The page is being translated

 

Ethnonym

Germans have perhaps the most diverse range of names; at different times and among different peoples, they have been and are known by various names: Germans, Teutons, Deutsch, Tedeschi, Alemanni, Goths, Franks, Swabians. For instance, the Finns call Germans “Saxons,” Italians use “Tedeschi,” Norwegians and Icelanders refer to them as “Tysk” or “Tysker.” Baltic peoples have their own terms: Lithuanians say “Vokiečiai,” while Latvians use “Vācieši”. The German self-designation “Deutsch” began to be used around the 10th century, or even earlier according to some sources. It is believed to originate from the Latin “Teutoni” (Teutons) and “lingua teodisca”—meaning the vernacular, Teutonic language, as opposed to the widely used Latin of that time. The Germanic peoples consisted of various tribes living between the Rhine and Vistula rivers, the Danube, and the Baltic and North Seas, as well as in southern Scandinavia. The Teutons were one of these Germanic tribes and are thought to have originated from what is now Denmark.
As for the Ukrainian terms “Nimechchyna” (Germany) and “nimtsi” (Germans), it is believed that this name in Slavic languages comes from the word meaning “mute” or “silent.” Supposedly, this was how Slavic peoples referred to those who did not speak their language—not only Germans but also other Western Europeans.

Ethnogenesis of the Germans

Сім’я стародавніх германців у 300-ті роки, історична реконструкція, 1913 рік.
Напрямки міграції германських племен (750 рік до н.е — I століття н. е.)
Карта розселення германських племен у I столітті н. е.

It is believed that the ethnogenesis of the Germanic tribes took place during the Scandinavian Bronze Age or, at the latest, the Pre-Roman Iron Age. Relatively little is known about the early history of the Germanic tribes; their history is studied through written accounts of their contacts with the Roman Empire, etymological research, and archaeological finding. The Germanic tribes, as an ethnic group, formed in northern Europe, on the Jutland Peninsula, in southern Scandinavia, and along the lower Elbe River. Around three thousand years ago, a sharp climate cooling occurred, prompting them to begin their expansion southward into Europe, gradually displacing the Celts.
The term “Germani” was first mentioned by Poseidonius (around 90 BCE) and was later introduced into Roman literature by Gaius Julius Caesar. Important information about the Germanic peoples can be found in the works of Pliny the Elder (who died in 79 CE) in his “Natural Histor” (“Naturalis Historia”), Tacitus in his work “Germania” (98 CE), and in “the Geography” of the Greek scholar Ptolemy.
Germanic tribes:
Alemanni, Angles, Angrivarii, Bavarians, Batavi, Bructeri, Burgundians, Vandals, Visigoths, Gepids, Heruli, Goths, Getae, Danes, Quadi, Cimbri, Lombards, Lugii, Marcomanni, Varisti, Nemetes, Ostrogoths, Rugii, Saxons, Suebi, Swedes, Sigambri, Sciri, Taifali, Teutons, Tencteri, Ubii, Usipetes, Franks, Frisians, Chamavi, Chatti, Cherusci, Jutes, and others.
Взагалі серед германських племен розрізняють 3 групи:
1. Північні германці охоплювали племена, що залишилися в Скандинавії.
2. Східні германці, які жили близько до північних германців, переселяються зі Скандинавії в райони на схід від річки Ельби (вандали, бургунди, готи, ругії та інші).
3. Західні германці (рейнські, везерські та полабські). Пліній поділяє їх на 3 групи (не етнічні, а культурні союзи): Інгевони (поблизу Північного моря), Істевони (уздовж Рейну), Ґермінони (всередині країни), котрі ведуть свій родовід від Маннуса. До цих груп належать: херуски, убії, батави, хатти, франки (сформувалися внаслідок злиття узипетів, тенкерів, сугамбрів та бруктерів), хавки, фризи, саксонці, свеби, семнони, гермундури, лангобарди, готи, квади та інші.
Римська імперія побудувала багато укріплень для захисту від германських племен. Вперше зіткнення між римлянами і германцями відбулося в 113 році до н. е., коли плем’я тевтонців напало на Рим і здобувши декілька перемог, було розбите римськими військами. Германські війська досить цінувалися Римськими імператорами і тому часто наймалися ними, коли виникали труднощі у формуванні власної армії, на захист кордонів.
На початку першого століття, римські легіони провели тривалу військову кампанію в Германії, на землях на північ від верхів’я Дунаю та на схід від Рейну, намагаючись просунути кордони імперії та скоротити фронт. Вони змогли підкорити декілька германських племен, зокрема херусків. Племенам вдалось вивчити тактику римської армії та зберегти племінну ідентичність. Сучасна Німеччина, на схід від Рейну, залишилась за межами Римської імперії. Близько 100 року, коли була написана Германія Тацита, племена германців оселились вздовж Рейну та Дунаю (верхньогерманський-реційський лімес), зайнявши більшу частину сучасної Німеччини; Австрія, південна частина Баварії, та захід Рейнської області, однак, були римськими провінціями. В третьому столітті виникли великі західно-германські племена: алемани, франки, хатти, сакси, фризи, сугамбри, та тюринги. Близько 260 року, германські племена перейшли лімес та Дунай до контрольованих римлянами земель.
Починаючи з XV століття німецькі історики відзначали перемогу Армінія, вождя племені херусків, який у 9 році здобув перемогу над римлянами в битві в Тевтобурзькому лісі, як початок історії Німеччини.

Розселення німців на схід (Ostsiedlung)

Центральна Європа зазнала кардинальних змін після Великого переселення народів у 300–700 роках по Р. Х.. Римська імперія втратила своє домінуюче становище. Франки створили імперію, у колишній Римській Галлії, об’єднавши колишні західногерманські племена і прийнявши християнство. Східне Франкське королівство, ранній попередник Німеччини, прагнуло бути наступником католицької Західної Римської імперії, й після розділу та анексії частини території колишнього Серединного Королівства, стало називатися Священною Римською імперією. У Скандинавії, північногерманські племена увійшли у епоху вікінгів, що мали вплив на всю Європу за рахунок торгівлі і набігів. Деякі східногерманські племена захопили Рим, потроху асимілювались з тубільцями. У той же час слов’янські держави виникли і стали домінуючими у Центральній та Східній Європі, у 833 році була утворена Велика Моравія, у ІХ сторіччі — Русь, у 966 році — Польща, що прийняли християнство.
Слов’яни, що мешкали на прикордонні Франкської імперії (пізніше Священної Римської імперії) були відомі під загальною назвою венеди або полабські слов’яни. Вони рідко утворювали великі державні утворення, частіше складали різні дрібні племена, мешкали на захід від східних Альпи і Чехії до річок Заале і Ельби. В той час як Франкська імперія розширювалася, різні венедські племена були завойовані або уклали унію з франками, на кшталт ободритів, що допомогли франкам у розгромі саксів. Завойовані венедські терени були перетворені франками у марки (німецькою Marken, тобто кордон або прикордонний терен), що віддавалися на відкуп франкським лицарям за для збору данини і мобілізації дружин. У більшості випадків, племена марок не були стабільними союзниками імперії. Франкські королі ініціювали численні, але не завжди успішні, військові кампанії, за для збереження своєї влади. Пізніше королі та імператори, такі як Оттон I Великий реорганізували і розширили марки, (з півночі на південь).
За часів правління короля Східно-Франкського королівства Людовика II Німецького і Арнульфа Каринтійського, відбулись перші хвилі переселенців на чолі з франками і баварцями, на терен сьогоденної Словаччиниі тодішньої Паннонії (сучасний Бургенланд, Угорщина і Словенія). Хоча перші поселення на чолі з франками і баварцями на теренах захоплених у сорбів та інших венедів відбулись на початку Х-го століття, масова міграція і початок безперервного Ostsiedlung звичайно датується приблизно XII-м століттям.
Ослаблені постійними внутрішніми конфліктами і постійними війнами, венеди остаточно втратили здатність забезпечувати ефективний військовий опір. У 1119–1123 роках, Померанське військо вторглося і підкорило північно-східну частину Лужицького краю. У 1124 і 1128 роках, князь Померанський Вартислав I, що в той час був васалом Польщі, запросив єпископа Отто Бамберзького охрестити Померанію і Лужицю. У 1147 році, з терену Саксонського герцогства розпочато Полабський хрестовий похід з серії Північних хрестових походів, за для повернення втрачених у 983 році марок. Хрестоносці також попрямували до Поморських Демміну і Щецину, незважаючи на те що ці області, вже було успішно охрещено. Після Полабського хрестового походу, Альберт Ведмідь заснував Бранденбурзьку марку приблизно на терені колишньої Північної марки, яка з 983 року була утворена на теренах захоплених у велетів і гавелян. Хафельберзька єпархія була створена за для повторного охрещення венедів. У 1164 році, саксонський герцог Генріх Лев, нарешті, переміг бунтівних ободритів і поморських князів у битві під Ферхеном, Поморські князівства Деммін і Щецин стали саксонськими феодальними володіннями. Після Генріха Лева, Мекленбург і Померанія стали частиною Священної Римської імперії з 1181 року.
З 997 року, нещодавно створена держава П’ястів робила спроби завоювати землі її північно-східних сусідів – пруссів і ятвягів. На початку XIII століття Конрад Мазовецький і Данило Галицький в союзі з Тевтонським орденом, який під час Північних хрестових походів намагались завоювати і охрестити балтів, з великими втратами з обох сторін. У свою чергу Пруссія (Altpreussenland) була надана лицарям, які створили чернечу державу там в 1224 році. Після злиття Тевтонського ордену з Лівонським орденом мечоносців у 1237 році, Лівонський терен було включено у Тевтонський орден. У 1308 році із захопленням Данцига, ця держава почала розширення в Помералії. У 1346 році князівство Естонія була продана королем Данії Тевтонському ордену. У франкських марках, масові переселення відбувались з XII століття (Східний Гольштейн, Західний Мекленбург, центральні та південні марки), і на початку XIII століття (Померанія, Рюген). Діяльність Тевтонського ордену прискорила заселення німцями узбережжя Балтійського моря.
Хоча переважна більшість поселенців були німці, значна кількість була голландцями, а також (хоча і меншою мірою) данці, шотландці та місцеві венеди. Поселенці мігрували у напрямку майже прямо із заходу на схід, тому південний схід заселявся південними німцями (баварцями і швабами), північний схід заселявся фламандцями, голландцями і саксами, центральні райони заселялися франками. У результаті різні німецькі діалекти розширювались у східному напрямку разом з їх носіями, «нові» східні діалекти лише незначно відрізняються від своїх західних батьківських діалектів. Поселенці запрошувались місцевими світськими правителями, герцогами, графами, маркграфами, князями і, лише в кількох випадках в результаті ослаблення центральної влади, королем. Крім того, поселенці були запрошені релігійними інститутами — монастирями і єпископствами, які стали могутнім землевласниками в ході християнізації. Часто місцевий світський правитель надавав величезні лісові масиви і пустелі і кілька сіл, з дозволом на запрошення нових поселенців і оброблення землі. Поселенцям були надані титули і привілеї. Переселення, як правило, організовував Lokator (розподільник землі), що отримав важливе місце, наприклад, успадковану посаду старости (Schulte або Schulze). Створеним містам було надано німецьке міське право. Сільськогосподарські, юридичні, адміністративні та технічні нововведення іммігрантів, а також їх успішний прозелітизм тубільців, призвів до поступової германізації теренів навколо німецьких поселень. Крім марок на прикордонні з імперією, німецькі поселення будувались, у Карпатах, Трансильванії і вздовж Ризької затоки. Німецький культурний та мовний вплив тривав на деяких з цих теренів, аж до середини XX сторіччя. Правителі Угорщини, Богемії, Сілезії, Померанії, Мекленбургу і Польщі запрошували німецьких поселенців за для заселення їх теренів. У середині XIV-го століття, Ostsiedlung сповільнився внаслідок Чорної смерті, крім того, найперспективниші орні регіони були в основному зайняті. Проте місцеві слов’янські лідери наприкінці Середньовіччя у Померанії і Сілезії продовжували запрошувати німецьких поселенців на їх території.

Українські німці

Перші відомості про німців в Україні датуються кінцем X століття. Вони прибувають як купці й мандрівники, а також у складі посольств. Після монгольського нашестя 1240–1241 років посилюється приплив німців на західноукраїнські землі, їх запрошують Галицько-Волинські князі для відбудови зруйнованих міст і розвитку торгівлі та ремесел.
Коли західноукраїнські землі належали до Речі Посполитої, німецька колонізація посилилась. Цьому сприяли різні пільги й магдебурзьке право, що їх надавали німцям польські королі й литовські князі. Тому окремі українські міста, по суті, опинилися під орудою німців. Так, у Львові вони витіснили місцеве самоврядування та судочинство. Німецька мова стала офіційною у міській управі, нею правили службу в костьолах. Першим католицьким єпископом Львова був німець. У середині XV сторіччя німецька колонізація в Україні слабшає, а вихідці з німецьких земель втрачають свої позиції під тиском польського елементу й значною мірою полонізуються.
Новий етап переселення німців в Україну починається в роки правління Катерини II. Згідно з її Маніфестом від 22 липня 1763 року частина їх прибула на українські землі з Поволжя. У 1767 році утворилося 6 невеликих, так званих Біловезьких, колоній переселенців з-під Франкфурта та Данцига біля Бахмача на Чернігівщині, а через три роки — біля Кролевця. Основними німецькими поселеннями Чернігівщини були колонії Біла Вежа та Грос-Вердер, де діяли римо-католицька та лютеранська церкви, проводилися ярмарки. Чисельність німецького населення у південних повітах Чернігівщини виросла з 432 осіб у 1782 році до 5 306 у 1897 році. Масове переселення німців з історичної батьківщини починається після знищення Запорозької Січі у 1775 році. На запорозьких землях у 1789–1790 роках поселяють релігійну громаду менонітів з Німеччини й Голландії. Найбільше їх оселяється 1803 року на річці Молочній. Меноніти переселилися в далеку й незалюднену місцевість, аби уникнути переслідування своєї релігії.
Після Маніфесту Олександра І від 20 лютого 1804 року на південь України прибувають вихідці з Бадена, Вюртемберга, Ельзасу, Пфальца, Прирейня, а також із Західної Пруссії. Німцям-колоністам надавалися певні пільги. Вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків, мали право відкривати промисли з припискою до них кріпаків-селян. Тільки протягом перших двадцяти років XIX століття, п’ятидесятьом німецьким колоніям наділено 214 тисяч десятин землі в Бердянському й Мелітопольському повітах. Після завоювання Бессарабії сюди також спрямовується потік німців-переселенців. Перепис 1897 року свідчить, що на півдні України (у Бессарабській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях) проживали 345 тисяч німців, що становило 4,2 відсотка від усього населення. Особливим регіоном компактного проживання німців в Україні стала Волинь. Якщо в 60-х роках XIX сторіччя їх налічувалося тут тільки до 5 тисяч, то, починаючи з 1883 року, приплив цього етносу сюди значно посилюється; за переписом 1897 року волинських німців було вже 171 тисяча. Після поділів Речі Посполитої Галичина та Буковина увійшли до складу Австрійської імперії. Це сприяло переселенню німців до цих областей, насамперед великих міст — Львова та Чернівців.
Всі німецькі колонії в Україні зазнали 1919 року страшного спустошення у зв’язку з нашестям Добровольчої армії генерала Денікіна. Це розорення особливо далося взнаки 1921 року, коли на півдні України стався неврожай. Він потягнув за собою голод, бо всі хлібні запаси німецьких господарів попередніх років насильно присвоїла комуністична влада через систему продзагонів. Кількість німців в Україні до 1926 року в порівнянні з 1914-им значно скоротилася — з 872 тисяч до 514 тисяч.
До 1939 року в Україні проживали близько 880 тисяч етнічних німців. Райони їх компактного поселення розташовувалися здебільшого в центральних і західних областях, а також на півдні України (в Одеській області та в Кримській АРСР). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941, заснованим на сфабрикованих звинуваченнях у «державній зраді», «диверсіях» і «шпигунстві», була ліквідована Республіка німців Поволжя. Всі жінки, старі та малі діти були депортовані до Казахської РСР і Сибіру без жодних умов для проживання там; чоловіки були забрані в так звану «Трудову армію» — трудові концтабори на Півночі РРФСР. Те ж саме відбувалось влітку-восени 1941 року в Україні — протягом декількох днів близько 500 тисяч етнічних німців було депортовано до Сибіру та Казахської РСР. Тут вони змушені були перебувати в спецпоселеннях і працювати в трудовій армії. Майже третина з них загинула від голоду, сибірських морозів і важких умов життя. Ті українські німці, котрим у центральних та західних областях України вдалося уникнути радянської депортації, переїхали в 1943 році до Німеччини (350 тис. чоловік). Таким чином на території України під кінець війни не лишилося німецького населення.
Примусове переселення мешканців колоній почалось навесні 1944 року, після поразок Вермахту. Кінцевий пункт евакуації — губернаторство Вартегау (Західна Польща). Одним із напрямків руху був так званий «Південний маршрут». Ним виїхало 37083 особи 7081 селянським возом (19079 коней, 5769 корів). Одну з колон очолював польовий командир Вентгаргнер. Похід розпочався 17.03.1944 року з колонії Ней-Глюксталь і закінчився в січні 1945 року в транзитних таборах округів Паб’яніце та Лодзь (Польща). Маршрут пролягав через Тирасполь (21.03.1944), Дністер до Бендер, Тарутиного (25.03.1944), далі через територію Румунського королівства, Болгарського царства, Угорського королівства до Вартегау. За свідченням Едуарда Мака, після літургії у церквах о 6.00 ранку колона вийшла 20.03. з Петерсталя на Овідіополь. З Олександергільфа було 340 сімей на 235 возах (575 коней). За ними рушили колоністи з Клейнлібенталя. Два дні переправлялися поромами через Дністровський лиман, потім рухалися від Шабо й Аккермана до Сарати, далі через Румунію прибули до Югославії, а згодом залізницею у товарних вагонах перебралися до Польщі. Тим часом на Овідіополь рухалася колона, що вийшла 25.03. з Зельця, але дійшла тільки до Францфельда, а потім повернула і ледь устигла переправитися через Дністер у Маяках 06.04.1944: в ніч із 6 на 7 квітня пором обстріляла авіація, а потім його захопили партизани й частини РА. Усіх, хто не встиг перебратися на правий берег, заарештували й відправили до Сибіру. На 12.07.1944 року у Вартегау було вже близько 240 тис. переселенців, розміщених під охороною військ СС у таборах і перевірчих пунктах, їх поділили на три категорії: 1 і 2 діставали німецьке громадянство, а всі інші 3 — громадянство терміном на 10 років. Чоловіків призвали до Вермахту, поліції та інших військових формувань. Зокрема, був набір до дивізії СС «Гогенштауфен». Усього мобілізували 20 тисяч осіб. З переселенців формували також загони охорони і будівельні частини. Через навальний наступ РА 12.01.1945 року частину переселенців евакуювали до міста Борнім під Потсдамом (Німеччина). Але близько 20 тисяч «адміністративно переселених німців» вибратися з Вартегау не змогли і потрапили в радянську зону окупації. Коли Німеччина капітулювала, більшість причорноморських німців (з 25.05.1945) вивезли до СРСР у табори НКВС і на переселення до Таджицької РСР, Казахської РСР та Сибіру.
Після перемоги над Німеччиною в Другій світовій війні 1945 року, згідно з ялтинськими угодами, СРСР депортував 250 тисяч українських німців з окупованих радянськими військами зон Німеччини та Польщі назад до Радянського Союзу. Але їм не дали вернутися назад в їхні домівки в Україні, а переспрямували на Схід СРСР: в Сибір, АРСР Комі, Середню Азію та Казахстан — рубати ліс, добувати вугілля та інші корисні копалини в горах Паміру, освоювати цілину в казахських степах. Таким чином, німецька діаспора в Україні перестала існувати.
Українські німці в СРСР були позбавлені елементарних громадянських прав: вони мали право на помешкання тільки в місцях «спецпоселення», їм заборонялося на людях розмовляти рідною мовою, національна освіта була ліквідована, національна культура (ЗМІ, ВНЗ, театри, музеї) були заборонені, повсякденне життя визначалося кількома таємними законами, указами та постановами уряду та ВР СРСР. Наприклад, указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року під грифом «цілком таємно» «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» — встановлював кримінальне покарання за самовільне переселення з місць депортації. В місцях їх «спецпоселень» був встановлений «комендантський» режим помешкання: німці щонеділі були повинні відмічатися в місцевих комендатурах, вдома їх також часто без попередження перевіряли та відвідували міліціонери та військові коменданти. За будь-яку малу провину або непослух слідувало покарання або ув’язнення. Оголошена 13 грудня 1955 року так звана «амністія» німцям дещо пом’якшувала «комендатський режим» їх перебування в місцях депортації, але не повернула їм громадянські права у повному об’ємі і не дала їм права повернутися до попередніх місць проживання. У 1970 році в Україні налічувалося 29871 німців, у 1979 — 34139, а в 1989 — 37849.
З червня 2011 року діє координаційний орган організації українських німців Рада німців України.

Чорноморські німці

Внаслідок двох воєн з Османською імперією (1768—1774) та анексії Кримського ханства в 1783 році Катериною ІІ, південноукраїнські землі опинилися в Російській імперії, зокрема в результаті Ясського миру до Росії відійшла малолюдна територія між Південним Бугом і Дністром. На цих землях почали масово селитися болгари, греки та волохи, які втікали з-під влади Османської імперії.
Перші німецькі емігранти з південного заходу (Вюртемберг, Баден, Ельзас, Лотарингія, Курпфальц) прибули 1803 року на заклик російського імператора Олександра І. Вони діставалися з Ульма на суденцях типу ком’яги по Дунаю до Галаца. Всього було дев’ять перевезень загальною чисельністю близько 1100 людей, половина з яких — діти. З Галаца суходолом їхали до Дубосар. Час у дорозі становив близько 80 днів. Після карантину прямували далі до Одеси.
17 жовтня 1803 року вважається днем заснування чорноморських німецьких колоній поблизу Одеси. Того дня імператор Олександр I придбав для колоністів землю. Навесні 1804 року виникли перші поселення Грослібенталь і Клайнлібенталь. Пізніше поблизу з’явилися Нейбург, Петерсталь та Іозефсталь. 1805 року було засновано Олександерхільф, Францфельд, Марієнталь і Люстдорф. 1806 року до них додалося Фройденталь.
У 1808 році відбулася друга хвиля еміграції з Бадена та Ельзасу, що привело до створення колоністських округів Гоффнунгсталь і Кучурган. Того ж року виникли Нейдорф, Бергдорф і Глюксталь. Російський уряд уже зменшив імміграційну квоту до 200 сімей на рік, щоб мати змогу належним чином забезпечити всіх новопоселенців. Для подальших колоністів російський генерал-губернатор герцог Рішельє виклопотав землю на Кучурганському лимані. У 1808 році там було закладено колонії Кандель, Зельц і Страсбург. Оскільки 1808 року ще близько 500 сімей переселенців були в дорозі, російська влада виділила землю для поселень понад річкою Березань. Там 1809 року виникли поселення Ландау, Шпеєр, Рорбах. 1810 року було засновано Вормс, Зульц, Карлсруе, Раштатт і Мюнхен.
Територія розселення німецьких емігрантів була не такою компактною, як надволзьких, але стала ядром цілого ланцюга колоній. Російська влада в 1804—1809 роках надала в розпорядження німецьким поселенцям близько 72 тисяч десятин (майже 80 тисяч гектарів) землі.

Поселення німецьких колоністів півдня України (відео↓)

Бесарабські німці

Під час російсько-турецької війни 1806—1812 років російські війська захопили Бессарабію. Ставкою російського царя, Олександра I, став Кишинів. Кочові племена Буджацьких татар були витіснені із південної Бессарабії, область залишилася малозаселеною і значною мірою невикористаною. Оскільки у Російській Імперії селяни знаходилися до 1861 року у кріпацтві, то для колонізації анексованих земель у 1813 році було вирішено запросити колоністів із закордону. 29 листопада 1813 Цар Олександр I видав Маніфест, згідно з яким німецьким колоністам назавжди надавалися наступні привілеї:

  • Володіння землею
  • Безвідсотковий кредит
  • Звільнення від податків на 10 років
  • Самоврядування
  • Релігійна свобода
  • Звільнення від військової служби

Основна маса переселенців приїжджала із таких земель, як Баден, Вюртемберг і теренів тодішньої Пруссії (сучасна північна Польща). Також пропозицією зацікавилися німці із району Лодзі (Герцогство Варшавське) в Польщі. Друга хвиля еміграції до Бессарабії відбулася у 1817—1818 роках із південно-західної Німеччини: Баден, Ельзас, Баварія, але переважно із Вюртемберга. З південно-західних німецьких земель (Вюртемберг, Баден, Ельзас, Пфальц, Баварія, частково Швабія) за період з 1814 по 1842 рік до Бессарабії емігрувало близько 2000 сімей, в цілому близько 9000 чоловік. Переселенці діставали штамп до паспорту від німецької влади, після чого розпочинали свою подорож довжиною до 2000 км, яка тривала до шести місяців. Подорож зазвичай розпочиналася на Дунаї, біля Ульма, де вони сідали до кораблів, які пливли до Дунайської дельти і Чорноморських портів. Багато хто з мігрантів гинув дорогою від хвороб. Переселенців розміщували на карантин на острові поблизу Ізмаїла. Кількість німецьких емігрантів зі Східної Німеччини і від німецьких областях Польщі оцінюється приблизно в 1500 сімей. Вони долали шлях на конях та бричках і під час подорожі страждали від захворювань не менше від західних мігрантів. В межах 10-50 % переселенців не досягли свого кінцевого пункту подорожі.
Російською владою було виділено ділянки для 150 німецьких поселень Бессарабії. Вони отримували землі переважно на безлісих степових районах Буджаку, загальною площею 1 500 м². По приході на нові землі колоністи відчували розчарування, оскільки зустрічали малонаселені райони із заростями степових трав. Одразу після заселення земель німцями почали з’являтися молдовські орендарі, які руйнували поля поселенців. В ці перші роки освоєння, колоністам доводилось підтримувати себе заробітками в найближчих до них заможних землевласників (бояр, мазилів тощо).
Не справдилися обіцянки про самоврядування німецьких поселенців — вони потрапляли під особливе управління із доглядом комітету колоністів півдня Росії (раніше — контора опіки для іноземних поселенців у Новоросійському генерал-губернаторстві). Штаб-квартира спочатку знаходилася в Кишиневі, а з 1833 року — в Одесі. Серед її членів були крім голови також 20 співробітників: офіцери, перекладачі, лікарі та ветеринари. Однак офіційною мовою влади була німецька. Головами Комітету в різні часи були: Іван Інзов (1818-1845), Євген фон Ган (1845-1849), барон фон Розен (1849-1853), барон фон Местмахер (1853-1856), Іславін (1856-1858), Олександр фон Гамм (1858-1866), Т. Лізандер (1866-1867), Володимир фон Оттінгер (1867-1871). Комітет мав метою зберігати права поселенців, що допомагало протистояти свавіллю корумпованою російської адміністрації. Однак на практиці кошти російською владою все ж таки розкрадалися. У 1764 році Катерина II вела закон про колонізацію, яких переводив комітет під державну юрисдикцію, а в 1871 році комітет був розформований. Комітет мав близько 150 німецьких муніципалітетів 17 волосних відділень, з виборними головами, двома засідателями і писарчуками. Їх завданням було управління пожежною безпекою та доглядом за сиротами. Суд складався з одного судді і трьох асоційованих членів.
Серед німців-колоністів були представники різних конфесій. Німці-лютерани 1825 року заснували в Кишиневі власну громаду і збудували свою церкву, яка до наших днів не збереглася.
Німецькі колонії на початку діставали назви за номером у відповідності до кількості земельних ділянок. Пізніше новостворених громадам почали давати імена у відповідності до географічних об’єктів: річки, долини, пагорби, тощо. З 1817 року Комітет почав надавати назви поселенням у відповідності до певних меморіальних місць, зазвичай в честь з місць переможних битв над Наполеоном: Тарутине, Бородіно, Березине, Арциз, Брієнн (тепер частина Арциза), Париж, Лейпциг, Теплиця, Кацбахе, Красне, Віттенберг. Певний час існувало кілька назв для одних об’єктів. На більш пізньому етапі, приблизно з 1850 року, поселенці називали свої села відповідно до власних сподівань (Гаффнунгсталь, Фріденсталь) або релігійних мотивів (Гнаденталь, Ліхтенталь). Окремі німецькі села зберігали назви тюркського походження, такі як Альбота (Біла Кобила), Базар’янка (сховища солі), Кируджика (сухий). Незважаючи на привілеї, наданими на початку, умови життя колоністів були важкими. Першими житлами слугували примітивні землянки або навіть ями в землі із солом’яною стріхою. Незвичний клімат і захворювання знищували цілі родини. Серед найпоширеніших проблем колоністів були: хвороби тварин (мори 1828, 1829, 1834, 1847, 1859-60), повені, епідемії чуми (1829) та холери (1831, 1853, 1855), неврожаї (1822-24, 1830, 1832-34), сильні морози (1828), навали сарани (1840-47) і гризунів. Серед колоністів виникло прислів’я: «Перше покоління має смерть, друге — нужденність, третє — хліб». Суттєвий внесок у розвиток колоній вніс працьовитий характер німецького етносу, також їх релігійність, висока народжуваність, ощадливість.
Протягом 100 років бессарабські німці були підданими Росії. В результаті Жовтневого перевороту 1917 року на теренах Бессарабії виникла нова держава — Молдовська Демократична Республіка, яка у 1918 році увійшла до складу Румунії. Протягом подальших 22 років, період між 1918 і 1940 роками вони були громадяни Румунії. Розпочалися утиски німецької культури (як і інших культур), було дозволено розмовляти лише румунською мовою. Однак із приходом до влади у 1933 році Гітлера розпочався національний рух бессарабських німців. Разом із німцями Трансільванії, бессарабські німці вступали до націонал-соціалістичного руху самодопомоги німців в Румунії (NSDR), а пізніш, з 1933 року, до його наступника — організації Національного руху оновлення німців в Румунії. За ініціативою Артура Фінка з Тарутиного в Бессарабії утворюються загони Гітлер’югенд. Він організував більше спортивно-орієнтованих молодіжну роботу зі скаутських ігор і воєнізованих маршів. У 1933 в Тарутине формується Бессарабський рух Німецького народного відродження. Він включала переважно представників інтелігенції (вчителі, церковні лідери). Вони прагнули національного відродження ідеалізованої Німеччині і відповідно були антикомуністами.
Кінець існування німців у Бессарабії можна датувати 1939 роком, коли між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом був підписаний пакт Пакт Молотова — Ріббентропа. Після закінчення німецької кампанії на заході, із підписанням Комп’єнського перемир’я 22 червня 1940, Радянський Союз почав вимагати повернення колишніх російських територій Бессарабії, які на той час були у складі Румунії. 28 червня 1940, Червона Армія увійшла до Бессарабії. Німеччина була зацікавлена у вирішенні бессарабського питання, але не переймалася про долю 94000 етнічних німців, які там проживали. 5 вересня 1940 року Радянський Союз і Німецька імперія підписали в Москві угоду про виселення німців з Бессарабії до Німеччини. Згідно із протоколом кожен житель старший за 14 років міг самостійно примати рішення про переселення. Однак населення погодилося на виселення, із страху перед колективізацією, репресіями та депортаціями.
________________________________

Німецькі колоністи в Одесі

В Одесі лишилось небагато згадок про німецьких переселенців: відреставрована кірха радує поціновувачів архітектури, «будинок з Атлантами» нагадує про відомих німецьких підприємців і меценатів, повернення історичних назв районам міста сприймається як належне. І звучить на одеських вулицях мова Фауста, як колись лунала на Ніжинській, Дегтярній, Коблівській, у Лютеранському провулку. А центральна вулиця Верхньої німецької колонії називалася, звісно, Німецька (тепер Новосельського). Проте не обійшлося без цієї сили, «що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». І ця сила, на жаль, до потойбіччя відношення не має, а є власне витвором людини – імперія.
Політика російської імперії не змінюється упродовж століть: захоплені території, политі кров’ю корінних мешканців та «звільнені» від тих, хто жив і працював на цій землі, швидко і вправно заселяються чужинцями. Московські царі знищували або переселяли корінне населення, штучно формуючи етнічний склад кожного регіону. Звісно, зручно уявляти, як у дикий причорноморський степ прийшли цивілізовані російські військові з високими культурними традиціями. Ми зараз бачимо ці традиції в українських містах і селах…
Приклала до цього руку і німкеня за походженням Катерина ІІ, яка маніфестом 1863 року відкрила шлях до колонізації південних земель. Проте масштабності цей процес набув уже на початку ХІХ століття за царювання Олександра І. Прагнення позбутися тих корінних мешканців південних територій, які ще вірили в мирне співіснування з «колонізаторами», привело до дозволів іноземцям селитися і працювати у Причорномор’ї, Криму, Бессарабії. Європейці ж не якісь там кочові племена чи кримські татари, вони вмить налагодять виробництво і побудують сучасне місто на залишках допотопних поселень і хуторів.
Особливо прихильним уряд російської імперії був саме до німців, розраховуючи з їхньою допомогою вирішити не лише економічні, а й політичні проблеми регіону. Голий і порожній степ направду виявився зовсім не порожнім, а це становило проблему для тодішніх окупантів. І в наступні десятиліття численні німецькі переселенці вирішили скористатися нечуваними до того пільгами: виділенням землі на кожну родину в розмірі 65 десятин, грошовою допомогою, наданням свободи віросповідання та первинним звільненням від податків.
Радянські та російські історики малювали картини важкого патріархального побуту цивілізованих європейців на диких землях. Навіть у буклеті одеської виставки «Причорноморські німці: життя і діяльність в Одесі та регіоні», присвяченої 200-річчю Одеси (буклет надрукований російською та німецькою мовами) можна прочитати про пустельні степи з дикими звірями, тугу колоністів за батьківщиною, відсутність пошти та медичної допомоги, необхідність самотужки виготовляти тканини і шкіру. Що ж спонукало працьовитих та успішних німців обирати начебто важке і голодне життя серед степу, повного небезпеки? Це питання радянські історики оминали у своїх мальовничих нарисах, присвячених побуту німецьких переселенців. Але зараз ми дуже добре розуміємо, що стало причиною їхнього переселення. Німці прибували до наших земель по Дунаю, і саме зручністю цього шляху можна було б пояснити, чого саме південнонімецькі та західнонімецькі назви з’явилися на мапі Російської імперії – Страсбург, Баден, Ельзас, Мюнхен. Проте не лише привабливі пропозиції російського уряду спонукали німців кидати рідні домівки, а й те, що пізніше історики назвуть німецькою мадіатизацією (нім. deutsche Mediatisierung), тобто процес трансформації  і реструктуризації німецьких земель у ХІХ столітті. Об’єднання та зникнення німецьких князівств, утворення Рейнського союзу та анексія частини німецьких територій Францією, – все це відбувалося під зовнішнім тиском. З одного боку, революційна Франція та ультиматум Наполеона, з іншого боку – прагнення німецьких князів поглинути слабших сусідів у час анархії. Тікаючи від війни і нового світоустрою, пересічні німці шукали осередок спокою і стабільності, прагнули зберегти свій звичний світ навіть в іншій державі. Нічого не нагадує?
Чисельність німецьких колоністів стрімко збільшувалась на початку ХІХ століття. Завдяки тому, що переселенцями були ремісники, фахівці та підприємці, їм вдалося за короткий час значно розвинути ці галузі виробництва, які раніше гальмували в Одесі. Одесити охоче зверталися до німецьких спеціалістів – ковалів, столярів, каретних майстрів. Було налагоджено виробництво сільськогосподарської техніки і будівельних матеріалів, мила і свічок, чавуну та міді, ювелірних прикрас. Німецьке стає ознакою якості. Трохи дивним видається такий стрімкий перехід від майже натурального господарства в дикому степу до передових технологій виробництва високоякісної продукції.
На початок ХХ століття було побудовано лютеранську церкву Святого Павла (ту саму «кірху»), при ній створили церковно-приходську школу, що з часом «виросла» до училища. Було засновано Євангелічну лікарню (пізніше Одеський протитуберкульозний диспансер), де отримували допомогу не лише німецькі колоністи, а й всі мешканці Одеси. Газети німецькою мовою почали видавати з 1863 року («Odessaer Zeitung», «Deutscher Rundschu»,  «Volkskalender» тощо). Відкривалися торгові будинки, кредитні спілки, банки, торгові центри. Було налагоджено виробництво пива, консервів, м’ясних виробів. Навіть появою в Одесі стаціонарного цирку ми зобов’язані німцям – відомому пивовару Вільгельму Санцебахеру. І ці сторінки історії Одеси як одні з найяскравіших для так званих «одеських» німців знайшли відображення в багатьох публіцистичних, художніх і наукових творах, зокрема варто згадати праці багаторічної дослідниці історії та культури німців Причорномор’я Ельвіри Плесської.
А потім сталася Перша світова війна. І ставлення до німецьких переселенців, які давно вже були одеситами в n-поколінні, почало змінюватися. Запроваджена новим режимом політика «воєнного комунізму» передбачала перерозподіл власності, тобто насильницьке віднімання усього заробленого за життя у «багатіїв» на користь «бідняків». Німецькі колоністи важко і результативно працювали, тому і рівень життя в них був значно вищим, ніж у багатьох сусідніх містах і селах. Коли ж в Україні взимку 1921–1922 років стався голод,  більшовики значно підвищили податки з огляду саме на високий економічний розвиток німецьких поселень. Це спричинило голодні смерті тисяч німецьких колоністів, і тоді на допомогу прийшли закордонні німецькі організації, що дещо покращило ситуацію. Одещиною прокотилася хвиля повстань у німецьких колоніях, а згодом почалася масштабна еміграція. Радянська влада вирішила цю проблему кардинально, заборонивши видавати німцям паспорти і приймати від них заявки на виїзд.
Суттєво погіршилася ситуація після приходу до влади в Німеччині соціал-націоналістів. У 20-х роках минулого століття в Інституті народної освіти ще готували кадри для німецьких шкіл, а згодом навіть відкрили Німецький педагогічний інститут (пізніше на його підставі утворено Інститут іноземних мов, який згодом приєднали до Одеського державного університету імені І. І. Мечникова як факультет романо-германської філології). Утім, з 1933 почалися переслідування спочатку німецької інтелігенції, а потім й етнічних німців загалом. Радянський Союз вдало поєднав новітні репресивні підходи з наслідуванням методів Російської імперії, стравлюючи між собою народи. У 1938 році вийшло розпорядження про перехід усіх німецьких навчальних закладів, зокрема і Німецького педагогічного інституту на викладання українською мовою. Гірка іронія… На той час майже знищена передова українська інтелігенція: від будинку «Слово» у 1933 році до Сандармоху в 1937 році. Примус у переході на викладання українською мовою зараз сприймається як знущання, але формально це стало підставою і для переслідування одеських німців. І першими під молох репресій потрапили саме викладачі, одна частина з яких отримала тюремні терміни, а інша частина була розстріляна за приналежність до німецько-фашистської націоналістичної організації. Вже перед початком Другої світової війни переслідування німців набули масового характеру. Нащадків німецьких колоністів витісняли з обжитих земель, депортували углиб території Радянського Союзу (Казахстан, Сибір), засуджували і вбивали за брехливими звинуваченнями. Також масово знищували церкви і закривали школи: в Одесі будівлю лютеранської церкви віддали під спортивну залу, а пастора розстріляли. Німецькі назви поступово зникали з топоніміки міста та області, поступаючись місцем Чорноморці, Великодолинському і Малодолинському, Мирному, Надлиманському, Красносілці та іншим. До початку Першої світової війни в Україні налічувалося близько 880 тисяч етнічних німців, з яких влітку 1941 року понад 500 тисяч було депортовано. Саме тоді, а не на початку ХІХ століття у Причорномор’ї, вони опинилися посеред безлюдних степів чи сибірських лісів. Чимало депортованих німців загинуло, а ті, хто вижив, намагалися приховати своє походження. І коли в 1991 році Леонід Кравчук запровадив програму повернення до України етнічних німців, більшість з них не погодилися і вирішили їхати на історичну батьківщину – до Німеччини. За переписом 2001 року в Україні залишилося близько 33 тисяч німців, але навряд чи ці цифри відображають реальну ситуацію.
Нового звучання тема одеських німців набула з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. Як колись, тікаючи від війни, німці переїхали на Одещину з мрією про краще життя, так зараз українці знайшли притулок у Німеччині, отримавши допомогу і підтримку. Ми не почуємо зараз в колишніх німецьких колоніях Бадені чи Ельзасі німецьку мову, але зможемо почути українську в Ульмі, від якого починали свій довгий шлях Дунаєм родини німецьких переселенців. Не всі одесити зараз гуляють рідними вулицями і вдихають насичене морем солоне повітря, але можуть пройтися Одеською площею в Берліні. Переселенці з Одеси розповідають німцям про своє місто, не забуваючи і про сторінки історії, які вписали до неї німецькі колоністи. І зазвучить на одеських вулицях німецька мова тих, хто захоче більше дізнатися про долю своїх предків. І тих, хто мріє побачити наше прекрасне місто, відкрите для всіх, хто має дружні наміри. І тих, хто вражений силою духу українців, приїде до нашого міста після Перемоги.

______________________________________

Наталя Кондратенко
докторка філологічних наук, професорка кафедри прикладної лінгвістики
Одеського національного університету імені І. І. Мечникова
джерело – Infopost.media

________________________________

Німецьке підприємництво в  Одесі. Інвестиції, торгівля та промисловість

Уже на початку XIX століття серед великих інвесторів в економіку міста фігурують німецькі комерсанти та банкіри Сфігель, Штігліц-Бернгард, Оберт, Філіберт.
Миловарний завод Д.Кунерта забезпечував містян милом і свічками, майстерні К.Гааза — фортепіано, Ф.Гемерле — якісними меблями, Х.Віценманна — капелюхами. Німецькі ремісничі майстерні ставали основою промислового розвитку Одеси. З’являються металообробні підприємства, а також заводи з виробництва сільськогосподарських знарядь, найбільшими з яких були заводи Карла Фалька, Якова та Йоганна Генів. У 1872 році брати Грюцмахери відкрили толевий завод, який постачав покрівельні матеріали не тільки Одесі, але й усьому півдню України. Механічний і чавуноливарний завод Белліно-Фендеріха сприяв розвитку важкої промисловості міста. Тут виготовлялися парові машини та котли, парові буксирні та пасажирські судна, вагони для кінно-залізних доріг, знаряддя для військово-морського флоту, виконувалися роботи з обладнання парових млинів, винокурних, пивоварних, цукрових, маслобійних заводів. Велике значення для розвитку промисловості Одеси мала єдина в регіоні фабрика з виготовлення машинної олії Кала Ленге. Зусиллями Е.Арпса на Пересипу було збудовано пробковий завод, який згодом, окрім пробок, почав виробляти пробкові ізоляційні матеріали з сировини, привезеної з Іспанії.
Генріх Мюльброннер відкрив в Одесі ювелірну фабрику, яка виробляла вироби з діамантів, золота, срібла. Колекції фабрики демонструвалися на виставках у Парижі, Брюсселі, Лондоні.
Першу аптеку в Одесі відкрив німецький фармацевт Карл Вільберг у 1832 році.
Виробництво пива та шампанського також було зосереджено в руках німецьких підприємців. На пивоварних заводах Ф.Єнні, М.Кемпе, В.Санценбахера виготовлялося якісне пиво. “Пивним” районом стала Водяна балка, названа так через наявність у ній якісної питної води, що в ті часи було рідкістю в місті. Саме тут — у районі Бугаївки, довгий час було зосереджено виробництво пива. Звісно, одеські пивоварні утримували свої пивні, і навіть знаменитий “Гамбрінус” було відкрито заводом Фрідріха Єнні.
У другій половині XIX століття були засновані найбільші торгові доми братів Стіфель, В.Вагнера, Белліно-Фредеріка. Їхні дорогі якісні товари формували у одеської аристократії європейський спосіб життя. Німецькі купці забезпечували Одесу музичними інструментами (Карл Гааз), книгами, нотами, годинниками, швейними машинами, папером і канцелярськими товарами, аптекарським і медичним обладнанням, друкарськими машинами, садовими інструментами, квітами і деревами, велосипедами та автомобілями. Низка німецьких підприємств займалася облаштуванням установ та приватних житлових будинків одеситів, обладнуючи їх електрикою, вентиляцією, водяним і паровим опаленням. Вихідці з Німеччини заснували в Одесі виробництво туалетного приладдя, лаків і фарб, покрівельного толю й асфальту.
Великий внесок у розвиток зернотрейдингової галузі зробив торговий дім Н.Штігліца. У 1838 році він став власністю ганноверського консула А.Маса та його компаньйона Є.Шульца. Чесність і зобов’язання в веденні справ розширювали комерційні зв’язки одеських купців із Європою.

Знані німці Одещини

Вітте Сергій Юлійович (1849 — 1915) — граф, державний діяч, міністр шляхів сполучення (1892), міністр фінансів (1892—1903), голова Ради міністрів (1903—1906). Походив з прибалтійських німців. Його батько Христоф-Генріх-Георг-Юліус Вітте (нім. Julius Witte) належав до курляндського дворянства. У 1870 році С.Вітте закінчив фізико-математичний факультет Новоросійського університету. Працював в управлінні Одеської залізниці. У другій половині 1870-х років Вітте очолив службу експлуатації Одеської залізниці. Почесний громадянин Одеси.

Ген (Hohn) Йоганн (Іван Іванович) (25, за іншими джерелами – 29 травня 1854, колонія Нейбург, під Одесою (за іншими джерелами – колонія Гоффнунгсталь, Херсонська губернія) – 11 вересень 1938, Кишинів]. Підприємець, власник заводу землеробських машин, спадковий почесний громадянин Одеси (1904). З сім’ї колоністів-ремісників. Євангелічно-лютеранського віросповідання. У матері майбутнього великого заводчика дівоче прізвище було Хаммер.
Ген отримав освіту в Одеському реальному училищі Св. Павла. У 1879 (або 1880) очолив майстерню в Одесі, створивши на цій основі найбільший завод з виробництва сільськогосподарського обладнання в Росії. У 1881 році він розробив “новоросійський плуг” – прогресивний технічний пристрій (для свого часу), за який в 1884 отримав першу нагороду на Одеській виставці. Плуги Гена користувалися великим попитом. У 1889 було виготовлено 4120 плугів (удостоєні 2 золотих медалей на виставках в Тифлісі і Кишиневі). У 1892 обсяг продукції, що випускається, подвоївся в порівнянні з 1891 р До початку 1900-х рр. фірмою Гена було продано 100 тис. плугів. Річний обсяг виробництва плугів та інших знарядь становив 23 тис. Ген успішно конкурував як з місцевими, так і з англійськими, американськими і німецькими виробниками, котрі торгують в Одесі через своїх представників. У 1898-1902 річний випуск продукції обох заводів склав 36 тис. плугів, 2,5-3 тис. інших машин. З 1898 вся продукція забезпечувалася фабричною маркою, затвердженою урядом. Ген сприяв впровадженню сільськогосподарської техніки не тільки в південних, а й в південно-західних регіонах, Криму, на Кавказі, в деяких північних губерніях Росії. Продукція заводів неодноразово удостоювалася нагород і почесних дипломів на різних сільськогосподарських виставках. Висока якість забезпечувалося як новітнім обладнанням, так і суворою дисципліною (робочі піддавалися штрафам за несправну роботу, прогули, запізнення, самовільні відлучки, пияцтво, недотримання чистоти, бійки, лайку, непослух і ін.). У 1907 підприємство Гена перетворено в акціонерне товариство “І. І. Ген” з основним капіталом 3 млн. руб., А сам Іван Іванович став його керівником. У 1909 році він купив маєток під Одесою, на полях якого проходили випробування нові машини, наприклад, многолемешні плуги, які користувалися особливо великим успіхом. У 1911-12 оборот підприємства склав 2 млн. руб. Плуги Гена витримували конкуренцію навіть з механізмами Еберхарда і Зака, імпортованими з Німеччини, оскільки були більш пристосовані до російських умов. У 1913 Ген, спільно з Р. і Т. Елсуорсі (Єлизаветград) і А. Коопом (Шенвізе), заснував торгове товариство “Урожай” (Москва; філії в Харкові, Одесі та Ростові), яке повинно було створити мережу збуту продукції для 3-х підприємств. Перед акціонерним товариством “І. І. Ген” ставилося завдання досягти щорічного випуску 200 тис. плугів і 150 тис. борон. Однак Перша світова війна порушила плани підприємців. Ген перейшов на випуск військової продукції – саперного оснащення і артилерійських снарядів, а також госпітальних ліжок. Після Лютневої революції 1917 заводи стали збитковими, не тільки через зростання цін на сировину, паливо, перевезення і т. д., але і через постійні масові виступи робітників, які боролися проти зниження розцінок і скорочення робочих місць. У серпні 1917 р Ген був змушений звільнити всіх робітників і службовців через відсутність коштів. У лютому 1918 р. завод відновив роботу, а в квітні Іван Іванович знову вступив у володіння ним. У серпні 1918 він продав заводи Центральному сільськогосподарському кооперативному комітету. Під час Громадянської війни половина будівель, включаючи електростанцію, зруйновано в результаті підпалу. У 1920 виробництво склало лише 4,6% від рівня 1913. Після націоналізації заводи перейшли у відання Одеського губернського раднаргоспу (ОГСНГ), вони стали називатися 1-м і 2-м державними заводами, потім заводом Жовтневої Революції. Багато десятиліть завод залишався найбільшим в Україні підприємством сільськогосподарського машинобудування. До Другої Світової войні використовувалося дореволюційне обладнання і старі корпуси. Сам Ген після 1918 виїхав до Німеччини, але незабаром переселився в Кишинів, де він зробив спробу заснувати новий завод. Німецькому аграрному підприємству “Колоніст” колишньої Бессарабської губернії він направив письмовий план організації випуску таких механізмів. Його пропозиції викликали інтерес, і в вересні 1938 повинні були відбутися переговори з Геном, однак він не встиг здійснити свої ідеї. Похований в Кишиневі на лютеранському кладовищі. Був одружений першим шлюбом на Луїзі, уродженої Шемп, з Одеси, від якої мав трьох синів і двох дочок, і другим шлюбом – на Матильді Кваст з Бессарабії.

Герман Ганс — садівник. Герцог Рішельє у 1812 році запросив його до Одеси з Німеччини для озеленення міста. Для захисту міста від піщаних бур зі сторони Пересипу він висадив дерева на 200 десятинах землі. Герман спеціально вирощував саджанці для посадки на міських вулицях, бульварах, площах, біля лікарень та навчальних закладів. Ганс Герман прослужив міським садівником 50 років. За клопотанням Михайла Воронцова його було удостоєно звання Спадкового почесного громадянина.

Арпс (Arps) Едуард Миколайович — підприємець. У 1878 році заснував в Одесі корковий завод, підприємство розташовувалося на Балківській вулиці поблизу Розумовської. А в 1898 році заснував акціонерне товариство Одеського коркового заводу «Едуард Арпс і К°» з капіталом у 7,5 млн рублів. У 1912 році завод Арпса перейшов у власність шведської фірми “Вікандер і Ларсен”. А в 1924 році завод було перейменовано на “Більшовик”.

Вільберг (Wilberg) Карл — фармацевт. Відкрив першу аптеку в Одесі в будинку М.А.Крамарева (1832). У 1840 році аптека перейшла до його земляка Генріха Кохлера. Наприкінці XIX століття на цьому місці було побудовано готель «Пасаж».

Кабіольський Вільгельм Мартович (кінець XIX — початок XX століть) — архітектор, німець за походженням. Працював в Одесі з 1891 року з приватними замовленнями. З 1892 року був членом і брав участь у роботі Одеського відділення Російського технічного товариства. У 1914 році, з початком Першої світової війни, покинув межі Російської імперії.

Коцебу Павло Євстафійович (Paul Kotzebue) (1801—1884) — генерал від інфантерії (1859), учасник Кримської війни. Павло Коцебу був одним із керівників російської військової розвідки. У 1864 році Коцебу обійняв посаду Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора і командувача військами Одеського військового округу. За роки правління Коцебу в Одесі було вимощено більшість вулиць, побудовано сучасні системи водопостачання та каналізації, подовжено рейкові лінії першого одеського громадського транспорту — конки. Його ім’ям названо міст над Карантинним узвозом, зведений у 1892 році. На честь Павла Коцебу також була названа очна лікарня, побудована у 1876 році на Французькому бульварі, яка стала попередницею сучасної клініки В. Філатова.

Лейббрандт Георг (Georg Leibbrandt) (5 вересня 1899, в Гоффнунгфельд, нині с. Торосове, Захарівський район, Одеська область — 16 липня 1982, Бонн) — німецький державний і політичний діяч. Керівник східного відділення управління зовнішньої політики НСДАП. Керівник головного управління політики в імперському міністерстві окупованих східних територій (1941–1943). Народився в німецькій колонії Гоффнунгсфельд (Hoffnungsfeld), Тираспольський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія), нині село Торосове Захарівського району, Одеської області, Україна, в селянській сім’ї німецьких колоністів зі Швабії. В ранньому віці емігрував у Німеччину на навчання. В 1920 році почав вивчати теологію, історію та філологію. В 1926 році Лейпцизький університет присудив йому ступінь Доктора філософії. Спеціалізувався на Росії, відвідував Радянський Союз у 1926, 1928 і 1929 роках. З 1929 года — співробітник Імперського архіву. З 1931 по 1933 рік — як стипендіат фонду Рокфеллера знаходився у США. 1 липня 1933 року вступив до НСДАП. Зайняв пост керівника східного відділення управління зовнішньої політики нацистської партії. В 1941, після нападу Німеччини на СРСР, бул запрошений Розенбергом у новостворене Імперське міністерство окупованих східних територій, став головою головного управління політики цього міністерства. У 1942 році разом з А. Маєром був представником міністерства на Ванзейській конференції. У лютому 1943 року презентував меморандум про Російський національний комітет і Російську визвольну армію. Влітку 1943 року пішов з державної служби, добровільно вступив в армію, направлений до Кригсмарине. Після війни арештований та інтернований союзниками. В 1945–1949 роках знаходився в ув’язненні, проте був визнаний невинним в злочинах і в травні 1949 року звільнений.

Ліндль Іґнац – (Ignaz Lindl) (3 жовтня 1774 — 23 червня 1846) — римо-католицький священник. Разом із своїми послідовниками заснував в 1822 році село Сарату в Бессарабії, сучасна Одеська область. Народився у селі Байндлкірх, сучасна комуна Рід у Баварії, в родині міщан Урбана і Моніки Ліндль, при народженні дістав ім’я Фрідл. Мав вісім братів і сестер. Навчався в колишній єзуїтській колегії Святого Сальвадора в Аугсбурзі та Діллінгені. У 1799 році був посвячений на священника і став капеланом свого рідного села. У 1818 році прихід було скасовано через прихильність Іґнаца до руху Відродження (католицький рух за підтримку громадської проповіді та пропаганди спільної власності та простих обрядів, як у ранньому християнстві), забороненого за наказом короля Максиміліана I, після чого він переїхав до Гундреммінгена, де продовжував тримати контакти з прихильниками Відродження. Після зустрічі із прихильником руху Відродження, російським царем Олександром I, який у той час перебував у Німеччині, Іґнац отримав притулок в Росії. Ігнац закликав своїх послідовників слідувати за ним. На початку своєї діяльності він відвідав Санкт-Петербург, де дістав від царя дозвіл на заснування нової церкви неподалік від Одеси. Разом із німцем Алоїзом Шерцингером (Alois Schertzinger) розробив план по створенню нового села в Бессарабії. Однак, по його прибутті до Бессарабії у 1820 році, він не знайшов підтримки серед місцевих католиків. Тому він, за підтримки багатого торговця Крістіана Фрідріха Вернера (Christian Friedrich Werner) із Вюртемберга, провадив активне заселення німецькими емігрантами Бессарабії. Саме разом із ними він заснував нову колонію — Сарата.

Мюльброннер Генріх відкрив в Одесі ювелірну фабрику, що виробляла вироби з діамантів, золота та срібла, які неодноразово демонструвалися на виставках у Парижі, Брюсселі, Лондоні.

Нітче Луїс був першим друкарем, чия фірма знаходилася на вулиці Дерибасівській.

Репке Клаус-Юрген — пастор Євангелічно-лютеранської церкви Баварії. Завдяки його невтомній діяльності було відновлено церкву св. Павла (Кірха).

Санценбахер (Sanzenbacher) Вільгельм (Василь Іванович) (1832—1894), купець, фабрикант, громадський діяч. У 1854 році придбав старий миловарний завод і перетворив його на один з найкращих миловарних заводів Півдня України. У 1876 заснував єдиний у Північному Причорномор’ї завод з виробництва рідкого скла. У 1882 заснував завод з виробництва соди. У 1883 за його ініціативою на Пересипу влаштовано міську скотобійню. У 1890 відкрив пивоварний завод. У 1894 побудував цирк. З 1862 року безперервно обирався на різні посади міського та губернського рівня.

Скведер Христіан Якович (Squeder Christian) (1850—1920) — інженер, архітектор. Німецького походження. Працював в Одесі наприкінці — на початку століть, здебільшого як підрядник. Брав участь у складі журі на проведення архітектурних конкурсів. Був членом та брав участь у роботі Одеського відділення Російського технічного товариства.

Шайбле Олександр Якович (18 січня 1878, Аккерманський повіт  — грудень 1919, Одеса) — український військовий діяч, генерал-хорунжий. Олександр Шайбле народився 18 січня 1878 року в Аккермані у лютеранській родині німецьких колоністів, які перебралися до Причорномор’я з Ельзасу (нині регіон Франції, що межує з Німеччиною). За іншою інформацією, народився в селі Кльостіц Аккерманського повіту (нині село Весела Долина Болградського району). За походженням німець. Початкову освіту здобув у Кишинівському реальному училищі. На військовій службі з 22 вересня 1898 року. 1900 року закінчив Київське піхотне училище у званні підпоручника та був направлений для проходження служби у Другий піхотний Софіївський полк. Після навчання у Миколаївській академії Генерального штабу (1907) Шайбле призначали на посади старшого ад’ютанта штабу 8-ї Сибірської стрілецької дивізії, старшим офіцером для доручень штабу 3-го Сибірського армійського корпусу. Напередодні Першої світової війни 1914—1918 років — старший ад’ютант штабу Іркутського військового округу, підполковник (1913). У роки Першої світової війни — на Південно-Західному фронті, начальник штабу 602-ї піхотної дивізії, полковник (1915). Після утворення Української Центральної Ради і проголошення незалежності УНР зголосився до української армії. У лютому-квітні 1918 року — старшина Головного управління Генерального штабу УНР. За Гетьманату — член Військово-наукового комітету, комісії з утворення військових шкіл і академій України. З квітня 1919 року — начальник Головного управління Генерального штабу УНР, один з авторів Закону про старшинські ранги (схвалений у червні 1918 року Радою Міністрів Української Держави). За ініціативою Шайбле відновлено скасовані Центральною Радою і Директорією УНР старшинські ранги, зокрема введені звання генералів. У дивізіях створено атестаційні комісії, на які покладено розгляд питань про підвищення старшин у ранзі. 1919 року входив до складу Ставки Головного Отамана, другого квартирмейстерства Генерального штабу армії УНР. В листопаді 1919 року приїхав до Одеси, де захворів тифом та помер у лікарні. 23 грудня 1919 року похований на військовій ділянці Нового цвинтаря.

Штерн Ернст Романович (Ернст-Вальфрід фон Штерн) (1859—1924) — філолог, археолог. Походив із Ліфляндії, тієї частини Балтії, що була колись колонізована німцями, а потім відійшла до Росії, яка тепер входить до складу Латвії та Естонії. Закінчив Лейпцизький університет. У 1884 році був запрошений викладати класичну філологію в якості приват-доцента Новоросійського університету. Вже через рік Штерна було призначено екстраординарним (1896), а згодом і ординарним професором (1898). Він також був деканом історико-філологічного факультету Новоросійського університету. З 1896 по 1911 рік був хранителем Одеського музею історії та старожитностей. Завдяки його енергії будівлю було повністю передано під музей. Заснував знамениту Одеську школу археологів. Написав 250 наукових праць.

Фальц-Фейн Фрідріх Едуардович (1863, Асканія-Нова (тепер — Херсонська область) — 2 серпня 1920, Бад-Кіссінген) — поміщик, барон, заснував у 1898 році заповідник «Асканія-Нова». У напівпустому степу виростив сад, організував зоопарк, акліматизував десятки видів диких тварин і птахів, звезених з усіх континентів планети. Народився в родині Едуарда Івановича Фальц-Фейна та Софії Богданівни Фальц-Фейн (до шлюбу Кнауф). У віці 17 років в нагороду за добре здані іспити в гімназії отримав від батька 8 десятин землі на свій перший вольєр, де тримав кілька степових тварин. У 1882 році поступив в Дерптський університет, протягом курсу навчання об’їхав усі найбільші ботанічні сади і зоопарки світу. Закінчивши університет в 1889 році, створив першу частинку майбутнього заповідника в урочищі Кролі. В 1898 році закладає нові заповідні ділянки площею 500 і 120 десятин. У 1898 році створює зоопарк і ботанічний сад (з 1898 року — заказник (природничий музей). Практично всі свої прибутки від продажу овець і шерсті (20-40 тисяч рублів в рік) Фальц — Фейн витрачав на заповідник; провів в Асканію водопровід, телеграф, телефон, електрику, збудував пошту і лікарню, зібрав велику бібліотеку. В 1899 році привозить з Монголії коней Пржевальського. На межі століть в Асканії-Новій утримують 58 видів ссавців, 344 види птахів, в сумі — майже 2000 різних тварин. В квітні 1902 року з Біловезької пущі до заповіднику привозять зубрів. В грудні 1905 року селяни руйнують власність Фальц-Фейнів в Хорлах, Преображенці, Максимовці, Дофіно, Дарівці; херсонський губернатор надсилає війська, щоб захистити заповідник від зруйнування. На початку 1917 року Фрідріх залишає Асканію і переїжджає до Москви, а ще через рік — в Німеччину, важко переживаючи розлуку зі своїм заповідником. Ф. Фальц-Фейн був членом Французького та інших товариств природодослідників. Помер Фрідріх Фальц-Фейн 2 серпня 1920 року та похований у Берліні.

Ферстер Єгор Християнович (1756 — 4 листопада 1826), російський воєначальник, генерал-лейтенант. У 1801 році призначений начальником інженерної команди з будівництва гавані, берегових укріплень і складів в Одесі, за що 15 вересня 1802 року отримав чин полковника.

Францев Еммануїл Петрович (II пол. XIX ст. — 1909) — видавець, громадський діяч. Поселився в Одесі у 1826 році. У 1848 році відкрита приватна друкарня «П. Францев», а її власник став одним з найуспішніших книговидавців в Одесі. Заснував у 1886 році природничо-історичний музей у м. Миколаєві.

Деякі німецькі колонії Одещини

АРЦИЗ
Арциз отримав назву від французького міста Арсі-сюр-Об, тобто Арсі над Об, у Шампані, де 20-21 березня 1814 року відбулася битва при Арсі-сюр-Об. Місто мало варіанти назви Арсис, Альт-Арсис, Арциз або Арсі-на-Чазі. Саме тут, «по ліву її сторону, на підошві гори», і було виділено близько п’яти тисяч десятин землі німецьким переселенцям. Подарувавши новоселам землю, звільнивши від податків і рекрутської повинності, держава полишила на вільний розсуд. Ставлення регламентаційних інстанцій чудово вкладалося в улюблену формулу головного начальника краю, герцога де Рішельє: «Дуже не регулюватимемо». Нікому і на гадку не спадало диктувати колоністам, що конкретно і коли вони повинні посіяти, як розпорядитися урожаєм, будь-якою аграрною продукцією. Саме тому дбайливі вюртембержці, мекленбуржці і т. д. миттю зуміли, що називається, на порожньому місці створити справжній райський сад.
Місто виникло 1816 року в період заселення Південної Бессарабії німцями, після приєднання її до Російської імперії. Степові містечка, які засновані німцями-колоністами на Одещині у 1810—1830-х роках, отримували свої імена на спомин «перемог російської зброї», у наполеонівських війнах. Такі як Тарутине, Віттенберґ, Бородіно, Лейпциг, Фершампенуаз, Париж, Теплиця та інші.
Станом на 1886 рік у німецькій колонії, центрі Арцизької волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 1503 особи, налічувалось 122 дворові господарства, існували молитовний будинок, поштова станція, крамниця, 2 заїзди, 2 їдальні, 2 трактири, 2 винарні, відбувались базари щодва тижні у вівторки. Першими жителями Арцизу стали німці — колоністи з Варшавського герцогства. Їм були надані значні пільги: кожна родина отримала по 60 десятин землі, звільнення від податків на 50 років, а від рекрутської повинності — назавжди. Згодом Арциз став однією з найбагатших німецьких колоній. Швидкими темпами розвивалися землеробство і скотарство. Про арцизький базар знали навіть за межами Російської імперії. Звідси коней табунами відправляли до Франції, Туреччини, Польщі.
У 1844 році в Арцизі Самуелем Меске була заснована перша металообробна майстерня. Плуги, виготовлені там, дуже добре  і легко ходили по землі. Саме завдяки цьому кількість клієнтів постійно зростала і компанія прогресувала. На початку ХХ ст.майтерня вже стала фабрикою плушів із слюсарним, ковальським, ливарним, столярним та малярним відділами з власним освітленням. Почали випускати нові плуги Weischkorn — трилезові, прості, легкі в експлуатації. Хороший продаж цих плугів дав можливість втілити в життя план випуску дво-і трикорпусних плугів за власним проектом. Сталь високої якості отримували з Піттсбурга (США). З 1913 по 1914 рр. вдалося замовити і отримати 640 одиниць сталі для відвалів (самоочистників) зі Штатів. Товар прибував на залізничний вокзал Лейпцига (Серпневе). У 1914 році розпочалася війна. Я. Меске (власник) був змушений служити в армії .бізнес зупинився. У 1917 році, повернувшись з війни, йому довелося починати знову. Придбали нові верстати, преси та інші пристрої. Майстерня почала не тільки випускати, але й ремонтувати плуги, жатки та іншу с/г техніку. Освоїли випуск бурякокосилок, мотовилок, кукурудзяних сівалок. останні користувалися дуже великим попитом. В останні кілька років перед переселенням почали випускати також дискові сівалки.
Наприкінці XIX сторіччя Арциз приваблював багатьох ініціативних людей з північних районів України і Білорусі, зі Східної Польщі, з Молдавії та Румунії.
Лихом для німецького населення Півдня України стали депортації, політичні репресії та цькування, які почалися в 1940-х роках і скалічили життя переважній частині населення, ліквідувавши прошарок справжніх господарів села з передовим агротехнічним досвідом колоністського землеволодіння.
На початку 1918 року Арциз, як і вся Бессарабія, опинився під владою Румунії. 28 червня 1940 року румунський окупаційний режим змінився на радянський. Арциз став одним з районних центрів Ізмаїльської області. З 1941 по 1944 роки Арциз окуповано німецько-румунськими військами. З 1944 року — відвойований радянськими військами.
У 1957 році Арциз був перетворений на селище міського типу (рішенням виконавчого комітету Одеської обласної Ради депутатів трудящих від 2 січня 1957 р.); 24 жовтня 1957 до його складу ввійшли село Чорноглинське (Червоно-Глинське, колишнє Брієни) та хутір Нагорний.
З 24 серпня 1991 року Арциз — в складі Незалежної України.

ТАРУТИНЕ (БЕСАРАБСЬКЕ)
Тарутине засновано в 1814 році під назвою Анчокрак, від однієї з назв річки Бахмутка, на якій розміщено населений пункт. Пізніше перейменоване на Тарутине на честь наступу російської армії проти французів, який розпочався в жовтні 1812 р. від села Тарутиного Угодсько-Заводського повіту Калузької губернії. 20 березня 2024 року Комітет Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування підтримав перейменування селища на Бессарабське.  Остаточне перейменування відбулося 19 вересня 2024 року після успішного голосування у Верховній Раді.
Бессарабське засноване як Анчокрак у 1814 році після зайняття південної Бессарабії російським військом. Перші поселенці — німці з Царства Польського та поляки. Поселення швидко розвивалося і на початку XIX століття мало характер хлібно-ремісничо-торговельного містечка та було економічним і культурним центром німців Аккерманщини. Станом на 1886 рік у німецькій колонії, центрі Тарутинської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 2498 осіб, налічувалося 278 дворових господарств, існувала лютеранська церква, 3 єврейські молитовні будинки, школа, лікарня, аптека, тютюнова та прядильна фабрика, сукновальня, два заводи мінеральної води, крамниці, два трактири та 13 винних погребів, відбувались базари що два тижні.
Улітку 1940 року, після приєднання Бессарабії до СРСР, німці виїхали до Німеччини, а на їхнє місце заселилися українці з Вінниччини. Крім українців, у Тарутиному живуть болгари, а також росіяни, гагаузи, молдавани та інші.
Статус смт затверджено рішенням виконавчого комітету Одеської обласної Ради депутатів трудящих від 15 серпня 1957 року.
Традиція проводити ярмарки для всієї округи з’явилася ще кілька століть тому. Ще в 1824 році в центрі німецьких колоній у Бессарабії, яким було тоді Тарутине, ще в 1824 році стали влаштовувати великі кінні та зернові торги — Бессарабські ярмарки. Протягом певного часу традицію було втрачено, але її було успішно й урочисто відновлено в 2004 році районною державною адміністрацією. Представники колишньої діаспори німців, що мешкали в селищі та були вимушені виїхати до Німеччини в 1940 році, також були запрошені і присутні на ярмарку того року. За свою історію ярмарок у Тарутиному набув статусу міжнародного і став візитівкою міста, оскільки на нього з’їжджаються не лише мешканці прилеглих сіл Тарутинського району, але й гості з інших країн. Тут пропонують масштабну культурну програму за участю професійних та самодіяльних артистів України та краю. Народні умільці в імпровізованих садибах, розгорнутих у парковій зоні селища, демонструють зразки своїх виробів, а чарівники кулінарії пригощають галушками, варениками, ароматними шашликами і багатьма іншими стравами національних кухонь.

ҐРОС-ЛІБЕНТАЛЬ (ВЕЛИКОДОЛИНСЬКЕ)
Історична назва села — Аккаржа, після приєднання регіону до Російської Імперії в 1791 році та виселення корінного населення було заселене німецькими колоністами та в 1802 перейменоване в Ґрос-Лібенталь, Großliebenthal  — «Велика долина кохання»; з 1918 по 01.02.1945 року відомий під назвою Велика Аккаржа (статус смт — рішенням виконавчого комітету Одеської обласної Ради депутатів трудящих від 2 січня 1957 року), пізніше — Великодолинське.
У 1881 році біля колонії впав великий метеорит, який одержав назву завдяки колонії. Станом на 1886 рік у німецькій колонії Ґрос-Лібенталь, центрі Ґрос-Лібентальської волості Одеського повіту Херсонської губернії, мешкало 3869 осіб, налічувалось 263 дворових господарства, існували кірха, 2 школи, поштова станція, паровий млин, 6 лавок та 4 винних погреби, відбувався щорічний ярмарок 1 травня. В 1869 році колоністи збудували школу. Це був красивий двоповерховий будинок з великим спортзалом, центральним паровим опалення і крім того було дві просторі квартири для вчителів. В 1901 році відбулося відкриття районної лікарні на 95 ліжок. В 1905 році відкрили школу для дівчат. Першою директоркою була Емма Акерман, яка ще до початку 30-х років викладала німецьку мову та літературу в центральній школі. У травні 1919 року на колонію розповсюдилося антибільшовицьке Григор’ївське повстання. А вже через два місяці Грос-Лібенталь став осередком іншого антибільшовицького Аккаржанського повстання, спровокованого продрозкладкою і примусовою мобілізацією до Червоної армії.
У січні 1989 року чисельність населення становила 10 012 осіб.

КАЙЗЕРХАЙМ-ЛЮСТДОРФ (сучасна частина ОДЕСИ – ЛЮСТДОРФ)
Селище засноване у 1804 році німецькими колоністами під назвою Кайзерхайм. Станом на 1886 рік у колонії Люстдорф Грос-Лібентальської волості Одеського повіту Херсонської губернії мешкало 717 осіб, налічувалось 46 дворових господарств, існували лютеранська церква, школа, крамниця та винний погріб. У 1907 році селище сполучено із 16-ю станцією Великого Фонтану Одеси одноколійною Одеського трамваю лінією. 1 лютого 1945 року селище отримало назву Чорномо́рка. У 1990-х роках селищу відновлена історична назва Люстдорф.
В Люстдорфі розташовані декілька санаторіїв, переважно для дітей, а також будинок відпочинку «Люстдорф». Тут знаходиться одна з тренувальних баз футбольного клубу «Чорноморець», реконструйований 2006 року стадіон на 500 місць, де проводить свої домашні матчі молодіжний склад «Чорноморця».

АЛЕКЗЮСВЕРТ (ВЕСЕЛИЙ КУТ)
Село засноване в 1816 році. Перші жителі — німці-колоністи — переселенці з території колишнього Герцогства Варшавського, предки яких були вихідцями з Мекленбурга і Померанії. Кожна родина отримала двір площею 1 десятину, довжиною 200—220 м і шириною 55 м, і ділянку землі в 60 десятин. Загальна кількість сімей першопоселенців: 141. Таким чином вже до моменту свого заснування Париж став однією з найбільших німецьких колоній Бессарабії. Перша назва «Степ № 10» було невдовзі замінено на «Алекзюсверт», яке в свою чергу було замінено на Париж — на честь перемоги над Наполеоном. У 1824 році були побудовані перші окремі будівлі школи і молитовного будинку. У 1838 р було розпочато будівництво першої кірхи (розібрана в 1906 році). Нова кірха побудована в 1903—1905 роках. Станом на 1886 рік у німецькій колонії Париж, центрі Паризької волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 2022 особи, налічувалось 187 дворів, існували лютеранська церква, поштова станція та 3 лавки.
У 2013 році в селі Веселий Кут проживає 1189 осіб, житловий фонд становить 437 будинків, у школі навчається 112 дітей, 283 пенсіонера, 40 дітей ходять у дитячий садок «Сонечко», працює ФАП, клуб, бібліотека, 7 торгових точок, 21 фермерське господарство. На території Веселокутський сільської ради проживає 14 національностей

СТРАЗБУРГ-БАДЕН (КУЧУРГАН)
На карті Польщі та Угорщини 1544 року Себастьяна Мюнстера на місті колишнього села є позначка «Kutzurhan». З 1808 року входив до складу Кучурганського колоністського округу. Станом на 1886 рік у німецькій колонії Страсбург – центрі Зельцької волості Одеського повіту Херсонської губернії, мешкало 1855 осіб, налічувалось 208 дворових господарств, існували римо-католицька церква, 2 школи та 5 лавок. У липні 1919 року мешканці колоній Баден та Страсбур приєдналися до антибільшовицького Акаржанського повстання, яке було викликане продрозкладкою та насильницькою мобілізацією до Червоної армії. Під час Голодомору в Україні 1932—1933 років село потрапило на «чорну дошку». В березні 1944 року, через наближення Червоної армії, за наказом командування вермахту німців-колоністів з Бадену було депортовано до Вартегау. У січні 1945 року в селі Баден (з 1945 року – село Очеретівка) за ініціативою В.П. Філатова заснований Український лепрозорій. 12 вересня 1967 року до складу Кучурган увійшло колишнє село Очеретівка (в минулому, до 01.02.1945 — Баден).
Більша частина сучасної будівлі місцевого Будинку культури — це залишки католицького храму Святого Йосипа, який був збудований у 1863 році для німців-колоністів Страсбурга. На даний час є можливість побачити лише південну і східну зовнішню частину храму, інші сторони були забудовані прибудовами. Центральна зала храму зараз є головною залою Будинку культури, де відбуваються заходи. В залі збереглося автентичне храмове покриття підлоги, з виділенням центральної доріжки від входу до вівтаря, яка власне закінчується сценою. Сцена розташовується на місці, де проводилися релігійні служби. Слід зазначити, що на території сучасного села була ще одна культова споруда німецьких колоністів. Це храм Святого Михайла, який був збудований у 1898—1899 роках для жителів німецької колонії Баден. Зараз на його місті залишились руїни та пам’ятник загиблим односельчанам у Другій світовій війні.

ЗЕЛЬЦ-КАНДЕЛЬ (ЛИМАНСЬКЕ)
Лиманське, як і багато околишніх населених пунктів, початково виникло як німецька землеробська колонія. Переселенці були запрошені на освоєння земель за указом російської імператриці Катерини II. Роком заснування колонії, що отримало назву Зельц, вважається 1798. Від колоністів, на жаль, залишилося зовсім небагато: зруйнований католицький костел і кілька старих будинків у центрі селища. Станом на 1886 у німецькій колонії Зельц, центрі Зельцької волості Одеського повіту Херсонської губернії, мешкало 2536 осіб, налічувалось 197 дворових господарств, існували римо-католицька церква, школа, 6 лавок та постоялий двір, відбувались базари через 2 тижні щосереди. У німецькій колонії Кандель Зельцької волості мешкало 2776 осіб, налічувалось 185 дворових господарств, існували римо-католицька церква, 2 школи, 3 лавки. На 1910 рік Зельц був великим центром деревообробного виробництва. У липні 1919 року мешканці колоній Кандель та Зельц приєдналися до антибільшовицького Акаржанського повстання, яке було викликане продрозкладкою та насильницькою мобілізацією до Червоної армії. У часи Голодомору 1921—1923 в німецькій колонії Кандель загинуло 450 людей, а під час Геноциду 1932—1933 — 300 осіб. 19 березня 1944 року, через наближення Червоної армії, за наказом командування вермахту німців-колоністів з Канделю було депортовано до Вартегау. 25 березня 1944 року в тому ж напрямку депортовано німецьке населення Зельц. Статус селища міського типу отримано рішенням виконавчого комітету Одеської обласної Ради депутатів трудящих від 2 січня 1957 року. До складу селища 09.06.1958 року увійшло колишнє село Рибальське (до 01.02.1945 — Кандель), а також колишнє військове містечко. Містечко було побудоване для обслуговування військового аеродрому. Після конверсії — міжнародний аеропорт «Лиманське».

ФРАНЦФЕЛЬД (НАДЛИМАНСЬКЕ)
Ще у 4—3 столітті до н. е. на місці села існувало скіфське античне городище. У 1800 році землі на лівому березі затоки Караголь Дністровського лиману, на яких розташовані село Надлиманське і сусіднє село Мар’янівка, були виділені під дачу чорногорському дворянину, прапорщику Василю Івановичу Княжевичу для заселення його співвітчизниками — вихідцями з Балкан (ділянка № 18, загальною площею 3000 десятин). У 1804 році В.І, Княжевич погодився обміняти, свою ділянку, на дачу по правому березі річки Тилігул на балці Балай (частина дачі № 59). Землі, виміняні у Княжевича, були використані під заселення німецькими колоністами і на них були засновані колонії Францфельд і Марієталь. Німецька колонія Францфельд (нем.Franzfeld) була заснована в 1805 році на лівому березі затоки Караголь вихідцями з Вюртемберга, Ельзасу, Курфюрства Баварія та Угорського королівства. Колонія займала землі 2111 десятин (1857 рік – 35 дворів і 30 безземельних сімей); 2327десятин (1918 рік); 2067 га (1940 рік). У різні роки село називалося: 1805-01.02.1945 року- Францфельд, 1896—1917 роки – на честь великого князя Михайла, сина імператора Олександра III.
Колонія Францфельд входила до складу Лібентальского колоністського округу Одеського повіту (1805—1861 роки), Гросслібентальської (Маріїнської) волості Одеського повіту (1861—1926 роки), Спартаківського національного німецького району Одеського округу (1926-1939 роки), Овідіопольського району (з 1939 року). Станом на 1886 рік, у німецькій колонії Францфельд Грос-Лібентальської волості Одеського повіту Херсонської губернії мешкало 1742 особи, налічувалось 98 дворових господарств, існували римо-католицька церква та школа.
Францфельдський римсько-католицький костел Св. Михайла з’явився в колонії в 1812 році. Спочатку жителі колонії Францфельд були зараховані до Йозефстальської римсько-католицькій парафії, а з 1853 року був створений Францфельдська римо-католицька парафія. У 1851 році, під керівництвом А. Зігмунда, колоністи побудували нову церкву в неокласичному стилі. Опікуном приходу був отець Іоганн Тіль, а після тривалої вакансії 1855 — 1871 років, місце священика займав Біда Себальда (згадується з 1866 році). У період 13.04.1897 — 19.08.1901 року служби в костелі правил Іоганес Шампу. У радянський час костел був перебудований в будинок культури, який діє і в наш час.
Францфельдськая школа була відкрита в 1809 році, Кам’яна будівля була споруджена в 1829 році. Сільське початкове народне училище (початкова школа) — з 1878 року. У 1850 році Закон Божий викладав Йоганн Тіль. У 1887 році громада виділяла на школу 650 рублів. У тому ж році в школі навчалося 51 хлопчик та 53 дівчинки. Закон Божий викладав А.Беда Себальда (священик Францфельського приходу з 1866 року), вчителями були А. Ф. Клуге і К. Г. Вюст. На 1891 рік, батьки платили по 20 копійок в місяць за кожного учня, з інших джерел надходило 700 рублів. Навчалося 104 учня (56 хлопчиків і 48 дівчаток). Крім названих вчителів у школі викладав випускник Гросслібентальського центрального училища І. М. Кайзер. У 1920 році школа була перетворена в трудову школу грамоти, у якій навчалося 148 учнів.

ДЕННЕВІЦ (ПРЯМОБАЛКА)
село Арцизької міської громади в Болградському районі Одеської області в Україні. Засноване в 1834 році німецькими колоністами. Засновники — 64 родини з бессарабських колоній, Бранденбурга, Померанії, Мекленбурга та Саксонії.
14 листопада 1945 року село Деневиць перейменовано на Прямобалка, Деневицька сільська рада на Прямобалківську. Попередня назва вшановувала переможну для Пруссії битву при Денневіці 1813 року.
Згідно з переписом 1989 року населення села становило 1059 осіб, з яких 509 чоловіків та 550 жінок. За переписом населення 2001 року в селі мешкали 1063 особи.
У селі збереглися будинок Готтлієба Хаага та німецьке кладовище. Лютеранська кірха, що використовувалася як православний храм УПЦ МП, згоріла 29 серпня 2024 року внаслідок влучання блискавки.

ҐОФНУНҐСФЕЛЬД (НАДЕЖДІВКА)
село Арцизької міської громади в Болградському районі Одеської області в Україні.
Село засноване свого часу німецькими колоністами.
14 листопада 1945 село Гофнунгсфельд перейменовано на Надеждівка, Гофнунгсфельдська сільська рада на Надеждівську.
20 березня 2024 року Комітет Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування підтримав перейменування села на Шампань, проте французьке посольство висловило заперечення проти цього і згодом рішення було скасоване.
Згідно з переписом 1989 року населення села становило 667 осіб, з яких 317 чоловіків та 350 жінок. За переписом населення 2001 року в селі мешкало 699 осіб.

ФРІДЕНСТАЛЬ (МИРНОПІЛЛЯ)
село Теплицької сільської громади у Болградському районі Одеської області, Україна. Засноване свого часу німецькими колоністами.
Розташоване у північно-західній частині району на березі річки Чага (притока ріки Когильник), за 10 км від райцентру і залізничної станції Арциз.
Засноване село в 1834 році. Станом на 1886 рік у німецькій колонії Арцизької волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії мешкало 1397 осіб, налічувалось 130 дворових господарств, існувала молитовний будинок, школа та лавка.
Після звільнення цього району від румунської окупації в село прибули переселенці із Західної України та Вінницької області.
Згідно з переписом 1989 року населення села становило 2108 осіб, з яких 950 чоловіків та 1158 жінок. За переписом населення 2001 року в селі мешкало 1986 осіб.

ҐНАДЕНТАЛЬ (ДОЛИНІВКА)
село Павлівської сільської громади Болградського району Одеської області, Україна.
Перше поселення на цьому місці засновано німецькими колоністами і носило назву Гнаденталь або Нова Сарата. На момент заснування німецька колонія відносилася до Аккерманського повіту Бессарабської губернії Російської імперії.
Станом на 1886 рік у німецькому поселенні Ґнаденталь Саратської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії мешкало 1017 осіб, налічувалось 126 дворів, існували лютеранська церква, школа та 2 лавки.
У 1918 році село увійшло до складу Румунського королівства, яке зберігло права самоуправління німців. А вже у 1940 році, згідно з Пактом Молотова — Ріббентропа, Румунія передала територію Бессарабії до складу СРСР. Село Ґнаденталь перейменовано на Долинівку та включено до складу УССР. Німці села Ґнаденталь у 1940 році незаконно депортовані до Німеччини. На їх місце комуністи почали завозити примусових колоністів із Сумської, Вінницької та Кіровоградської областей УРСР. Відразу ж переселенців загнали у колгосп імені Чапаєва. Першим головою колгоспу був Іларіон Павленко. З початком 1941 рока, підчас німецько-російської війни, переселенців у селі Долинівка вивезли за межі Бессарабії. У 1945 році їх знову завезли на територію Ґнаденталя, а вже 1946 комуністи їх піддали тортурам голодом. 14 листопада 1945 село Гнаденталь перейменовано на Долинівка, Гнадентальська сільська рада на Долинівську.
Згідно з переписом 1989 року населення села, яке тоді входило до складу Павлівської сільської ради, становило 775 осіб, з яких 348 чоловіків та 427 жінок. За переписом населення 2001 року в селі мешкала 741 особа.

ЛЯЙПЦІҐ (СЕРПНЕВЕ)
Селище міського типу Серпневе розташований на лівому березі річки Когильник. Поблизу північно-західної околиці протікає річка Скиноса. Відстань до райцентру становить близько 21 км і проходить автошляхом Т 1627. Найближча залізнична станція Бессарабка (Молдова) знаходиться за 4 км. У селищі розташований пункт пропуску через молдавсько-український кордон Серпневе 1 — Басараб’яска.
Засноване у 1800 році німецькими колоністами. Входило до складу Клястицької волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії. У 1815 та 1816 роках селище називали Скінос, опісля — Єкатеринин двір (на пам’ять про Єкатерину ІІ). З 1817 році стали використовувати назву Лейпциг, на пам’ять про Битву народів (під Лейпцигом). 14 листопада 1945 року село Лейпциг отримало назву «Серпневе» на честь звільнення в серпні 1944 року від нацистських окупантів, одночасно перейменована і сільрада. Відповідно до Указу Президії Української СРСР від 10 січня 1947 року село Серпневе віднесено до категорії селищ міського типу з перетворенням Серпнівської сільської Ради на селищну Раду.

ПЕТЕРСТАЛЬ-ЙОЗЕФСТАЛЬ (ПЕТРОДОЛИНСЬКЕ)
Село Петродолинське розташоване на лівому березі річки Барабой, на відстані від райцентру — 30 км.Земельна ділянка на лівому березі ріки Барабой, на якій розташовані Петродолинське і сусіднє село Йосипівка, була виділена в 1792 році під дачу генерал-майору І. Е. Кісленському. Але 05.03.1804 року землі у генерал-майора відібрали, передавши їх під заселення німецькими колоністами і заснування колоній Петерсталь і Йозефсталь. Станом на 1886 рік у німецькій колонії Петерсталь Грос-Лібентальської волості Одеського повіту Херсонської губернії мешкало 1450 осіб, налічувалось 126 дворових господарств, існували лютеранська церква, школа та лавка.
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2794 особи, з яких 1304 чоловіки та 1490 жінок. За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 3123 особи.

НОЙБУРГ (НОВОГРАДІВКА)
Село Новоградківка розташоване в центральній частині Одеського району на обох берегах річки Барабой. Відстань від села до Овідіополя — 20 км і за 15 км від залізничної станції Аккаржа. Загальна площа території — 2806 га. Площа населеного пункту — 322 га (в межах поселення громадських вигонів та пасовиськ — 1418 га). Село межує на півдні з селом Доброолександрівкою, на півночі з селом Мар’янівкою, на заході — з Миколаївкою, а на сході — з Великодолинським.
Новоградківка заснована як німецька колонія Нойбург (німецбкою Neuburg — Нове місто) у 1805 році. Громада села володіла близько 3000 десятин земельних угідь (XIX—XX століття), які тягнулася вузькою смугою від правого берега річки Аккаржанка до берега Карагольської затоки Дністровського лиману. У 1827 році площа ділянки Нойбурга становила 2954 десятинних саженів придатної та 210 десятин непридатної землі.
Станом на 1886 рік у німецькій колонії Нойбург Грос-Лібентальської волості Одеського повіту Херсонської губернії мешкало 1476 осіб, налічувалось 110 дворових господарств, існували кірха та школа.
У 1896 році Нойбург було перейменовано, на честь брата імператора Миколи II великого князя Володимира Олександровича, у Володимирівку.
У 1903—1904 роках у Володимирівці побудували лютеранську кірху в популярному на той час стилі англо-німецької неоготики XIV—XV ст. Община була філіалом лютеранського приходу Гросс-Лібенталя. Архітектором був житель села Х. Бейтельсбахер. Для будівництва використовувався не вапняк, а пісковик. Вікна обрамлені червоною цеглою. Передня частина кірхи була перебудована. З 2000 року будівля не використовується і поступово руйнується.

ҐОФФНУНҐСТАЛЬ (ЦЕБРИКОВЕ)
Станом на 1886 рік у німецькій колонії Гофнунгсталь (або Гоффнунгсталь, німецбкоюHoffnungsthal — долина сподівань), центрі Гофнунгстальської волості Тираспольського повіту Херсонської губернії, мешкало 2049 осіб, налічувалось 120 дворових господарств, існували лютеранська церква, школа, земська станція, 3 лавки, відбувались базари через 2 тижні по понеділках. За 7 верст — школа, лавка. За 10 верст — лютеранський молитовний будинок. За 12 верст — лютеранський молитовний будинок. За 16 верст — лютеранський молитовний будинок, школа, лавка. У 1920-1950-х роках було райцентром Цебриківського району. В 1951 році в результаті Радянсько-польського обміну ділянками територій на територію села було насильно переселено мешканців сіл Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області (нині територія Польщі)

САРАТА

Пам’ятник Іґнацу Ліндлю в Сараті

Сарата заснована 1822 року пастором Іґнацом Ліндлем. 10 березня 1822 року І. Ліндль виїхав до нового місця проживання — Сарати. Слідом за ним приїхала і його паства. З листа одного з колоністів (від 27 травня 1822 року), опублікованого Г. Далтоном, відомо, що 1 квітня в Сарату прибуло 50 возів з переселенцями. До кінця 1822 року до Сарати переселилися ще 40 католицьких сімей з Баварії і стільки ж лютеран з Вюртемберга (за деякими відомостями до 10 000 чоловік). Кожна сім’я отримала від царського уряду по 60 десятин землі. Крім того колоністам видавалося по 2 тис. карбованців на сім’ю для спорудження жител і господарських приміщень, придбання худоби і реманенту. Одночасно вони звільнялися на 50 років від сплати податків, а чоловіки — від рекрутської повинності. Колонія була влаштована згідно з апостольськими заповідями. Все майно було спільним, панували принципи християнського комунізму. Життя колоністів протікало в обмеженому світі, де вчення І. Ліндля, церква, школа і громада були центрами духовного і соціального життя. Пієтисти прагнули відгородитися від решти «многогрішного зовнішнього світу», замкнутися в своїй громаді.
В 1823 році в Сараті була побудована перша школа, в якій навчалося 68 учнів. В 1840 році була побудована церква Євангельських християн на 515 сидячих місць. Це була єдина в Бессарабії церква, що мала орган. У 1844 році на кошти колоніста К. Ф. Вернера було збудоване перше на території Бессарабії педагогічне училище. В ньому готували вчителів для сільських церковно-парафіяльних шкіл німецьких колоній, а також писарів і землемірів. З часом у Сараті з’явилася єврейська початкова школа, а в 1912 році — російська Церковно-парафіальна школа.
До початку XX століття Сарата набула рис містечка, стала волосним центром Акерманського повіту Бессарабської губернії. Суттєво зросла чисельність населення. Якщо в 1856 році налічувалося 943 мешканця, то в 1890 році — 2500 осіб. У 1874 році був збудований паровий млин. У 1886 році ввели в експлуатацію механічний завод, де працювало 140 робочих, на території міста діяв також чавунно-ливарний завод і фарбувальні майстерні.
В січні 1918 року війська Румунії почали окупацію Бессарабії. 22-річна окупація наклала свій негативний відбиток на соціально-економічне життя краю. В школах навчання дітей всіх національностей велося тільки румунською мовою. 28 червня 1940 року Бессарабія була приєднана до України і в Сараті була встановлена Радянська влада. Між урядами СРСР і Німеччини було досягнуто згоди про те, що німецьке населення може, виявивши на те бажання, вільно і безперешкодно виїхати на територію Німеччини. З Сарати виїхала 161 сім’я. В цей час у Сараті був організований колгосп «Червоний Жовтень», МТС, мото — ремонтний завод. Саратський завод сільгоспмашин, створений на базі ливарного заводу і механічної майстерні випускав віялки, виноградні преси. В 1940 році відкрито середню школу, лікарню на 50 ліжок. Друга світова війна нанесла суттєві втрати для економіки міста. Після війни саратівці увіковічили пам’ять загиблих у війні спорудженням пам’ятника на братській могилі та символічного кургану Слави. У післявоєнні часи побудовані будівлі середньої школи та дитячого садку, кінотеатру, вузла зв’язку та держбанку, школа, лікарняний комплекс та інші громадські і виробничі приміщення, заасфальтовано дороги. Статус смт — рішенням виконавчого комітету Одеської обласної Ради депутатів трудящих від 2 січня 1957 р.
26 січня 2019 року Свято-Покровська громада УПЦ МП на чолі з настоятелем перейшла до Одеської єпархії Православної Церкви України.

НЕЙФРЕЙДЕНТАЛЬ (МАРИНОВЕ)

Маринове, памятний знак депортованим

село у Раухівській селищній громаді Березівського району Одеської області, Україна.
Село засноване 1815 року. Станом на 1886 рік у німецькій колонії Нейфрейденталь, центрі Нейфрейдентальської волості Одеського повіту Херсонської губернії, мешкало 862 особи, налічувалось 83 дворових господарства, існували лютеранський молитовний будинок та 3 лавки. За версту — школа. За 12 верст — римо-католицький молитовний будинок, школа.
1 лютого 1945 року до села Маринівка було приєднане село Олександропіль. У 1951 році в результаті радянсько-польського обміну ділянками територій на територію села було насильно переселено мешканців сіл Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області (нині — територія Польщі).
25 жовтня 2020 року, в ході децентралізації, Маринівська сільська рада об’єднана з Раухівською селищною громадою.
За переписом 1989 року населення села становило 1076 осіб, з яких 479 чоловіків та 597 жінок. За переписом населення 2001 року в селі мешкала 991 особа.

ЙОЗЕФСТАЛЬ (ЙОСИПІВКА)

Руїни церковно-приходської школи та Римсько-католицького костелу Св. Йосифа

село Маяківської сільської громади Одеського району Одеської області, Україна.
Ще у 1792 році ці землі були виділені під дачу генерал-майору І. Е. Кисленському. Однак, згодом місцевість була передана німецьким переселенцям з Вюртембергу, Бадену, Пфальца, Ельзаса, Сілезії, Богемії, Швейцарії, Угорщини, які в 1804 році заснували тут село Йозефсталь (німецькою Josephsthal — долина Йосипа). Село відносилося до Лібентальського колоністського округу Грос-Лібентальської волості Одеського повіту Херсонської губернії.
У 1805 році тут був заснований римсько-католицький прихід, першим пастором якого був Алоїз Лефлер. Римсько-католицький костел Святого Йосипа був зведений 1806 році, а в 1832 році — капітально відремонтований і перебудований. З 1832 року настоятелем у Йосифсталі кілька років працював майбутній єпископ — отець Каспер Боровський. У 1809 році при костелі було засновано нову церковно-приходську школу (стара існувала з моменту заснування села). До 1861 року старий костел став непридатним і коштом парафіян було зведено новий, на місці старого. 2 вересня 1862 року новий костел консекрував єпископ-помічник Тираспольський Вікентій Ліпський. Станом на 1886 рік у цій німецькій колонії мешкало 1153 особи, налічувалось 121 дворове господарство, діяла римо-католицька церква та школа. У 1896 році село було перейменовано на Сергіївку, в честь загиблого брата Миколая II, великого князя Сергія Олександровича. Ця назва проіснувала до 1917 року, після чого повернена стара назва.
В радянські часи костел було зруйновано. Село перейменовано 1 лютого 1945 року на Йосипівка, таким чином в назві збереглося ім’я святого. На даний час збереглася напівзруйнована будівля церковно-приходської школи, обік якої — залишки фундаменту від костелу. Збереглася також будівля парафіяльного будинку, яка у 1990-х роках була передана Московському патріархату, який відкрив у ній православну церкву Св. Андрія.
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1457 осіб, з яких 682 чоловіки та 775 жінок. За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 1432 особи.

ВОРМС (ВИНОГРАДНЕ)

село Новокальчевської сільської громади в Березівському районі Одеської області, Україна. Село є центром старостинського округу, до якого входить також село Садове.
1859 року німецьких колоністів поселення Вормс було запідозрено у виготовленні фальшивих російських кредитних білетів номіналом 25 та 50 рублів. Станом на 1886 у німецькій колонії Вормс Рорбахської волості Одеського повіту Херсонської губернії мешкало 2120 осіб, налічувалось 173 дворових господарства, існували реформатська церква, лютеранський молитовний будинок, 2 школи, поштова станція, 3 лавки та постоялий двір. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1659 осіб (833 чоловічої статі та 826 — жіночої), з яких 1508 — протестантської віри. У 1925—1939 роках село Вормс входило до складу Карл-Лібкнехтівського німецького національного району Миколаївської округи (з 1932 — Одеської області). 1 лютого 1945 р. село Вормсове перейменували на Виноградне і Вормсівську сільраду — на Виноградненську.
Згідно з переписом 1989 року населення села, яке тоді входило до складу Червоноармійської сільської ради, становило 1427 осіб, з яких 685 чоловіків та 742 жінки. За переписом населення 2001 року в селі мешкало 1186 осіб.

РОТУНДА-БЕРЕЗИНЕ (СОБОРНЕ)

Кірха у Соборному

селище в Україні, у Тарутинській селищній громаді Болградського району Одеської області. Розташовано на річці Когильнику (Кундуку), на автошляху Одеса — Комрат.
Засноване у 1816 році німецькими колоністами. Назва селища походила на честь перемоги російських військ у битві на Березині. За даними 1859 року у німецькій колонії Березине (Ротунда) Аккерманського повіту Бессарабської області мешкало 1618 осіб (735 чоловічої статі та 721 — жіночої), налічувалось 171 дворове господарство, існували лютеранський молитовний будинок та сільське училище. Станом на 1886 рік у колонії Клястицької волості мешкало 2334 особи, налічувалось 258 дворових господарств, існували лютеранська церква, школа та лавка. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2054 осіб (1031 чоловічої статі та 1023 — жіночої), з яких 1983 — протестантської віри. У 1917 році на Бессарабській залізниці, до складу якої входила станція Березине, було створено залізничний комітет, який очолив боротьбу залізничників за впровадження 8-годинного робочого дня. У вересні залізничники Березине взяли участь у масовому страйку, який було жорстоко придушено Тимчасовим урядом. Під час Другої світової війни, у 1941—1944 роках селище перебувало під румунською окупацією. Статус селища міського типу затверджене рішенням виконавчого комітету Одеської обласної ради депутатів трудящих від 15 серпня 1957 року.
У наші часи селище активно розвивається, будуються вулиці з твердим покриттям, проходить модернізація водопостачальної мережі, газифікуються вулиці, проведено благоустрій центрального парку. Діють пільги для підприємців-початківців, що є стимулом для розвитку економіки селища. У Березине функціонує сучасна амбулаторія, православна церква, середня школа, бібліотека, дитячий садок на 45 місць (будується ще один — на 80 місць), клуби. На території селища розташовані елеватори, хлібопекарня, цех з виробництва тротуарної плитки, три великих фермерських господарства, нафтобаза, залізнична станція.
26 січня 2024 року в Україні набув чинності Закон № 3285-IX, який передбачає дерадянізацію адміністративно-територіального устрою України, селище міського типу Березине набуло статусу селища. 10 квітня 2024 року Комітет Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування попередньо підтримав повернення історичної назви Ротунда. 19 вересня 2024 року Верховною Радою України селище Березине перейменоване в Соборне.