротьба згасла.
Радянський Союз, вирішив у відбудові народного господарства обходитися власними силами, відмовився від «плану Маршалла» й навіть розпочав підтримку прорадянських урядів у Східній Європі, у тому числі й продовольством. Для українського селянства це обернулося новим Голодомором 1946—1947 років (його проводив тимчасово призначений Лазар Каганович) та 1 міліоном жертв. У 1949 році першим секретарем компартії України призначають Леоніда Мельникова. У суспільному житті розгорнулась ідеологічна боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» та проти «безродних космополітів», яку очолив Андрій Жданов, та утвердження «культу особи» Сталіна — «ждановщина».
Швидко розвивалась наука: під Харковом у П’ятихатках, де до війни була здійснена перша в Європі ядерна реакція, збудований перший прискорювач елементарних частинок; у Києві створено перший в СРСР комп’ютер. Але традиції авторитаризму та волюнтаризму окремих осіб робили свою «чорну справу» й тут. Так заради особистих інтересів та знищення опонентів Трохим Лисенко розгорнув кампанію зі знищення радянської генетики — «лисенківщина». 1952 року розгорнулась кампанія проти євреїв у медицині — «справа лікарів».
5 березня 1953 року помирає Сталін й поступово владу «колегіального правління» колишніх сталінських посіпак (Лаврентій Берія, Григорій Маленков, Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов) перебирає Микита Хрущов. У цій боротьбі він здебільшого спирався на маршала Георгія Жукова та українських компартійців. Спочатку Хрущов обирає курс на лібералізацію тоталітарного життя через десталінізацію — розпочинається епоха «відлиги». У 1953 році першим секретарем ЦК КПУ призначено Олексія Кириченка, у 1957 році його змінив Микола Підгорний. За часів Хрущова українська партійна номенклатура займе друге місце у керівництві Союзом, після російської. Вихідці з України до 1964 року складали половину ЦК КПРС, серед них і Леонід Брежнєв. 1954 року до складу УРСР на честь «300-річчя возз’єднання України з Росією» та заради економічного відновлення було передано Кримську область РРФСР. Силами республіки на півострів було прокладено Північнокримський зрошувальний канал. У 1956 році на XX з’їзді КПРС Хрущов у доповіді «Про культ особи та його наслідки» розвінчав «культ особи» Сталіна. Розпочався процес ліквідації ГУЛАГу, перегляду справ і реабілітації жертв політичних репресій. Проте така реабілітація зачіпала українських борців із радянською владою лише частково, масово амністували лише за кримінальні правопорушення. Так, впродовж 1953—1954 років, українські політв’язні здійняли низку табірних повстань: Воркутинське, Норильське та Кенгірське.
У економічному житті відбувалась також лібералізація. На території України було утворено 11 економічних районів, уся повнота планування в яких передавалася раднаргоспам, але бюрократична машина зламала усі процеси економічного самоврядування. На Дніпрі заради створення каскаду ГЕС було затоплено величезні сільськогосподарські території. Дніпропетровськ став величезним центром ракетобудування (Південмаш). У 1957 році, завдяки українському інженерові Сергію Корольову, вдалось запустити перший космічний супутник Землі. У 1961 році Юрій Гагарін здійснив перший космічний політ, а наступного року Павло Попович став першим українцем в космосі. Розпочалася кампанія масового житлового будівництва «хрущовок», що дозволило значній кількості містян переселитися з бараків і комуналок до власного житла. Була проведена пенсійна реформа, робітників відв’язали від підприємств, а селян від колгоспів, видавши їм паспорти. Щоб «наздогнати і перегнати Америку» було вирішено активно впроваджувати в сівозміну кукурудзу, інтенсифікувати тваринництво, освоювати цілинні землі Казахстану, до якого виїхала значна кількість української молоді. Заради виконання авантюрних планів виробництва продукції, масово вдавались до приписок і відвертих афер, що обернулось зривами планового постачання продуктів до магазинів, підвищенням цін, як наслідок, «голодні бунти» (Кривий Ріг, Одеса, Новочеркаськ). Черговий голод через посуху 1963 року вдалося відвернути постачанням збіжжя з-за кордону.
У культурно-мистецькому житті лібералізація спричинила нову хвилю українізації, появу «шістдесятництва», яке протиставляло себе нормам «соцреалізму». З’явився «самвидав» творів, що не пройшли офіційну цензуру у видавництвах. Одночасно нова освітня реформа збільшувала кількість шкіл з російською мовою викладання. Дисидентський рух прагнув мирним шляхом досягти демократизації політичного режиму та суспільства. У 1959 році молодим юристом Левком Лук’яненком у Львові була утворена підпільна Українська робітничо-селянська спілка, за що його засудили до розстрілу (вирок було замінено на 15-річне ув’язнення). У 1963 році першим секретарем ЦК КПУ призначено Петра Шелеста, який відкрито виступав проти русифікації навіть у своїй книзі «Україно наша Радянська», але заради укріплення своєї влади свідомо пригноблював патріотів з іншим баченням «українства». За його ініціативи було видано багатотомну працю «Історія міст і сіл». 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», на якій Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл, публічно виступили проти арештів інакодумців.
У 1964 році група опозиційних партійців на чолі з Леонідом Брежнєвим змістила Хрущова із займаних посад та відправили його на пенсію. 1965 року в сільському господарстві та промисловості розпочались «косигінські реформи», що повертали жорстку централізацію, а підприємства переводились на госпрозрахунок. На селі це викликало укрупнення колгоспів та зникнення великої кількості невеличких «неперспективних» сіл та хуторів. Загалом, впродовж восьмої п’ятирічки, соціальний добробут населення покращувався, але вже з 1970-х років розпочалась системна криза екстенсивного шляху розвитку економіки. Намагання подолати ідеологічну та економічну кризу розвитку держави призвело до появи ідей побудови «розвиненого соціалізму» замість «основної бази комунізму» до 1980 року та «застою» в економічному та соціальному житті. На міжнародній арені середина 1970-х років позначилась спробою налагодити стосунки між ідеологічними таборами Заходу і Сходу й зняти напруження очікування ядерної війни — «розрядка».
У 1972 році першим секретарем ЦК КПУ призначено Володимира Щербицького, протеже Брежнєва. Він зайнявся чисткою партійного апарату та розпочав нову хвилю арештів інтелігенції. Частину засуджували, частину відправляли до психлікарень, багатьох просто звільняли з роботи. У 1976 році було утворено Українську Гельсінську групу з моніторингу дотримання СРСР умов Гельсінських угод 1975 року (Микола Руденко, Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та інші). Вже наступного року більшість її учасників було запроторено до таборів. У суспільному житті шириться русифікація. У науковому середовищі відбуваються гоніння, передусім – на представників гуманітарних дисциплін, «технарі», що забезпечують матеріальну базу ВПК, перебувають у фаворі.
У 1977 році була прийнята нова Конституція СРСР, а у 1978 – нова Конституція УРСР. Заради отримання валюти з продажу природних ресурсів, активно освоювались нафтогазові родовища Сибіру, а через територію України силами країн соцтабору прокладалась мережа трубопроводів («Дружба», Уренгой — Ужгород). Централізація економічних потоків виснажувала ресурси України, не даючи навзаєм навіть можливості оновлювати виробничі потужності (більше половини виробничих фондів у 1980-х роках виробили свій ресурс). Прискорюється урбанізація, 4,6 міліонів українських селян переїхали до міст. Одночасно сповільнюються темпи народжуваності, відбувається загальне старіння населення. Більшість продуктів та споживчих товарів стає дефіцитними. Наприкінці 1979 року СРСР уводить війська до Афганістану на підтримку прорадянських сил й опиняється в міжнародній ізоляції на фоні падіння світових цін на вуглеводні, дохід від продажу яких дозволяв покривати проблеми в неефективній економіці, впав на половину.
Після смерті Брежнєва у 1982 році, відбувається «парад генсеків», що помирають з року в рік на своїх посадах, поки до влади 1985 року не приходить молодий реформатор Михайло Горбачов. Він затято розпочав загравання із капіталістичними країнами в пошуках порятунку власної, згорнув «гонку озброєнь», вивів війська з Афганістану та дозволив інтеграцію НДР і ФРН. У внутрішній політиці почав реалізовувати програму реформування економічного (“госпрозрахунок”) та лібералізацію суспільного життя (“гласність”). Ці процеси отримали назву — Перебудова. 26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС, що своїм непомітним «радіоактивним полум’ям» ніби підсвітила усі накопичені в радянському суспільстві проблеми. У результаті – більше 50 тисяч км² української території було уражено, сотні населених пунктів і 100 тисяч місцевого населення було повністю відселено (Прип’ять → Славутич). Реформування, як і в часи Хрущова, здійснювалась волюнтаристські, так під час кампанії із пияцтвом у Криму та на Закарпатті знищили історичні виноградники. З іншого боку, свобода слова швидко заповнювала «білі плями» історичної свідомості народу й будила національні почуття, інтелігенція починає гуртуватись навколо різних товариств («УКУ», «Товариства Лева», «Меморіал», «ТУМ»). У 1988 році було утворено Українську Гельсінську спілку, яку очолив Левко Лук’яненко. 1989 року утворюється «Народний рух за перебудову», країною котяться шахтарські страйки, а Щербицького замінюють Володимиром Івашком. 28 жовтня Верховна Рада відновлює державний статус української мови. 21 січня 1990 року, на відзначення Акту злуки ЗУНР і УНР, від Івано-Франківська через Львів до Києва простягнувся «живий ланцюг». У березні того ж року комуністична партія втратила керівну роль, з’явився політичний плюралізм та багатопартійність, відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради. Першою українською політичною партією стає Українська республіканська партія Левка Лук’яненка. В оновленій Раді 125 новообраних депутатів сформували блок «Народна Рада» на чолі з Ігорем Юхновським, а 239 суверен-комуністів на чолі з Леонідом Кравчуком, який і очолив парламент, — «За радянську і суверенну Україну». У 1990 році, через шалений дефіцит продовольства та щоб запобігти його відтоку в інші регіони, в Україні вводять карткову систему за якої «отоваритись» могли лише громадяни республіки. Того ж року відбувається легалізація «катакомбної» Української греко-католицької церкви. Під час «параду суверенітетів» радянських республік, Україна 16 липня 1990 року також проголошує «Декларацію про державний суверенітет», через місяць (12 червня) після проголошення суверенітету Росією.
Не спроможні подавити військовою силою національні заворушення в різних куточках СРСР реакційні сили розпочали підготовку нового союзного договору — «новоогарьовський процес». У відповідь на це, у жовтні, київські студенти вийшли на Майдан і влаштували голодування, їх підтримала громадськість, голова уряду Віталій Масол подав у відставку — відбулась «Революція на граніті». У березні 1991 року на підтримку нового союзу було проведено референдум з двозначними питаннями, на якому 70 % висловились за збереження Союзу.
У травні-червні 1991 в місті Носівці, на той час районному центрі Чернігівської області, відбулися голодування вчителів та масові протести, які отримали розголос у всеукраїнських масмедіа та привели до зміни керівників Носівського району.
У вересні 1991 року, у своїй промові (так звана «котлета по-київськи») у Верховній Раді, новосоюзний курс пропагував і президент США Джордж Буш. Не сподіваючись на політичне вирішення питання, московська партноменклатура вдалась до змови. 19 серпня було утворено Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), Горбачова ув’язнили на його дачі у Форосі в Криму, на вулиці Москви вивели війська. Але російський лідер Борис Єльцин натомість вивів на вулиці людей й 21 серпня ДКНС пав, компартія на території Росії була заборонена. В Україні комуністи спочатку зайняли вичікувальну позицію, але 24 серпня на позачерговому засіданні Верховної Ради, «виходячи із смертельної небезпеки» опинитись поза законом і в Україні, підтримали демократичні сили й проголосували за «Акт проголошення державної незалежності».

Одесса (Одеса). Період з 1944 до 1991 року

1944 – 1991 роки – Союз радянських соіалістичних республік

1944 – 1991 роки – Українська радянська соціалістична республіка
1944 – 1991 роки – Одеська область
1944 – 1962 роки – Одеський район

Впродовж наступних років після визволення Одеси, у місті проводилася робота по відновленню зруйнованих у часи війни споруд. До 1948 року в Одесі було відбудовано усі найважливіші портові та промислові споруди. Вступили в дію нові великі підприємства — заводи фрезерних верстатів імені Кірова, радіально-свердлильних верстатів, дослідно-механічний, «Пресмаш», «Поліграфмаш», автоскладальний, кабельний, «Автогенмаш» тощо. Наступні роки з історії Одеси, починаючи з 1950-х, багато у чому були пов’язані з розвитком будівельної справи. Так, у 1968 році на Новому молу було побудовано сучасний морський порт. У 1950 році рівень з переробки вантажів у порту вдвічі перевищив довоєнний.
Станом на 1975 рік, житловий фонд міста склав рекордну кількість квадратних метрів — 12 мільйонів, що удвічі більше ніж 1940 року. Також у той час виникли нові міські райони: Південний, Південно-Західний, Північно-Східний та Таїровський. Однак, поряд із розвитком промисловості та будівництва Одеса втратила своє значення, яке вона мала майже зі свого, так званого, «заснування» у 1794 році. Місто отримало неофіційний статус провінційного. Окрім того, якщо у місті будувалися нові мікрорайони, то історичний центр міста майже не відновлювався, що призвело до занепаду багатьох пам’яток архітектури. Теж саме відбувалося і з комунікаціями.
Радянська влада, окрім іншого, намагалася у будь-який спосіб змінити цінності місцевих жителів. Тоді, у варварський спосіб, знищувалися кладовища та храми, переписувалася історія, а також спортворювалися факти про славетних осіб, створювався мит про те, як за короткий час “заснували” на місці невеличкого поселення Хаджибей велике європейське місто – «Південну столицю імперії». Великий внесок у занепад культури та загальнолюдських цінностей в Одесі додала й політика КПРС, яка призвела до масового виїзду за кордон, майже усієї  культурної та наукової еліти. Після війни радянська влада не дала змоги відновити у релігійному центрі місцевих лютеран, соборі святого Павла, церкву. Приміщення спочатку слугувало спортивним залом. Після декількох пожеж пам’ятник архітектури перетворився майже на руїни. Особливо руйнівною була остання пожежа, що сталася у 1976 році, у ніч з 8 на 9 травня на День Перемоги. У 1977 році відбулося урочисте відкриття Літературного музею у палаці Гагаріних.

ЧИТАТИ ДАЛІ→