5.1.Одеса. Період 1991-1999 роки.

8 жовтня 1991 року Верховна Рада прийняла закон про громадянство, 14 листопада — про державний кордон. На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року незалежність підтримали 90,3 % населення, одночасно першим президентом держави було обрано Леоніда Кравчука, «партія влади» залишилась при владі. Вже 2 грудня незалежну Україну визнали Канада та Польща, а за наступні 2 місяці ще 90 держав. 24 серпня 1991 року була прийнята постанова «Про військові формування на Україні», а 6 грудня прийнято закон «Про Збройні Сили України», згідно з яким до нової присяги було приведено перших військових. Ця подія відзначається як день Збройних сил України. 8 грудня у Біловезькій пущі лідери Білорусі, Росії та України підписали Угоду про припинення існування СРСР та утворення нового об’єднання — Співдружності Незалежних Держав (СНД). 25 січня 1992 року Михайло Горбачов склав повноваження першого й останнього президента СРСР. Українці у січні-лютому 1992 року затвердили свій прапор, малий герб, мелодію національного гімну й розпочали розбудову самостійної держави й ринкової економіки. У 1992 році Україна стала членом Міжнародного валютного фонду. У 1994 році Сполучені Штати, Росія та Велика Британія надали Україні «безпекові гарантії» в обмін на відмову від третього за розмірами у світі ядерного арсеналу (Будапештський меморандум), країна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї й позбавилась до 1996 року стратегічного ядерного озброєння. Україна, як і інші колишні країни соцтабору, потрапила до величезної економічної кризи, але, на відміну від інших країн, не спромоглася достатньо швидко й ефективно провести ринкові реформи, одночасно намагаючись виконувати обтяжливі для державного бюджету соціальні зобов’язання перед населенням, тому застрягла в перехідному етапі на декілька десятиліть. Промисловість опинилась у патовій ситуації, коли вона не мала коштів на модернізацію енергоміської складової та одночасно залежала від російських енергоносіїв. За часів президентства Кравчука, ВВП країни впав вдвічі (56 %), як за часів Великої депресії в США. Гіперінфляція карбованця перших років становила тисячі відсотків. Україні вдалося обійти військові конфлікти, що розгорялись в інших пострадянських республіках, але вона не змогла скористатися з шансів, які відкривалися під час розпаду СРСР, через неготовність нових політичних еліт, короткозорість істеблішменту, романтизм національних рухів, саботажу з боку старої еліти та притаманне радянській свідомості пристосуванство.
Загострення соціально-економічної ситуації в країні спричинило й першу політичну кризу молодої країни — дострокові вибори президента 1994 року, на яких переміг Леонід Кучма, колишній директор Південмашу і прем’єр-міністр, представник «червоного директорату». Вперше було оновлено і склад Верховної Ради. Найбільше місць отримали Комуністична партія України — 96, Народний рух — 20, Селянська партія — 18 і Соціалістична партія — 14, Головою Верховної ради України було обрано Олександра Мороза, що засвідчило домінування лівих сил. Новий парламент затвердив прем’єр-міністром Віталія Масола. Перше президентство Кучми позначилось певною стабілізацією ситуації в країні, але не стільки завдяки ефективним реформам, скільки заморожуванню ситуації. У 1994 році селяни отримали перші земельні паї в користування, але отримання повних майнових прав на землю затягнулось на десятиліття, У 1999 році було остаточно ліквідовано Колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). У 1995 році було залагоджено Кримську кризу і приборкано сепаратистські намагання місцевих депутатів. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України — основний закон країни, за яким було утверджено президентсько-парламентську форму правління; у вересні Національним банком України проведено грошову реформу — запроваджено національну валюту — гривню. Завдяки «багатовекторному» зовнішньополітичному курсові Кучми, Україні вдалося у 1995 році стати членом Ради Європи, у 1996 році підписати Стратегію інтеграції до ЄС, у 1997 — Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО. На східному фланзі, у 1997 році було остаточно поділено Чорноморський флот, 18 % якого дісталося Україні, а за Росією залишалась військово-морська база в Севастополі до 2017 року. В обмін на це Україна за «Договором про дружбу» отримувала визнання незалежності та державних кордонів. Завдяки проведеному роздержавленню провідних підприємств (приватизація), головні галузі економіки опинились в руках невеликої кількості нових олігархів (Павло Лазаренко) та старих «червоних директорів» (Юхим Звягільський), людей наближених до владних кіл (Віктор Пінчук), та представників російського капіталу (Вадим Новинський). Як результат – зменшення конкуренції, як на внутрішньому ринку, так і стосовно імпорту продукції в певних галузях (наприклад, паливо-мастильних матеріалів).
У березні 1998 року вперше парламентські вибори проведено за мішаною (пропорційно-мажоритарною) системою, 225 депутатів було обрано в одномандатних виборчих округах, а 225 — за списками від політичних партій і блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар’єр подолали КПУ (24,65%), Народний рух (9,4%), виборчий блок соціалістів та партії селян «За правду, за народ, за Україну!» (8,6%), Партія зелених (5,4%), Народно-демократична партія (5%), Всеукраїнське об’єднання «Громада» (майже 4,7%), Прогресивна соціалістична партія України (4%). Головою Верховної Ради було обрано Івана Плюща. Президентські вибори 1999 року в другому турі вдруге виграв Кучма, який заручився підтримкою олігархів й повторив єльцинський успіх 1996 року, як єдина альтернатива комуністам. Лідер національно-демократичних сил В’ячеслав Чорновол трагічно загинув до виборів. За другого президентства Кучма, за допомоги молодих реформаторів, прем’єр-міністра Віктора Ющенка та його заступника Юлії Тимошенко, зумів досягти певного економічного зростання. Здебільшого, лише через частковий вивід з тіні економіки держави. Позитивно вплинуло на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ формування парламентської більшості депутатами 11 парламентських груп і фракцій та позафракційними, яка підтримувала дії уряду Ющенка.

Одеса. Період з 1991 до 1999 року

1991 рік – теперішній час – Україна

1991 рік – теперішній час – Одеська область

У 1991 році, 1 грудня, відбувся Всеукраїнський референдум, щодо проголошення незалежності України. За результатами референдуму по усій Одеській області з 1 412 228 опитаних (75,01 %) за проголошення незалежності проголосували — 1 205 755 (85,38 %), проти — 163 831 (11,6 %), а також 42 642 бюлетені стали недійсні.
Багато промислових підприємств з проголошенням Україною незалежності були вимушені закритися, інші працюють лише на частину своїх потужностей. Виною тому розрив економічних зв’язків з колишніми радянськими республіками СРСР, недостатня підтримки з боку влади, а також невміння працювати в нових економічних умовах. Так, наприклад, було з заводом «Краян» (колишній завод імені Січневого повстання).
За період з 1991 по 2008 рік керівництвом України було знищено Чорноморське морське пароплавство.
Таким чином, на початку 1990-х Одеса пережила справжню клінічну смерть — підприємства зупинялися, одесити, що залишилися без роботи, торгували на ринках і їздили “челноками” до Румунії, Польщі та Туреччини. За один тижневий рейс “челноки” заробляли ціле майно на ті часи — від $100 до $300! “Челнокова” торгівля дала старт найбільшому українському ринку — «Сьомий кілометр», який на початку нагадував хаотичне скупчення різномастних лотків та халуп.
Часто торгівля в Одесі набувала химерного вигляду — горе-підприємці пропонували один одному неіснуючі “вертушки” — ешелони з нафтою та перепродували міфічну «червону ртуть». “Бригадні”, у свою чергу, займалися своїм ремеслом — “кидали” підприємців, продаючи їм неіснуючі в природі товари і «ставили на лічильник» бідолах, що заборгували. На одеських вулицях з’явилися колоритні персонажі – хлопці, одягнені в яскраві спортивні костюми, кросівки та короткі шкіряні куртки – атрибути кримінального “капіталізму”, що зародився після краху планової економіки – рекетири. Одеса була поділена на зони впливу між підручними Карабаса – ОЗУ Стояна, Стаса, Галушка, Ангела, Томаля, Бацили та інших “авторитетів”. На початку 1992 року в Одесі бандити рекетували понад 90% підприємців! Свого “даху” мали навіть продавці плакатами в підземних переходах біля вокзалу і жебраки біля Привозу. Підприємці, що не отримали доступу до солодкого пирога колишньої соцвласності, швидко знайшли нове джерело мільярдних прибутків — страхування а ля «МММ». По всій Одесі були розвішані рекламні слогани страхових компаній «Пілігрим» та «Соло». Вульгарні засновники «пірамід» обіцяли вкладникам до 100% прибутку на місяць! У результаті виграли господарі компаній та вкладники, які встигли забрати гроші до краху фінансових пірамід. А Одесою стала ходити приказка: «Заради чистого приколу застрахуйся у фірмі «Соло».
У 1995 році Одеська міська рада ухвалила рішення про поверненя деяким одеським вулицям історичних назв. Загалом тоді нові-старі назви отримали понад 80 вулиць та парків.
Під час чергових виборів 1998 року, на посаду міського голови в Одесі сталася виборча криза. Протистояння розгорнулося між Русланом Боделаном та Едуардом Гурвіцем. Сторони не цуралися нічого: в хід йшли залякування, замахи і навіть вбивства. Наприклад, вогнепальне поранення у лютому отримав голова міської ТВК Леонід Капелюшний. За декілька днів після цієї події біля власного будинку викрали голову Жовтневого райвиконкому Ігоря Свободу. Згодом правоохоронці заявили, що його вбили, проте тіло так і не знайшли. Тимчасово виконуючим обов’язки мера президент Леонід Кучма призначив Миколу Белоблоцького. Врешті решт міським головою став Руслан Боделан.
1 квітня 1999 року в Одесі відкрили пам’ятник “12 стілець”, який згодом став однією з найулюбленіших локацій туристів з різних куточків світу.